Про ритуали, закулісся і вистави, які щоразу проживають заново: актори “Кропиви” розповіли про театр

За майже два роки роботи у творчого об’єднання “Кропива” з’явилися не лише вистави, а й власні ритуали, жарти, сценічні прикмети та історії, які залишаються за лаштунками. Перед виходом на сцену актори беруться за руки й промовляють: “Нехай розростається кропива і жалить”. А іноді трапляються моменти, яких не було в сценарії, але саме вони нагадують  — театр народжується тут і зараз. Саме про це видання та спільнота “Доступ. Медіа” поспілкувалися з творчим об’єднанням “Кропива”.

Чому “Кропива” називається “Кропивою” 

Назву творчого об’єднання запропонував актор та один зі співзасновників "Кропиви" Євген Скрипник. За його словами, вона жила в його голові ще до появи самого колективу.

Перший сенс — географічний. У назві легко вгадується Кропивницький.

Другий — символічний. Євген каже, що кропива є корисною рослиною, якщо знати, як із нею поводитися. Водночас вона може боляче вжалити того, хто ставиться до неї необережно.

“Це слово має дуже чітке значення. Воно коротке, зрозуміле і запам’ятовується”, — пояснив Євген Скрипник.

За його словами, коли виникла ідея створити власну творчу групу, назву обговорювали разом із двома іншими співзасновниками Валерієм Ланецьким і Вячеславом Вандрашеком. Усі погодилися, що “Кропива” добре працює і за змістом, і за звучанням.

“Молочайник”: вистава, з якої все почалося

За словами Вячеслава Вандрашека, саме з “Молочайника” почалася історія творчого об’єднання. Це історія за мотивами п’єси Оксани Гриценко про п’ятьох жінок, які опинилися в окупації на Херсонщині під час російсько-української війни. 

Режисером вистави став Сергій Павлюк. Водночас, пояснює Вячеслав Вандрашек, п’єса і вистава “Кропиви” — це не одне й те саме. 

Сергій Миколайович зробив цю історію більш жорсткою і реалістичною, — розповів Вячеслав Вандрашек.

За його словами, це пов’язано з особистим досвідом режисера. Сергій Павлюк був у Херсоні під час окупації, як і сам Вячеслав Вандрашек. Тому вони дивилися на цю тему не лише як митці, а і як люди, які відчули, що таке окупація.

“Молочайник” уже показали близько 30 разів. Водночас Вячеслав Вандрашек не приховує, що це важка вистава. Деякі глядачі кажуть, що хочуть її побачити, але не можуть наважитися, бо тема окупації для них надто болюча.

“Це тяжко, це боляче, але це потрібно. Бо для багатьох глядачів ця вистава — відкриття. Про це не можна забувати, бо зараз люди в окупації чекають на звільнення”, — говорить він.

Акторка Дарія Скрипник-Завгородня каже, що у “Молочайнику” важлива не лише історія, а й відчуття дому, який люди часто не можуть покинути навіть під загрозою смерті. За її словами, для людей, які залишаються в окупації, важливими стають навіть звичайні побутові речі — банки, килимки, предмети в домі. Вони тримають людину за місце, за пам’ять, за попереднє життя.

“Ти розумієш, що тебе можуть сьогодні вбити, будь-що з тобою зробити, але ти просто інакше не уявляєш свого життя”, — сказала Дарія.

Вона згадує, що після однієї з вистав їй написала глядачка, яка була в окупації. Жінка подякувала акторам і написала, що ніби знову побувала там.

“Я не знала, як на це реагувати. А вона сказала: “Ви розумієте, це було саме так. Це був і сміх, і сльози, і якісь приколи, і страх"”, — розповіла Дарія.

“Нехай розростається кропива і жалить”: ритуал перед виставою

У “Кропиви” є власний ритуал перед виходом на сцену. Перед виставами актори збираються в коло, беруться за руки й налаштовуються на роботу.

Олена Синявська розповідає, що в колективу є фраза, яка стала своєрідним девізом:

“Нехай розростається кропива і жалить”.

За її словами, цей вислів з’явився ще на початку роботи театру і з часом став частиною внутрішньої традиції.

“Ми завжди збираємося в коло, налаштовуємося і промовляємо цю фразу. Це наш ритуал”, — розповіла Олена.

Як актори проживають важкі ролі

Актори “Кропиви” кажуть, що “Молочайник” складно грати не лише через тему окупації, а й через відповідальність перед людьми, які пережили її насправді.

Дарія Скрипник-Завгородня розповідає, що під час вистави не відчуває себе просто на сцені. Для неї це радше повне занурення в обставини, де кожна річ — банка, килимок чи інший предмет у домі — має значення.

Євген Скрипник разом із Валерієм Ланецьким у виставі грають російських військових. За словами актора, це складні й неприємні образи, до яких спершу було важко підступитися.

“Ми просто надягаємо на себе ці образи і виходимо. Скільки в нас є цієї мразотності, скільки витримає майданчик і вистава, стільки ми й видаємо”, — пояснює Євген.

Він згадує, що особливо напруженими були перші покази, бо актори не знали, як на ці образи реагуватимуть глядачі, зокрема військові та люди, які пережили окупацію.

Елізабет Давідян каже, що після “Молочайника” складно швидко повернутися до звичайного життя. Вистава не завершується для акторів одразу після поклону — думки про неї можуть залишатися з ними й удома.

“Ти приходиш додому, береш свою кішку, намагаєшся відволіктися, бо неможливо постійно бути в стресі”, — розповідає акторка.

