26 вересня 2016, 14:00
«Спросите вы у матерей, спросите у жены моей… Хотят ли русские войны...» Починаючи з 1962-го року рядки відомої поезії Євгена Євтушенка, підпливаючи тремом балалайок, виповідають світові, що не так у його зовнішній політиці, ну й до чого тут, власне, Росія… Пісню продовжують включати у програми концертів до відзначення річниць Перемоги, виконують на шкільних лінійках. І дивна штука: задумувалася як спроба роздержавлення «однієї ціни на всіх», своєрідний гімн пацифізму й показ трагедії народу через становище певної родини, а вийшла чергова агітка. Думка жінок там згадувалась хіба для красного слова.
Відчути, як насправді ведеться жінці у країні «великих звершень», промацуючи кожен шпичок незручних розмов «про це» і «після цього», театралам Кропивницького запропонували під час перегляду моновистави «Порожнеча» (за п’єсою сучасного уральського драматурга Володимира Зуєва). До нашого міста спектакль привіз художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Сергій Павлюк. За словами чоловіка, матеріал драми надається для експерементів над аудиторією, навіть до повного залучення глядача до сценічної дії, а цікавішої речі для показу в рамках фестивалю годі й шукати. За якийсь час «цікавинки» почали сипатись на нас авансом, ще до початку вистави.
Важке червоне світло. Стільці зали встеляють паперові лелеки з прив’язаними до хвостиків програмками. На першому аркуші розвороту – слово «аборт» – таким дряплистим, кособоким шрифтом. Білим по чорному. І дефініція – «штучне переривання вагітності…». Павлюк попереджає: будуть ще й матюки, що тема важка, і краще б було маленьких дітей із собою не брати, але коли привели, то бодай якось психологічно підготувати. Основна декорація прихована чимось подібним на величезний тюльпан із дитячих пелюшок.
І ось героїня-оповідач виплескується перед очі глядачів з того-таки тюльпана, хвацько підкрутивши ширмочки пелюшок. Без гриму-зачіски, з пісним виглядом жінки на лікарняному, коли можна хоч до ночі човгати в плетених у дві нитки вовняних шкарпетках. Вбрана у весільну сукню, не зважаючи на полиск люрексу, таку ж буденну, як і вона сама. Жінка у сукні запалює цигарку, вітаючись до уявного «дока». Напевно знає: краще сповідатися уявному адресатові; розмови з собою ніякої розради не дають…
На перший погляд, наша зблякла «наречена» переймається через кожну дрібничку. Загалом світ в її описах постає як вкрай незатишне місце, у якому дорослі вигадують, яким би ще ефектним макаром підібратися до потенційного партнера, і від’юзати його, як кому бажається, тоді як дітям з літніми людьми у нім взагалі місця не наготовано. Колаж епізодів, підглянутих просто з вікна квартири чи в торгівельній залі улюбленого магазину, поповнюється спогадами із власного дитинства. Теперішнє і минуле резонують болем однакової напруги; дивовижа схожої кривди утворює позачасовий тунель переживань, через який щоразу доводиться проходити, не сподіваючись дошукатися того вузлика, зачіпки, рятівного замовляння чи шифру, через які все воднораз змінилося і люди стали б потрібні одне одному.
Магазин по пути один был, там всем банчат, от прокладок до мартини. Такой нормальный «Сельмаг». Стоит около кассы баба пьяная с ребенком, лет трех, мелочуху считает. Ребенок хнычет, чтобы она ему конфет купила, а она мелочью звенит. Ребенок ей: «Ну купи. Ну, купи мне!» А она: «Отвали!». Я чуть не зашибла ее прямо там, суку эту! Нет, док, я в порядке! Просто обидно! Наскребла она на пару «сисек» и ушли. Я стою у прилавка, кассирша на меня смотрит зло, бери уже, я курить хочу! Я конфет купила, догнала их. Подаю, значит, ребенку кулек, а мать матом на меня, вырвала пакет из рук и на асфальт. Тащит ребенка за руку, он вырывается, ревет. Потом за руку ее укусил и бежит ко мне. Сел на землю, мешок зубами разгрыз, ест, ревет.
Здається, єдина мірка, яку дорослі прикладають до себе, визначаючи певне місце в мережі спорадичних зв’язків, це – сексуальність. Ті ж, що не мають тілесності, придатної для натурального обміну, «продають» соціуму яскраві рольові кліше. Коли всі ролі визначено, можна бодай погратися в життя, яке насправді боїшся жити-робити.
Я от скуки, доктор, стала на сайт знакомств писать. Там надо было вступление про себя написать и анкету заполнить. Я долго, значит, выдумывала, чтобы не как у всех было, и насочиняла. Обычно же все ерунду разную про себя пишут. Я когда изучала там, что да как бабы пишут, нашла страничку одну. Там клуша одна сорокалетняя так меня удивила! Приготовьтесь, док! (ходить по кімнаті, кружить, танцює) «Я – снежинка. Снежинки – они кружатся». Это я уже рассказываю, док! «Я не кружусь… А еще снежинки холодные. Я – не очень и не ко всем…»
То ли дело я! Долго, значит, думала, чуть мозг не изнасиловала! Вот послушайте, док, зацените… (говорить томно) «Класс представительский. Год выпуска тысяча девятьсот, не скажу какой. Пробег… У девушки о возрасте не прилично спрашивать. Цвет – каппучино. Рост – 178. Вес – 62. Фары серо-голубые. Эксплуатация бережная, гаражное хранение. Документы на руках. Кузов не битый, не ржавый, не гнилой. Тип топлива – мартини со льдом. Крыша на месте. Суперсексуальная защита картера от «Дикой орхидеи», с технологическим отверстием для слива масла. Состояние идеальное. Требуется водитель экстра-класса, способный установить противоугонную систему». (пауза) Ну как, док?
