Чому українцям десятиліттями нав’язували роль жертви, як імперії конструювали свою пропаганду на викривленій історії і чим насправді були Русь, козацькі війни та наші перемоги? Про це та інші неочевидні, але важливі факти з історії України в креативному просторі KOWO розповів історик, кандидат історичних наук та голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров.
Під час зустрічі в креативному просторі KOWO історик Олександр Алфьоров почав лекцію з експерименту про родинну пам’ять. Він попросив слухачів назвати ім’я свого прадіда — і дехто зміг згадати лише одного, хоча прадідів у кожного четверо.
“Це показує, як пам’ять в родині моделюється. Ми пам’ятаємо тих, про кого більше говорили або кого знали. Все, що далі двох-трьох поколінь — це вже залежить не від нас, а від істориків, пропагандистів або медіа”, — пояснив історик.
За його словами, українська історія — так само модельована. Ми часто знаємо про минуле не з власного досвіду чи родинної передачі, а з чужих оповідей та трактувань.
Олександр Алфьоров навів ще один експеримент: він перераховував імена монархів — Сигізмунд, Казимир, Владислав, Людовик, Вікторія — і аудиторія без проблем упізнавала відповідні країни. Але коли пролунали імена Юрій, Лев, Владислав, Марія, Казимир як правителі Королівства Русі, багато хто не зміг ідентифікувати це як історію України.
“Бачите, ми легко впізнаємо Сулеймана — Туреччина, Людовика — Франція. А коли мова йде про Галицько-Волинське князівство, ми часто не розуміємо, що це — наша історія”, — сказав Алфьоров.
На думку історика, одна з причин, чому багатьом українцям складно відчути тяглість власної державності в глибину століть, — у тому, що чужі наративи тривалий час описували Україну як “молоду” або як “жертву”.
Алфьоров пояснив, що в X столітті на наших землях могло б виникнути кілька різних держав — Бегаліція, Сіверія чи Волинія. Але цього не сталося, бо князі Київської Русі — Ігор, Ольга, Святослав, а потім Володимир — змогли об’єднати племена в одну політичну спільноту.
“Християнство дало нам не просто релігію — воно дало культуру поведінки, міську культуру, спільні правила”, — наголосив історик
Саме тому археологія сьогодні показує подібність матеріальної культури різних регіонів. Якщо копати в Чернігові та Галичі, можна знайти однакову кераміку — бо вже тисячу років тому тут сформувався спільний культурний простір.
Також Олександр Алфьоров зауважив, що Дніпро визначив напрям політичного та економічного розвитку майбутньої Русі. Князі намагалися захопити й інші маршрути — Каспійсько-Донський та Дунайський — але ці спроби Святослава не вдалися.
Дніпро, за словами Олександра Алфьорова, не розділяє Україну, а навпаки об’єднує. Саме існування терміну “Лівобережжя” автоматично передбачає й “Правобережжя”. Він нагадав, що греки називали річку Борисфеном, слов’яни — Славутою/Славутичем, а скіфи вже 2,5 тисячі років тому — Дніпром. Від скіфів, додає історик, походять й інші назви річок із “Дн-”: Дністер, Дон, Десна, Донець.
“Якщо говорити про нашу “глибину пам’яті”, то для держави вона становить приблизно тисячу років — відтоді, як ми перейняли цю назву Дніпра. І це нормально, наша держава виникає в ті самі століття й у тому ж контексті, що й інші європейські держави”, — пояснив Алфьоров.
Водночас через цю географію ми отримали ще один фактор — степ. Степ, що тягнеться від Китаю на тисячі кілометрів, історик назвав “прямою дорогою” до наших земель. Ні гір, ні річок, ні природних кордонів — тому хвилі кочових народів рухалися сюди за принципом доміно: одні витісняли інших, шукаючи кращі пасовища.
