Лікар Обласного клінічного онкологічного центру Андрій Гардашніков понад десять років публічно говорить про проблему знеболення в Україні. Він переконаний: біль не є неминучим, а паліативні пацієнти не мають проходити бюрократичні кола, щоб отримати допомогу. Про боротьбу з системними обмеженнями, маленькі перемоги й головний принцип у роботі з важкохворими — в інтерв’ю з онкологом з Кропивницького.
Андрій Гардашніков у медицині — понад 20 років. В онкологічному диспансері працює з 2008-го. Лікар ділиться, що прагне змінювати медичну сферу, щоби зробити її більш ефективною та доступною.
На мій погляд, мені вдається домагатися певних змін, і я цим задоволений. Найгостріше питання, яке я піднімаю, — про біль, про знеболення. Попри те, що я залишаюся критично налаштованим щодо якості знеболення в області та країні загалом, з 2012 року не маю спокою щодо цієї теми, бо зрозумів: біль можна взяти й скасувати.
Він додає: коли думав, що вирішити питання знеболення неможливо, намагався менше про це думати й рідше з цим стикатися. Але, відколи зрозумів, що прості дії у більшості випадків можуть вплинути на те, щоб людина не відчувала болю, усвідомив: з огляду на моральні принципи та принципи людяності це потрібно робити.
Вважаю, що можна заспокоїтися тоді, коли не буде людей, яким узагалі не призначають знеболення, яким створюють перепони у цьому питанні, ганяють за папірцями, щоб вони змогли отримати ліки.
Андрій Гардашніков говорить, що чимало колег з інших регіонів України буквально "заразилися" темою знеболення й звернули на неї більше уваги в тому числі через його активність.
Є, каже, й маленькі тактичні перемоги. Так, в листопаді 2024 року Національна служба здоров’я розіслала лист, у якому пропонувала не видавати понад 50 таблеток морфіну за одним рецептом. Водночас, публічне обурення онколога за підтримки колег-медиків менш ніж за добу призвело до того, що представники служби перепросили та попросили вважати лист недійсним.
Ще однією невеликою, але значущою перемогою лікар вважає зміни до постанови Кабінету Міністрів, які дозволили забезпечувати людей, що отримують паліативну допомогу, морфіном або іншими знеболювальними, строком на 30 днів, замість 15-ти. Юридично це було можливо й раніше, але фактично — ні, адже медична система обмежувала термін 15 днями: технічно вона не пропускала рецепт на довший період. За сприяння заступниці міністра охорони здоров’я Марії Карчевич цю колізію вдалося усунути.
В області, зазначає лікар, є, скоріше за все, лише три аптеки, де за рецептом можна безплатно отримати знеболювальні: дві — у Кропивницькому й одна — в Олександрії. Тож мешканцям інших районів доводиться їхати сюди за ліками — це і складно, і дорого.
Питання обмеження добової дози морфіну для паліативних пацієнтів Андрій Гардашніков називає "незаконним, гібридним, хитрим і підлим". У світі, пояснює він, до визначення потреб кожного пацієнта підходять індивідуально — так має бути й в Україні. В інструкціях зазначено, що лікар може призначити дозу і до 200 міліграмів, і, за потреби, — більшу дозу, ретельно контролюючи стан пацієнта. Але деякі медики тлумачать це надто своєрідно, вважаючи, що контроль можливий лише в умовах стаціонару. Насправді ж, за словами онколога, контролювати стан можна й амбулаторно, та і не в кожному стаціонарі, якщо говорити чесно, забезпечено реально ретельний контроль стану пацієнта.
Чому я кажу про підлість і незаконність? Бо жодного наказу чи документу, який би визначав 200 міліграмів морфіну на добу як максимальну дозу, не існує. Але структури, підлеглі НСЗУ, якимось чином вплинули на медичні інформаційні системи, де формуються рецепти, і там закладено це обмеження. Коли телефонуєш у техпідтримку — відправляють до НСЗУ, звертаєшся туди — відправляють знову до техпідтримки Медичних інформаційних систем.