Акторка Олена Синявська розповідає, що їй відновлюватися допомагає робота з дітьми. Саме викладацька діяльність дає їй емоційний ресурс і позитив.

“Мене дуже відволікає робота з дітьми. Вони емоційно заряджають”, — каже Олена.

Водночас акторка згадує, що найважче було тоді, коли “Молочайник” грали кілька разів поспіль. У її персонажки є комедійні риси, але фінал вистави емоційно складний, і після кількох показів поспіль тримати цей градус було важко.

“Зараз у кожній родині є люди, які або в окупації, або захищають нашу країну. Ми весь час перебуваємо в цій інформації, і це не дає нам випасти з цього настрою”, — сказала акторка.

“Кожного разу різна вистава”: чому глядачі повертаються

Актори кажуть, що навіть одна й та сама вистава ніколи не повторюється повністю. Настрій, реакції глядачів, внутрішній стан акторів і дрібні сценічні випадковості щоразу змінюють показ.

Дарія Скрипник-Завгородня згадує глядачку, яка приходила на “Чорне танго з білим привидом” кілька разів і щоразу бачила його інакше.

“Вона сказала: “Я кожен раз дивлюсь різну виставу. Я не розумію, як так відбувається?”. А ми самі не знаємо, як воно буде. Це театр. Він народжується тут і зараз”, — розповіла Дарія.

“Чорне танго з білим привидом” – це друга вистава, поставлена “Кропивою” за мотивами п’єси американського драматурга Дона Ніґро. Це детективна історія, події якої відбуваються у старовинному англійському маєтку, де скоєно загадкове вбивство. У маєток приїжджає детектив Раффінг, щоб розслідувати злочин, а головними підозрюваними стають п'ять жінок-працівниць. 

Олена Синявська каже, що з часом у виставах з’являються моменти, які стають особистими для акторів. Частину цих деталей глядачі можуть не помічати одразу, але саме з них формується внутрішнє життя постановки.

“Багато нових моментів народжується саме в процесі. Якісь речі вже стали нашими особистими, їх поки знаємо тільки ми. Можливо, з часом їх знатимуть і глядачі”, — сказала Олена.

Ляпас, ковбаса і портрет, який став “членом колективу”

Актори “Кропиви” кажуть, що кожна вистава живе по-своєму, тому навіть добре відпрацьовані сцени іноді можуть піти не за планом.

Дарія Скрипник-Завгородня згадує один із таких моментів у “Молочайнику”. Під час сцени акторка, яка грає її маму, випадково вдарила її ліктем.

“Вона потім каже під час виспави: “Вибач, що боляче?”. А я кажу: “Та нічого, нормально”, — розповіла Дарія.

Актори жартують, що подібні моменти доводиться одразу обігрувати, аби глядач не відчув, що щось пішло не так.

Бували й інші випадки з реквізитом. Євген Скрипник розповів, що одного разу під час вистави випадково викинули в сміття справжню ковбасу, замість реквізиту.

Одна з деталей, яку можуть побачити глядачі “Молочайника”, — портрет режисера Сергія Павлюка. Він висить у просторі вистави весь час.

За словами Вячеслава Вандрашека, не всі глядачі одразу розуміють, хто зображений на портреті. І наприкінці вистави, коли команда представляє режисера-постановника, багато хто дивується.

“Це така відсилочка, що Павлюк тут контролює, дивиться, як грають наші акторки і актори”, — жартує Вячеслав Вандрашек.

Євген Скрипник розповів, що портрет художниця-постановниця подарувала Сергію Павлюку. Спершу його вирішили повісити в просторі вистави тимчасово, але згодом він став частиною постановки.

Оригінал портрета поїхав до режисера, а для “Кропиви” зробили копію. Відтоді актори звикли до його присутності настільки, що почали сприймати портрет як окремого учасника вистави.

З портретом пов’язана ще одна театральна прикмета. Актори кажуть, що коли в просторі грають виставу іншого режисера, портрет Сергія Павлюка іноді падає. Тоді вони жартома звертаються до нього і кажуть, що “сьогодні не його вистава”.

Нові вистави і розширення команди

Нині команда готується до прем’єри камерної сатиричної комедії “Університет сміху” японського драматурга Кокі Мітані. Дія п’єси відбувається в Японії 1940 року, в умовах воєнної цензури. Молодий комедійний драматург приносить свій сценарій на затвердження суворому цензору, який не розуміє, навіщо гумор під час кризи. 

Вячеслав Вандрашек розповів, що команда “Кропиви” вже розширилася. До роботи долучилися нові актори й акторки, зокрема Анна Дзюбас, Єлизавета Вихрист, Володимир Бідаш і Людмила Швець.

Також у “Кропиві” очікують на роботу з режисером Олександром Самусенком, який поставить виставу за п’єсою української драматургині Неди Нежданої.

“У нас дуже багато проєктів, усе паралельно. Але це цікаво і класно, бо це означає, що ми працюємо і рухаємося туди, куди поставили собі цілі”, — сказав Вячеслав Вандрашек.

Він каже, що “Кропива” поки тримається передусім на ентузіазмі людей, які хочуть робити якісний театр і розвиватися.

“Якщо у вас є мрія, біжіть до неї. Якщо не можете бігти — йдіть. Не можете йти — повзіть. Не можете повзти — ляжте і лежіть головою в напрямку своєї мрії. Це, мабуть, про мене і, сподіваюся, про мою команду”, — сказав Вячеслав Вандрашек.

Читайте також: Для одних — сцена, для інших — терапія: як у Кропивницькому вчаться акторству в студії “Пульс”