“Степ — це 8 тисяч кілометрів руху. Якщо десь у Монголії плем’я зайшло на погане пасовище, сильніші посунули слабших. Так і з’являється кочівник, який іде далі і далі — аж до наших земель”, — пояснив Олександр Алфьоров.
Це був не просто рух народів — це був контакт двох різних цивілізацій, каже історик.
Олександр Алфьоров зазначив, що українці належать до європейської культурної спільноти не з політичних заяв, а з мовних і ціннісних ознак. Він навів приклад про те, що у різних європейських мовах подібно звучать рахунок “one–two–three”, слово “мама” чи назви правителів на кшталт king і “князь” — усе це йде від давньої спільної індоєвропейської мови.
Але кочові народи, які проникали через степ, були зовсім іншої культури: печеніги, торки, монголи, половці та інші. Їхні цінності відрізнялися від землеробських.
Історик навів таких приклад: якщо в XII–XIII століттях кочівник заходив у хату, а людина жестами показувала, що в неї є дитина і її треба пожаліти, це не зупиняло нападника.
“Для нас дитина — це продовження роду. А для них головним була отара. Якщо гине худоба — гине весь рід. Є дитина чи нема — це майже не впливало на виживання. Цінності інші”, — пояснив дослідник.
Україна століттями жила на перехресті: тут зустрічалися землероби з міст і сіл та кочові народи зі степу. Ці сутички були кривавими, але саме вони змушували наших предків змінювати зброю і тактику.
Полон як системний елемент торгівлі виник у XVI столітті, коли відкрився стійкий ринок рабів через Кафу на Османську імперію. До того брати полонених не було сенсу — кочівник жив у русі, а раб у такій системі був небезпекою, каже дослідник.
За словами історика Олександра Алфьорова, будівництво ранньої Русі тісно пов’язане з торгівлею людьми, хоч у шкільних підручниках цю тему майже не висвітлюють.
“Найдорогоцінніша “товарна одиниця” в середньовіччі — це була людина. Велика частина економіки ранньої Русі базувалася на торгівлі людьми. Але нам це майже не пояснюють: у підручниках пишуть про мед, віск, хутро, білок. Проте найприбутковішим товаром були саме раби”, — пояснює Алфьоров.
Історик наголошує, що в IX–X століттях люди були ключовим елементом торгівлі на міжнародних ринках. Саме тому в джерелах часто зустрічається слово “челядь”.
“Святослав Хоробрий писав матері, що на землях Подунав’я “стікаються всі багатства землі моєї: челядь, віск, хутро, пшениця”. І першим у переліку він називає не хліб і не віск — а челядь, тобто рабів”, — зазначає Алфьоров.
Він пояснює, що язичницький світогляд давав змогу торгувати людьми без релігійних обмежень:
“Християнин не може продати християнина, а язичник може продати будь-кого. Тому перехід до християнства у Володимира був не лише духовною реформою, а й економічною — ця релігія змінювала правила торгівлі”.
Попри жорсткі реалії раннього державотворення, саме ці процеси дозволили сформувати єдину територію Русі, уникнувши поділу на десятки дрібних князівств, каже дослідник.
“Наша держава народилася в дуже жорстких умовах. Але саме тому ми маємо єдину територію, а не кілька дрібних країн, як це сталося, наприклад, у Балканському регіоні”, — каже історик.
Він додає, що розташування України на межі цивілізацій — європейської, євразійської та ісламської — постійно формувало особливу модель виживання та розвитку.
Олександр Алфьоров наголосив, що одна з причин, чому українцям важливо переосмислити власну історію — у тому, що ми часто уявляємо її спрощеною. Насправді ж українські землі століттями були точкою перетину культур, технологій і торгівлі, а козацтво — не “романтичні розбишаки”, а абсолютно європейський феномен.
Постійний рух караванів, близькість до ісламського світу, дипломатія й торгівля приносили на наші землі нові предмети та звички задовго до того, як вони ставали модними в Західній Європі.