Дещо рятує ситуацію те, що таких пацієнтів небагато, каже лікар. Водночас, через це й людей, яким небайдужа ця проблема, також мало. На область за рік високих доз можуть потребувати лише кілька пацієнтів.
Опоненти, додає він, пропонують виписувати кілька рецептів на одну людину за короткий проміжок часу.
Але я не знаю, чи пропустить це система і чи не виникне у пацієнта проблем з аптекарем, який отримає кілька рецептів на одну особу.
Андрій Гардашніков сподівається, що "рівень садизму й бажання знущатися з паліативних пацієнтів не стане ще вищим".
Щодо стаціонарного лікування, медик зазначає: дійсно, доцільно, щоб перший-другий тиждень після призначення морфіну пацієнт перебував під цілодобовим наглядом лікарів.
Але проблема в іншому: де ті стаціонари, які готові цим займатися? У Києві є кілька мобільних паліативних бригад, можливо, окремі стаціонари. У Кропивницькому — одне відділення на Валах лише на 15 ліжок.
Людина ж, наголошує онколог, не може бути зачиненою в стінах лікарні до кінця життя. Якби існували чіткі протоколи, потрібні були б і хоспіси. Але. попри обіцянки, що лунають у владних кабінетах, їх немає.
На запитання, де бере емоційний ресурс для роботи з важкими випадками та щоденного контакту з тілесним і душевним болем, Андрій Гардашніков відповідає, що єдиного рецепту не існує. І додає, що, насправді, онкологічний центр — далеко не лише про складних пацієнтів і смерть. Є багато людей у стабільному стані, ті, хто лікується, проходить реабілітацію, а потім десятиліттями перебуває під наглядом у ремісії і навіть просто "заходить у гості" через кілька років після лікування.
Онкологічний центр — це не похмуре місце, куди приходять лише помирати. Десь можна пожартувати. Моє головне правило — не хоронити людину раніше її фізичної смерті. Іноді життя дарується зовсім неочікувано. Навіть є пацієнти з метастатичним раком, які лікуються і живуть роками. Панічне очікування смерті псує життя, це по факту і не життя тоді.
Лікар додає, що ресурс йому дає і духовне життя — він регулярно відвідує парафію святих апостолів Петра і Павла Православної Церкви України в обласному центрі. Водночас зізнається: інколи через виснаження таки "хочеться заховатися". Зазвичай, це відбувається в другій половині дня. У першій він, навпаки, обурюється й переживає через недосконалість медичної системи. Наприклад, ординаторська, за його словами, часто перетворюється на "прохідний двір", що не дає сконцентруватися.
Попри наявність програми для призначення хіміотерапії, яку написав мій колега по відділенню Дмитро Іскімжи, яка суттєво економить час, лікар повинен бути максимально зосередженим. Натиснув не ту клавішу, вказав некоректну вагу — і доза препарату буде неправильною. А це може вартувати людині життя. У цей час відволікати лікаря не можна.
Він також відзначає позитивні зміни у ставленні до пацієнта. Раніше про діагноз могли розповісти будь-кому, лише не самому хворому. Нині ж закон зобов’язує повідомляти діагноз пацієнтові, а третім особам — тільки за його згоди. Водночас, на жаль, це правило досі часто порушують.
Щоб коректно повідомити діагноз, переконаний лікар, потрібні емпатія, терплячість і розуміння. Було б добре, каже він, щоб цьому спеціально навчали медиків. Література, яка присвячена цій темі, здебільшого іноземною мовою. Це питання, впевнений Андрій Гардашніков, має бути системно організоване й упорядковане.
Текст: Лілія Кочерга
Фото: Олександр Козловський
Читайте також: "Рішення прийнято": як депутати-фермери ділять землю у громаді на Кіровоградщині
Останні новини
