07 серпня 2014, 09:48
Напевне, кожний, якщо й не стикався сам, чув від близьких, знайомих про всіляку чортівню, яку пояснити важко чи навіть неможливо.
Життя сповнене незвіданого, і, здавалося б, всесильна наука нерідко пасує й піднімає лапки догори, зізнаючись у власній неспроможності підігнати ту чи іншу подію під рамки здорового глузду. А коли щось не піддається поясненню, його треба або відкинути як щось непотрібне, або ж прийняти таким, яким воно є. І не ламати голову над безглуздими запитаннями, бо світосприйняття наше надто обмежене, щоб відшукати більш-менш прийнятні пояснення.
Почну з майже анекдотичного випадку. В часи, коли тільки почала зароджуватися мода на розкішне заміське житло, знайомий запросив у гості — напевне, щоб похвалитися нещодавно збудованим обійстям неподалік від Кіровограда. Якщо судити, за нинішніми мірками, хатинка так собі, нічого особливого. Але в ті часи: два поверхи, мансарда, дах під червоною черепицею, комин у вітальні, простора веранда і чимало інших атрибутів успішності та товстого гаманця…
Ми сиділи на веранді, товариш після якоїсь із чарок зізнався, що придбав ділянку майже за безцінь. Хоч і в центрі села, й ставочок поряд, але тут ніхто не селився, бо місце вважалося проклятим. Чому? Цього вже ніхто не пам’ятав, тільки місцеві жителі цуралися його й обходили десятою дорогою.
— Тут все так кущами й бур’яном заросло, справжнісінькі джунглі. Але колись хата була, глиняна, як вирівнювали майданчик, натрапили на її залишки.
Хто жив у хатині, і чи не її господарі стали причиною того, що місце стало проклятим, невідомо.
Товариш мій був ще тим прагматиком, на забобони не зважав. Однак, закінчивши будівництво, все ж запросив священника, щоб той освятив оселю. Не від надмірної віри, звичайно, а віддаючи данину все тій же моді.
Тільки освячення мало допомогло, а після кількох тижнів у новому будинку й прагматизм товариша почав помітно танути.
— Розумієш, друже, — коли алкоголь зробив свою справу і через показну браваду почали пробиватися паростки відвертості, мовив товариш. — Я раніше лише сміявся, коли чув про всіляких барабашок, а зараз сам переконався, щось таки є...
І розповів про всілякі негаразди, які спіткали його протягом останнього часу. Спочатку почали лампочки стріляти, потім проводка загорілася, викликав електриків, ніякої аномалії не знайшли. Далі почав дах протікати, і — як останній штрих — тріснула стіна.
— А ночами нагорі щось гуркоче, гупотить, тріщить. Ми з дружиною, як стемніє, на другий поверх узагалі не піднімаємося.
Показав і тріщину. Вона затійливою звивиною йшла зверху від черепиці й зводилася нанівець над вікном першого поверху.
Цікаво, що всі перипетії, на які скаржився товариш, відбувалися нагорі й не зачіпали першого поверху.
Чому так?
Картина дещо прояснилася, коли запитав про священника. Запитав з іронією, але, як з’ясувалося, поцілив у яблучко.
Відповідь, незважаючи на її начебто абсурдність, пролунала цілком серйозно.
— Батюшка встиг окропити лише внизу, потім сіли до столу, і, щоб піднятися нагору, в нього вже не вистачило сил. Священник — теж людина...
Чи живе хтось зараз у тому будинку, не знаю. Мій товариш дуже швидко його продав і, як я чув, непогано на цьому заробив.
Не думаю, що він розповів покупцям справжню причину, чому хоче позбавитися житла в мальовничому місці. У нас на відміну від Англії будинки з привидами особливим попитом не користуються, і набавляти ціну за них ніхто не стане.
***
А ці історії почув від батьків.
Ще в дореволюційні часи у Вільшанському районі в глибокому яру поблизу села Добрянки завелася нечисть. Начебто ночами накидалася на необережних перехожих, заскакувала на спину й змушувала возити, аж поки не почне світати.
Наслухавшись таких історій, хлопці у Вільшанці вирішили пожартувати над товаришем. Вивернули кожухи вовною назовні, й коли хлопець вночі повертався додому з побачення, по черзі стрибали йому на спину й силували катати. Тоді освітлення не було, розгледіти, хто знущається — неможливо.
Переляканий хлопець вранці ледь дочовгав додому, зліг і незабаром помер.
Поблизу Малої Вільшанки, метрів за двісті від крайніх осель, раніше було так зване Блудне поле. Там споконвіку нічого не росло. Розорали його лише після війни. Щоб здолати цілинний ґрунт, плуг довелося тягнути двома тракторами.
Блудним його називали не через еротичний підтекст, а від слова «блудити» (блукати). Місцеві жителі, повертаючись вночі з ярмарки в Лисій Горі, нерідко, щоб скоротити шлях, звертали на поле. Й починали блукати. Чули неподалік гавкіт собак, знали, що село геть близько, але нічого вдіяти не могли. Коні кружляли до самого ранку і не могли вирватись із зачарованого кола, аж поки не розвиднювалося.