Щоб оминути життя на материку вічних турбот про різне, а головне – про жінок і дітей – чоловіки вигадали собі ще одну надзвичайно важливу, сказати б навіть, державного рівня забавку – війну. Втрачені надії на особисте щастя героїня «Порожнечі» пов’язує саме із невмінням коханої людини жити звичайним, не казарменно-геройським життям. І включена в оповідь армійська байка про подорож дембелів по залізниці у танку не виходить за межі концепції життя як гри «понарошку».
Інколи від загравань по-дорослому таки трапляються діти. Тут у нагоді стає наша оповідачка: її поставлено «робити цю роботу», «виручати дівчат», інакше гра неминуче переповзе в інтер’єри зі свого нещасливого дитинства, і все повториться знову – сварки новоспечених тат і мам через зайву вагу, гроші, промерзлі сірі ранки, шкільні образи та цукерки, які напевно нікому буде дарувати.
У нас каждая баба, либо родила, либо аборт сделала. Да чаще и то и другое, да не по разу! Вас, мальчиков, надо на экскурсии туда водить! У нас здание для этого вообще подходящее! С одного входа рожают, с другого гробят… Прям, два в одном! Вот есть же «совместные роды»! Да, зашибись придумали, прям слов нет! А я бы еще и «совместные аборты» замутила на государственном уровне! Только, док, ни один мужик не сунется туда! Даже к гадалке не ходи! Док, а давайте бизнес замутим! Сейчас же все экстриму хотят! Нервишки пощекотать ох как тянет! «Совместные аборты» – лучший досуг для настоящих мужчин!». А что, док, слава – мне, деньги пополам! Опять же вам клиенты! Курс реабилитации после «совместных абортов», лицензия, полная анонимность, выезд на дом. Нет?! Не канает?! Не ваш профиль?! Тема не ваша?! Зря, заработали бы. Противно?!
Тягар вини за участь у колективній боротьбі з несанкціонованими вагітностями виповідається особливою «морзянкою» невротика. Героїня не наважується назвати місце свої робити – медсестра абортарію в пологовому будинку, – але причетність до табуйованої теми видається через її роздратованість роботою ліфтів. Мовляв, їздять-то вони швидко, а дверцята відкриваються повільно – «эстонские они что ли». От якби навпаки. Вона збирає іграшки для всіх малюків у жилетках залізничників, що переслідують її в снах ідіотським запитанням: «Що швидше розвантажується – вагон із немовлятами чи вагон сіна?» І розгадка його приголомшує безконтрольним шалом чорного гумору: швидше, звісно, розвантажуються вагони з немовлятами, бо вони краще наколюються на вила… Намагаючись знайти бодай-якийсь сенс своєму життю, зазирнути на той бік карнавальної порожнечі, і знову окрасти себе, як це вже було із сотнею її колишніх пацієнток, «наречена» організує власне запліднення. Цього разу обійшлось без гри, дитину вторгувала за пляшку горілки у знайомого водія швидкої. Назвала Машею, носила-колисала аж до третього місяця, згодом записалася на операцію, і – вбила.
Автор ніби на відчіпного ховає свою героїню, придумуючи хід із не закрученим перемикачем на газовій плиті. Від смерті близької чи відтермінованої порожнечі у холодному Всесвіті Володимира Зуєва, мабуть, не поменшало б. Важливий-бо не персонаж, а голос жінки, яка без прикрас, на хвилі усвідомленої втрати, погоджується розповісти про причини виродження своєї нації.
Передусім як мама, і тільки по-друге, як глядачка, скажу, що повірила… Застуженому голосу й тонким пальцям, що ламаються, мов цигарки, від болю нерозуміння «сучасних» поглядів на життя. Я не підшморгувала нишком, як жінки й дівчата по сусідніх кріслах, не шарпала програмкою, і «мурашки» мої всі кудись порозбігалися. Але не відзначити правдиве попадання у типаж «людини з натовпу», тобто медсестри у виконанні Тетяни Проворової, було б неправильно. За допомогою лунких окликів «у стінку», таких простяцьких апеляцій до «сильних світу цього», актриса вимальовує образ третього, ніби відстороненого, учасника розмови, який, вочевидь, завинив найбільше. Це – держава, могутня, велика, яку всі мають боятися… Що закриває очі на старців у будинках престарілих, на статистику абортів й підліткові самовбивства, але зганяє школоту додому, щоб дивитися по телевізору похорони чергового вождя. Дай бог нам скоріш від усього цього відмитись.
Читайте також: Незнищенна амброзія Кропивницького або Як врятувати алергіків міста (ФОТО)
Головне сьогодні