Так, у щоденнику племінника Антіохійського патріарха Павла є запис про зустріч із Богданом Хмельницьким у 1654 році. Патріарх подарував гетьманові мішок кавових зерен, бо Хмельницький “надзвичайно любив каву”.
“До першої кав’ярні у Європі тоді залишалося ще 30 років”, — зауважив історик.
Інші цікаві знахідки — з інвентарів українських гетьманів. Після смерті Данила Апостола в 1735 році в описі його майна значилися два кальяни — один кришталевий, інший вирізаний з каменю. Саме слово “бардак” у документах того часу означало “коробку для куріння”, тобто кальян — і саме від нього походить сучасне “бардачок”.
У гетьманів XVIII століття були кишенькові годинники, дорогий східний одяг, ігри, карти й навіть більярд. У 1754 році в Глухові козак подав до суду на грецького шинкаря за те, що той обіграв його сина в більярд.
“Так, більярдний стіл стояв у шинку середини XVIII століття””, – каже дослідник.
Ці побутові деталі, наголосив Олександр Алфьоров, руйнують створений імперською та радянською пропагандою образ “відсталих козацьких степів”. Насправді ж українські еліти вже у XVII–XVIII століттях жили в європейському культурному полі, послуговувались сучасними технологіями та активно взаємодіяли зі світом.
Говорячи про причини Голодомору, історик Олександр Алфьоров наголошує, що ця трагедія була не стихійним лихом і не наслідком “неврожаю”, а свідомим інструментом, спрямованим проти українського спротиву.
“Між 1929 і 1932 роками в Україні відбулося понад 4000 повстань проти радянської влади. Це були озброєні, масові виступи, які підтримували партизани, селяни, місцеві громади. Люди не хотіли вступати до колгоспів, не хотіли здавати майно, не приймали комуністичну політику”, — пояснює Алфьоров.
Саме цей опір, за його словами, став причиною рішення Москви створити штучний голод.
“Щоби зламати спротив, треба було зробити так, щоб люди опинилися на межі виживання. Ми маємо чітко задокументовані справи: забирали не тільки врожай і посівне зерно — у селян вилучали будь-яку наявну їжу, навіть вже приготовлені страви. Людей умисно прирікали на смерть”, — каже він.
В українській історії не існувало природних голодів, які б призводили до масової загибелі людей.
“За сотні років, навіть у найскладніші періоди, ми не бачимо жодної згадки, щоб українські села вимирали від голоду. Масова смертність стається тільки тоді, коли є третя сила — влада, яка цілеспрямовано забирає їжу”, — додає історик.
Він наголошує, що Голодомор — це не історія пасивної “жертви”, як часто подається в радянському й пострадянському наративах. Навпаки, це було покарання за активний спротив українців.
“Ми звикли думати, що Голодомор — це трагедія жертви. Насправді він стався тому, що українці боролися. Голодомор був способом зламати нас, зламати спину пам’яті. І, на превеликий жаль, це частково вдалося. 1930-ті, а потім війна і репресії сильно обірвали нашу національну пам'ять”, — пояснює Алфьоров.
Про силу цього розриву він говорить дуже прямо. Як приклад наводить неспроможність багатьох родин передавати пам’ять навіть про недавні події.
“Подивіться: скільки людей пам’ятає родинні історії про Першу світову? Це була одна з найкривавіших війн в історії, з мільйонами загиблих. Але ми майже не зберегли про неї сімейної пам’яті”, — зазначає історик.
Це, на його думку, наслідок цілеспрямованої політики відірвати українців від власного минулого й замінити його чужими історичними схемами, зокрема образом “вічної жертви”.
“Образ жертви — це теж спосіб контролю. Жертва може бути доброю, красивою, багатою чи бідною, але вона не може мати перемог. І нам цей образ нав’язували десятиліттями”, — каже він.
Алфьоров наголошує, що події ХХ століття потрібно переосмислювати не як історію приреченості, а як історію боротьби.
Останні новини
