Петро Настін: «Якщо я вижив, значить, моя місія на землі триває»

Боєць з Новомиргородського району Петро Настін нещодавно відзначив першу річницю свого другого Дня народження.

"Ми з хлопцями думали, що все буде десь як у фільмах..."

5 вересня минулого року фактично йому в обличчя вибухнула міна, крім того, хлопець постраждав, оскільки на нього впав палаючий брезент. Втім, попри контузію, не знепритомнів – каже, що все пам’ятає: і як його рятували, і як везли, як боявся, що назавжди втратив зір, як мацав руками розпухле обличчя – і переживав, що від нього відвернеться  дівчина, яка чекала на нього вдома.

- Мене мобілізували по першій хвилі. Ми з хлопцями йшли, думали, що все буде десь як у фільмах, а реальність виявилася зовсім не такою, там все набагато серйозніше, - розповідає Петро. Про бойові заслуги говорити не хоче, проте ми знаємо, що нагрудний знак «За військову доблесть», яким нагородили нашого земляка 5 лютого, просто за красиві очі ще нікому не діставався.

- Після поранення п’ять днів пробув у Харкові, продовжує мову молодий чоловік, - потім перевезли у Київ – у головний військовий шпиталь. Там і пробув весь час лікування. Я й не сподівався, що буде так.

Спочатку я тільки одним оком бачив світло. І все. Зараз на правому оці зір відновився повністю, а от ліве залишає бажати кращого. На біг-борді прочитати напис можу, а в книжці чи газеті – ні. Але я не дуже переживаю.

Уже після повернення додому нам запропонували волонтери поїхати в Карпати на реабілітацію. Нас з району поїхало троє – і всі залишилися дуже задоволеними. Високопрофесійний колектив реабілітаційного комплексу, можливість розвиватися у будь-якому напрямку – творчому, спортивному і так далі. Розумні навантаження, всілякі процедури… Олег Шлапак з Новомиргорода на реабілітацію поїхав з паличкою, а повертався вже на своїх двох, там їздив на велосипеді, ходив у гори. Я там грав у футбол і настільний теніс. Мені все було цікаво– розваги, екскурсії, відпочинок на природі. Одним словом – реабілітація вдалася.

"Щоб зрозуміти, чому за Донбас треба воювати, треба усвідомити, що там є люди такі ж, як у нас"

Після завершення лікування хотів знову повернутися на передову, проте батьки були категорично проти, кажуть, що я вже зробив, що міг.

- Коли повернувся додому, чи вразив контраст між тим, що відбувається на передовій – і мирним життям в тилу?

- Я знаю, що просто не кожному дано зрозуміти, що там відбувається. Щоб зрозуміти, навіщо люди туди їдуть – треба побачити, на що перетворилися прифронтові населені пункти і подумати, чи хочеш ти, щоб така біда прийшла у твій дім. Щоб зрозуміти, чому за Донбас треба воювати, треба усвідомити, що там є люди такі ж, як у нас – сепаратисти, патріоти й байдужі. Проте звинувачувати в чомусь можна тільки перших. І то не у всіх гріхах – реально протистояти агресії може тільки армія, пересічне населення може показати своє ставлення до агресора, але силове протистояння однозначно програє.

Хто звинувачує у чомусь Майдан – теж неправий, до нас в армію в довоєнні часи приходили хлопці з Криму, вони багатороків тому казали, що Крим – це Росія. Тобто все це готувалося ДАВНО. Просто на нашу долю випала гаряча фаза агресії. Люди говорять всяке, але хто не був, не бачив, не знає – як можна слова такої людини сприймати всерйоз і брати близько до душі?

Важливо інше – вміти робити висновки з того, що вже трапилося. І робити все можливе, щоб не повторювати помилок.

"Ми цього тижня заяву на одруження подаємо"

- Як ведеться вчорашньому солдату на малій батьківщині?

- Я працевлаштувався на «Велту» маркшейдером – на той момент у мене вже був диплом КДПУ імені Винниченка за спеціальністю «Вчитель історії та географії». Роботодавець без проблем відпустив на реабілітацію, за що окреме спасибі. А ще я склав іспити, щоб отримати вищу освіту по тій спеціальності, за якою я зараз працюю. Навчаюся у Криворізькому національному університеті на факультеті гірництва і маркшейдерської справи, на жаль, на платному відділенні. Правда, мені зарплату підвищили, то навчання оплачує фактично підприємство. Нас у нашому відділі на роботі двоє навчається на таких умовах – ми підвищуємо кваліфікацію за рахунок роботодавця.

Все у порядку й з особистим життям. Після поранення я боявся, що від мене моя Наталка відмовиться, але ні, дочекалася, не побоялася ніяких труднощів, ось я одужав – і ми цього тижня заяву на одруження подаємо.

Я б ніколи не додумався, що буду маркшейдером

- Що б ти хотів сказати солдатам, які повертаються з зони АТО й не можуть себе знайти в мирному житті?

- Пам’ятайте, що вас чекали, вас люблять. Коли я був поранений, кинулися допомагати всі – не тільки родичі й друзі, але й зовсім незнайомі люди. Особлива подяка – сільському голові села Петроострова Тетяні Якименко та землякам. На той момент завдяки їм я зрозумів, що не залишуся зі своєю бідою сам на сам.

Вчіться цінувати те, що маєте. У кого є родина – приділяйте їй увагу, це важливіше, ніж спогади про пережите на війні. У кого немає сім’ї – створюйте! Це відповідальний крок, але воно того варте.

Шукайте уроки у пережитому, пристосовуйте свій досвід до мирного життя. Я б ніколи не додумався, що буду маркшейдером, якби не довелося в армії працювати з оптикою під час служби в артилерії.

Не занепадайте духом. Я для себе визначився – мною Бог керував, якщо я вижив, значить, моя місія на землі триває. Пам’ятайте: тільки ви обираєте – жити минулим чи майбутнім.

Олена Белінська.