03 березня 2023, 10:35
Катерина Шнейдер родом із Донеччини. Через війну з Росією двічі втрачала свою домівку: в 2014-му та 2022-му роках. Після того, як росіяни розбомбили драмтеатр у Маріуполі, вирішила рятуватися – переїхала в Кропивницький. А нині чекає з російського полону на свого чоловіка, який із перших днів вторгення захищав цілісність і суверенітет України.
Свою історію жінка розповіла в рамках програми “Історії в обличчях” Донецького державного університету внутрішніх справ, передає Точка доступу.
Катерина Шнейдер народилася в місті Харцизьк на Донеччині. За першою освітою – медична сестра. З початку бойових дій у рідному місті допомагала рятувати поранених у місцевій лікарні.
Катерина Шнейдер із лікарями рятує поранених. Харцизьк
У 2014-му переїхала до іншого міста через російську агресію, розповідає вона:
Матір із батьком залишились на окупованій території, а я з братом та його родиною виїхала до Краматорська. Там працювала старшим оперуповноваженим кримінальної міліції у справах дітей.
У 2017 році Катерина переїхала в Маріуполь та очолила відділ ювенальної превенції в управлінні поліції Донеччини.
А згодом – почала роботу в Донецькому державному університеті внутрішніх справ.
У Маріуполі познайомилась із майбутнім чоловіком. Він – військовослужбовець. Ми поспілкувалися й дуже швидко, через пів року, одружилися.
Катерина Шнейдер із чоловіком на своєму весіллі
Жінка мала щасливе життя: улюблена робота, Коханий чоловік. Але все знову змінилося в лютому 2022 року.
Десь о шостій ранку мені подзвонив черговий і сказав, що весь особовий склад збирають за сигналом тривоги. І чоловіку теж подзвонили. Йому треба було негайно приїхати до свого місця розташування.
Російські війська обстріляли околиці Маріуполя ракетною зброєю у перший день наступу. Азовське море заблокували військові кораблі. Українські прикордонники, поліцейські та військові не залишили місто, а боролися із загарбниками.
Катерина також відмовилася евакуюватися.
У мене залишився чоловік у місті. Я не могла поїхати без нього.
Окупанти щодня посилювали обстріли портового міста.
Вже 2 березня не було нічого: ні світла, ні води, ні газу, ні зв'язку. Не працювали магазини. На той час їх вже зламували й розграбовували. Ніде не можна було купити їжу чи питну воду.
Люди беруть з магазину речі. Маріуполь, 2022 рік
Коло наступу на Маріуполь все більше звужувалося.
Набрати воду з криниці – це був якийсь “Форт Буаяр”. Не всі поверталися. У нас у дворі жила родина. Батько пішов до криниці й не повернувся. Жінка пішла його шукати і теж не повернулася. Дитина залишилась одна.
Люди набирають воду з криниці в Маріуполі
Через постійні обстріли Катерина залишалася в будинку біля драмтеатру в своїх друзів. Готували їжу на багатті просто неба.
Слава Богу, на той час у нас був запас їжі. Це крупи, макарони, масло. Хліба не було ні в кого. З борошна ми робили оладки на воді із сіллю. І все.
Одного разу жінка наважилася подивитися, у якому стані її квартира, що за три кілометри. Пішки разом зі знайомою під обстрілами вирушили до будинку.
Побачене шокувало: навкруги загиблі люди, верхні поверхи палали. У квартирі – понівечені меблі та безлад.
Квартира Катерини Шнейдер
Саме в цей час у мікрорайоні почався сильний обстріл.
У мене біля під'їзду на футбольному полі лежали трупи людей. Не перший день. Не знаю, як ми звідти вийшли. У якийсь момент нам навіть довелося лежати та чекати, поки обстріл закінчиться. Лежати там, де були трупи.
Спроби виїхати з оточеного міста були марними.
Всі жителі чекали зеленого коридору. Ми до останнього сподівалися, що все ж таки він буде, і ми зможемо виїхати. Ти взагалі не спиш. У тебе є страх, що ти зараз проспиш і не почуєш обстріл, загинеш.
Через відсутність зв’язку Катерина не знала про долю свого чоловіка. Тож вирішила пішки піти до його частини. І знайшла.
Вислухала багато чого поганого на свою адресу, але все одно його побачила. Що він живий, що з ним все добре.
Попри категоричну заборону приходити в частину, жінка через два дні наважилася знову піти до нього. Але військові передислокувалися в інше місце.
Чоловік Катерини Шнейдер
Я подумала теоретично, де він може бути, й пішла туди. І знову його знайшла. Ми поспілкувалися. Після цього він взагалі заборонив його шукати.
Потім подружжя не бачилось. Через деякий час Катерина дізналася, що її чоловік разом із іншими військовими на заводі “Азовсталь”. Наприкінці травня він вийшов звідти та потрапив у російський полон, де перебуває і до тепер.
Зв'язувався один чоловік, який із ним був у полоні. І потрапив під обмін. Я знаю, де він і що з ним все гаразд. Чекаємо на черговий обмін.
Після знищення бойовиками драмтеатру 16 березня, Катерині з друзями вдалося виїхати з оточеного міста. Пройти контроль окупантів довелося через 18 блокпостів. Їхали три доби.
Доїхали до Запоріжжя, оминули російські блокпости. І коли ти бачиш, що стоїть наш військовий, у формі, і бачиш український прапор… (не стримує сліз, – ред.)
Після повернення на підконтрольну Україні територію Катерина знайшла в собі сили жити далі. І повернулася до роботи в університеті вже у Кропивницькому.
Зрозуміла, що якщо зараз впаду у депресію і буду згадувати, що було зі мною: як я раніше жила і як буду жити без цього – то просто втрачу себе. Все пройшло, починаємо спочатку. Немає нічого важливішого за твоє життя.
Жінка розповіла, що має заповітну мрію: повернути українські землі під контроль України та свого чоловіка.
Катерина з чоловіком до повномасштабного вторгнення росіян
Миру нам всім. І моя найзаповітніша мрія – щоб скоріше повернувся мій коханий.
Скріни з відео Донецького державного університету внутрішніх справ
Читайте також: Як переселенка з Донеччини навчає кропивничан української мови
Головне сьогодні
