Різдво — це час, коли родини збираються разом, згадують рідних, дістають зі спогадів дитячі традиції й створюють нові. Це свято про дім, пам’ять і відчуття близькості — навіть у непрості часи.
Точка доступу зібрала сімейні й особисті різдвяні звички кропивничан — від кулінарних ритуалів і символічних дрібниць у святвечірньому домі до традицій, які народжуються вже тепер і стають важливими для родини. У цих історіях — спільні приготування, родинні “обереги” та відчуття зв’язку з попередніми поколіннями.
Світлана Листюк, завідувачка етнолабораторією “Баба Єлька”
Різдво і Новий рік у родині Світлани намагаються зустрічати саме “родиною” — разом із батьками й дітьми. Готуватися до вечері починають пообіді. На столі обов’язково мають бути кутя, калач, узвар і кілька видів вареників, а решту страв добирають так, щоб разом вийшло 12.
Окремий ритуал — приготування куті. Її заправляють удвох із татом: він перетирає мак у макітрі прабаби Ганни, а Світлана додає сироп, родзинки та горіхи. За тісто на вареники відповідає чоловік — замішує й тонко розкачує коржі, а начинки роблять різні: з капустою, картоплею та сиром.
Перед тим, як виставляти страви, на стіл кладуть часник — “по зубчику в кожен куток” під скатертину.
Старі люди казали: від нечистої сили, — пояснює Світлана Листюк.
Далі ставлять калач, а в його середину — свічку. Вона в родині одна й та сама вже близько 20 років. Скоро зовсім догорить, каже Світлана.
Кутю ставлять у центрі столу, а з одного боку залишають місце для рідних, яких уже немає — тарілку, ложку й склянку.
“Віримо, що їхні душі прилітають до нас на вечерю”.
До вечері всі одягаються святково, беруться за руки, і мама читає молитву. Після — діти шукають подарунки під ялинкою, бо чекати до ранку не можуть. А ще на свята до них традиційно приходить багато щедрівників і колядників.
Вікторія Семененко, письменниця
Для Вікторії Різдво — це насамперед сімейне свято й пам’ять про рід. У дитинстві на Святвечір родина завжди навідувала найстарших жінок свого роду — у селі Лозуватка Маловисківського району.
Спершу з братом ішли до прабаби Наталі. Вечеряли при світлі лампадки — кутею й узваром, який настоювався у сінях.
Такого узвару я більше ніде не куштувала і сама не можу приготувати, — зізнається Вікторія.
Потім сніговою стежкою прямували на хутір до баби Марфи. Вона готувала голубці з пшоном і салом. За вечерею згадували рідних, розглядали старі фотографії у вишневих рамках. Дорогою до баби Люби шукали на небі першу зірку й слухали історію про народження Ісуса Христа. У баби Люби сиділи на печі, їли кутю — і, згадує Вікторія, “було так добре”.
“Усі були разом, сміялися і раділи простому і водночас важливому”.
Нині Різдво в родині святкують 25 грудня — цього дня народилася бабуся Люба, найстарша жінка роду. До неї збираються всією сім’єю: смакують кутею, її голубцями й згадують бабусь, які колись так само чекали на гостей.
Доньки Вікторії — Уля і Маша — вчать щедрівки й колядки, з якими потім вітають рідних і друзів. Вона пояснює дітям цінність цих звичаїв — як ниточки з минулого, що об’єднує покоління.
Після цього родина збирається у мами Вікторії — переглядають старі світлини, згадують дитячі історії. Мама готує кутю та інші різдвяні страви.
“Різдво — це про минуле і сьогодення, а також про майбутнє, яке ми створюємо своїми звичками і традиціями для дітей”.
Євген Соболь, ректор Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка
Євген Соболь каже, що Різдво і Новий рік асоціюються в нього з найтеплішими дитячими спогадами — часом, коли родина збиралася разом, готувала страви й створювала відчуття дому.
У їхній сім’ї ялинку не рубали принципово — батькові було шкода дерево. Вони жили поблизу Куп’янська, поруч був ліс, тож тато збирав хвойні гілочки й робив із них “ялинку”. Каркас він виготовляв сам — працював зварювальником і зварював конструкцію.
Різати ціле дерево принципово не хотів. Шкода було. Тато збирав гілочки, а потім у власноруч зроблений каркас ставив їх. Ялинка була кожного разу чудова.
Поки батько складав ялинку, мама накривала на стіл, а Євген із братом готували один із найпопулярніших тоді салатів — олів’є: нарізали інгредієнти й “за розмовами та жартами” доводили страву до готовності.
Зимові свята для нього — це про затишок і родинне тепло, яке зберігається й тепер.
“Найголовніше — зичу всім миру в Україні”, – говорить Євген Соболь.
Євгенія Захарченко, голова громадської організації "Наша рада"
У родині Євгенії щороку купують живу ялинку — традиція тягнеться ще з дитинства доньок.
Діти вже старші, але для них важливе відчуття свята. І ми це трепетно підтримуємо.
Ялинку ставлять до 20-х чисел грудня, прикрашають разом, дістають гірлянди та фігурку Санта Клауса. Гірлянди, зізнається Євгенія, вмикають у перший день — під час прикрашання — і в останній, коли вже розбирають ялинку.
"Якось у період, поки ялинка стоїть, ми забуваємо їх засвічувати. Це вже теж традиція".
Живу ялинку підживлюють водою і кажуть, що довго тримається, а вдома весь час відчутний хвойний аромат. Подарунки дітям у сім’ї кладуть під ялинку вночі, щоб доньки не бачили. Хоч дівчата вже розуміють, хто їх купує, але “викрити” батьків не можуть.
