08 вересня 2023, 18:00
Добровольцем пішов на фронт, аби захисти родину. Не хотів, щоб "руський мір" прийшов на рідну Кіровоградщину. Історію захисника-батька чотирьох дітей Івана Зайченка читайте у матеріалі Точки доступу.
Це мій чоловік. Це ми з ним хрестили дочку Наташу найменшу – Наташі сім, а Сашику дев'ять буде. Це ми з ним. Ми одразу жили в Помічній, а тоді переїхали сюди. Він поїхав на роботу в Чернівці, бо було дуже тяжко нам, треба було діток на ноги піднімати.
Світлана гортає фото загиблого чоловіка. Разом вони прожили десять років. Чоловік завжди тяжко працював. Останнім часом – на залізниці. Тож придбали хату в Піщанобрідській громаді, завели господарство.
Сім'я живе у простій сільській хатині з білими стінами та синіми кутами. Навколо – дерева, виноградник, літні квіти. Значну частину ділянки займає город – жінка з дітьми харчуються з того, що виростили. Світлана нині не працює, оскільки не має на кого лишити доньку із сином.
Два дні не дожив до 49 років. Він загинув п’ятого січня, а сьомого січня йому було б 49. Був дуже добрий чоловік, дуже добрий батько, чуйний і жив постійно для діток. Він старався для них дуже. Для них він тільки й жив.
Іван опікувався двома спільними зі Світланою дітьми, та ще двома від їхніх попередніх шлюбів. Прийомному сину Іллі замінив батька.
Все навчив, що я знаю. Зробив з мене мужика. До техніки привчав, до мотоциклів, до машин, – каже Ілля.
Найбільше чоловік любив тварин, риболовлю й техніку.
Тепер його авто та мотоцикли дітям за іграшки.
Це папина машина, ну…тепер вже моя, я от і швидкості вмію переключати, – показує малий Сашко.
У нього спінінгів багато, вудочок багато. І техніку, техніку він дуже любив – купа мотоциклів, купа машин. Він міг мотоцикл отак розібрати, вночі перебрати і скласти. Кому воно тепер все..., – додає Світлана.
Вона розповідає, що риболовся була чоловікові віддушиною. Інколи він брав із собою родину, але частіше любив усамітнитися з вудкою на річці.
На фронт Іван Зайченко пішов добровільно, оскільки вважав оборону країни своїм чоловічим обов'язком.
Він каже, що я повинен бути там, бо мені шкода діток. Мені треба їх зупиняти там, щоб вони сюди не прийшли. Щоб не було те, що було в Бучі, в Ірпені, він дуже цього боявся, за діток особливо.
Що перебуває на нулі, довгий час воїн рідним не зізнавався.
Він пішов сьомого грудня. І він мені телефонував, але, мабуть, боявся й не казав. Я його питала: – Що ти, де ти? – На навчаннях у Дніпропетровську. Але не казав де до останнього, а потім вже дев’ятого він мені надіслав фотографію, що у Бахмуті.
Військовий був у одній із найгарячіших точок, але ніколи не нарікав на службу.
Він постійно казав, що в нього все добре. Говорив, щоб не переживала, а третього січня подзвонив останній раз і каже, що тримайся, моя рідненька, бережи дітей.
Пятого січня гранатометник загинув внаслідок артобстрілу. Відтоді, говорить дружина, мусить бути сильною за двох. Нині з дітьми вони планують ремонт в будинку. Почнуть із дитячої кімнати. Тато хотів, аби вони жили добре.
Так, в подальшому плануємо, щоб діткам було добре. Він пішов туди заради них, хотів, щоб не було нічого тут, щоб все було добре. І тепер я мушу бути сильною за двох і просто для них старатися.
Читайте також: Хотіли, аби діти не побачили війну: історії героїв із Кіровоградщини, які віддали життя за Україну — ФОТО
Головне сьогодні