"Дівчата давно розуміють, хто ці подарунки купує, але ніяк не можуть зловити нас з чоловіком, коли ми їх кладемо".
На Різдво кутю готує дідусь — тато чоловіка. Вона з пшениці, меду й маку, за традиціями їхньої родини. Різдвяну вечерю починають саме з неї — хоча б по ложці, але їдять усі.
Ксенія Черемисіна, головна адміністраторка туристично-інформаційного центру
Напередодні Різдва Ксенію “наздоганяють” дитячі спогади — ті, що пахнуть варениками, маком і бабусиною оселею. Каже, з часом ці історії стали традиціями їхньої родини: на Святвечір усе відкладали й без винятків збиралися у бабусі.
На столі було 12 пісних страв: вареники з різними начинками, гриби, які збирали влітку, й інші страви. Але головною залишалася кутя.
Кутя — це не просто страва. Це магія.
Пшеницю для куті Ксенія із сестрою перебирали разом — тато привозив її від своєї мами з Вінниччини. Потім діставав макітру й макогін і починав товкти зерно, знімаючи лушпиння.
“Цей звук — глухий, ритмічний — досі живе десь усередині мене”.
Окремий ритуал був із маком: тато довго розтирав його макогоном, доки той не ставав світлим, майже білим, “ніжним, аж кремовим”.
“Тато вчив нас, як правильно тримати макогін, але це було ой як непросто. Ми сміялися, бо керувати макогоном — ще та наука”.
До приготування часто долучалися гості — і не всім вдавалося так, як татові.
За столом збиралася вся родина: співали колядки, старі пісні, багато говорили й сміялися. Ксенія каже, це було не про “ідеально”, а про “разом”.
Тепер ці традиції в родині відроджують. На Святвечір знову ставлять дідуха — тепер уже зробленого власноруч. Такі майстеркласи, додає Ксенія, проводять і в туристично-інформаційному центрі. А ще вона навчає сина розтирати мак — так, як колись показував тато. Святвечір і Різдво тепер відзначають 24–25 грудня.
“Різдво — це не лише календар. Це пам’ять. Це родина. Це тепло, яке ми несемо далі”.
Леонід Панасевич, вуличний музикант
Леонід Панасевич розповідає, що Різдво для нього — велике свято, яке він уже кілька років поспіль зустрічає в місті. У цей день він виходить на вулиці Кропивницького з гітарою — грає і співає, щоб створити людям святковий настрій. Уже після цього їде додому і святкує з рідними.
Свята — Новий рік, Різдво — я обов’язково зустрічаю в місті. А тоді вже їду додому і святкую.
У різдвяний день до звичного репертуару додає кілька колядок і святкових пісень.
Із дитинства Леонід пам’ятає колядування в селі: збиралися гуртом, ходили по хатах, а потім сходилися в когось удома, ділили наколядоване й сідали за стіл. Каже, для дітей це було справжнє свято.
Тепер він намагається дарувати людям позитив — особливо в час війни.
“Зараз важко всім. Але треба триматися і більше посміхатися”.
Окрім цього, напередодні свят Леонід долучається до заходів для дітей у реабілітаційному закладі: грає музику, співає і допомагає створити святкову атмосферу.
У родині, додає музикант, традиції прості: ялинка й святковий настрій удома.
Єлизавета Єрещенко, активістка, випускниця філологічного факультету ЦДУ імені Винниченка, організаторка молодіжних міських ініціатив
Єлизавета каже, що в її родині кутя завжди була традиційною — простою, без "додатків". Але вже у власній сім’ї вона вперше почула інший рецепт — від чоловіка. Його версія куті містила халву й солодощі, і це її здивувало.
Цукерки, халва — цього ніколи не було в моїй куті. В мене вона завжди була вдома традиційною, такою простою.
Згодом, говорить Єлизавета, це стало не просто кулінарною несподіванкою, а символом того, як у шлюбі поєднуються дві родинні пам’яті — і буденні звички, і святкові ритуали. Для неї кутя — про зв’язок із предками та єднання родини.
"Кутя — це про зв’язок із предками… Найпрекрасніше — поєднати традиції двох родів, двох сімей в одну".
Тепер вони щороку готують кутю разом: беруть рецепт, до якого звикла Єлизавета, і додають інгредієнти з родини чоловіка — зокрема халву та солодощі.
"Вже який рік поспіль ми готуємо кутю, ту, яку я звикла готувати вдома, і додаємо всі інгредієнти, які були в сім’ї мого чоловіка".
Олександр Тітенко, спортсмен і представник 4-го окремого полку ССО "Рейнджер"
У родині Олександра Різдво відзначають 25 грудня. Готують 12 пісних страв і обов’язково ставлять ялинку разом із дітьми.
У такі складні часи потрібно максимально зберігати традиції і можливість провести час разом з родиною.
Олександр уточнює, що “12 страв” у їхньому розумінні — це часто 12 інгредієнтів, із яких готують різні страви. На столі традиційно є калач і кутя. Якщо є час — разом ліплять вареники з картоплею або капустою. Також готують тушковану картоплю, капусту та вінегрет.
"Вінегрет — там можна нарахувати багатенько складових, а все інше — дружина вигадує щороку".
Після початку повномасштабної війни, каже він, для нього головне — бути вдома цього дня.
"З моменту повномасштабного основне моє завдання — бути вдома, поруч з рідними в цей день".
Читайте також: Що подивитися з родиною на зимові свята: добірка мультфільмів
Останні новини