Жили в селі дві сестри. Взимку, в голодні часи, одна із них захворіла, інша пішла в поле пошукати під снігом щось їстівне. І не повернулася. Наступного дня її знайшли замерзлою на Блудному полі.
Іще одна історія з Вільшанського району. Перед тим як розселитися по окрузі й заснувати нові села, переселенці з Болгарії компактно проживали в Масловому (так тоді називалася Вільшанка). Їхні земельні наділи були інколи за двадцять — тридцять кілометрів від житла. Тому виїжджали до угідь гуртом ранньої весни, жили в куренях до пізньої осені і, лише зібравши врожай, поверталися додому.
Звичайно, забрати все не могли, залишалося чимало добра, в тому числі й скирти сіна, соломи. На ті часи — неабиякий скарб. Худоба була в кожному дворі, й узимку її треба годувати. Тому сіно крали нечисті на руку мешканці навколишніх сіл.
Аби вберегти нажите важкою працею від злодіїв, болгари наймали чаклунів, людей, які вміли зачаровувати майно від крадіжок. Після таких зачарувань, якщо крадій забирався на скирту, сам із неї злізти вже не міг, сидів на ній, аж поки не повернеться господар і не відпустить.
Правда, й злодії тоді були не ликом шиті, швидко навчилися розрізняти зачаровані скирти від не зачарованих. Втикали в сіно вила чи пужално від батога, якщо назад витягнути не могли, значить, лізти нагору не можна. Коли господарі весною приїжджали на поле, знаходили в скиртах чимало цікавих речей.
***
Наступну історії почув від однокурсниці зі Злинки, що у Маловисковському районі, коли навчався в інституті. Передаю словами дівчини, так, як сам колись почув.
«Це сталося на початку двадцятих років. Дідусь із бабусею тільки-но одружилися. Дід тоді наймитував на млині. Кожного дня йому потрібно було добиратися пішки до місця роботи, це — кілометрів п'ятнадцять, якщо й не більше.
Робота була сезонною. Основний наплив клієнтів — після збору врожаю. Закінчували роботу глибокої ночі, а черга до млина збиралася з раннього ранку. Низки завантажених пшеницею возів із навколишніх сіл шикувалися вздовж дороги.
Зазвичай, коли роботи було багато, а це — розвантажити, завантажити — сил, щоб дістатися додому, не залишалося, і дідусь ночував на млині.
Так він хотів вчинити й тієї ночі, але неясна тривога закралася в серце і ні на мить не відпускала. Він не витримав і пішов додому.
Дідусь вже майже дістався до села, коли несподівано перестав чути. Зникли всі звуки. Він злякався, подумав, що оглухнув. Але це був тільки початок. Повітря втратило прозорість, немов насунувся легкий туман, дихати стало важко, як при сильному морозі...
До речі, тоді був повний місяць. Такий яскравий, що можна було розгледіти найдрібнішу порошинку під ногами. Але тільки під ногами. На відстані кількох кроків все ховалося за напівпрозорим серпанком...
Коли дідусь вже майже дістався до села, він раптом із жахом усвідомив, що не впізнає навколишньої місцевості. Заблукати він не міг. Адже стільки ходив тією дорогою, що міг із зав’язаними очима відшукати шлях додому.
І все ж...
Усе навколо здавалося чужим, незнайомим. Начебто те ж саме, тільки в якомусь спотвореному вигляді, немов відображення в кривому дзеркалі. І відстань не така, і розташування, і розміри...
Варто зауважити, що дід у молодості любив прикластися до чарки. Робота така: то той наллє, то інший... Без випивки та закуски до млину ніхто не їздив.
Того дня дідусь теж добряче хильнув. От і подумав спочатку, що все йому лише ввижається...
А далі сталося таке, що думати про щось вже не було ні часу, ні можливості.
Спочатку дідусь побачив нечіткі тіні, що мелькали поруч в тумані. Потім тіні матеріалізувалися, і на дідуся накинулася зграя цілком реальних голодних вовків.
Він відбивався, поки міг. Але сили були нерівними.
Вранці його закривавленого, в роздертому на шмаття одязі підібрали селяни.
Звісно, розповіді дідуся ніхто не повірив. Усі вважали, що він із кимось побився. Адже в таку пору вовки рідко збираються в зграї, та й взагалі їх давно в тих краях не бачили. Над дідусем почали насміхатися всі, кому не лінь. У селі лише дай привід...
Дідусь замкнувся в собі, перестав пити, ні з ким із селян не спілкувався. Бабуся казала, що після тієї ночі вона вперше помітила в смолянисто-чорному волоссі молодого чоловіка перші проблиски сивини.
Із тих пір з дідом стало коїтися недобре. Він погано спав, прокидався серед ночі від власного крику, став нервовим, дратівливим.
Сусідка порадила зводити його до ворожки.
Бабка-чаклунка жила в сусідньому селі. Її чомусь всі боялися і не любили, хоча вона ніколи нікому нічого поганого не зробила. Навпаки, допомагала всім, хто до неї звертався. Але марновірство всупереч здоровому глузду змушувало людей її цуратися.
Ворожка уважно вислухала розповідь бабусі, щось почаклувала з яйцем, заварила зілля з трав, напоїла ним свого пацієнта.
А потім розповіла таку історію. Суть її полягала в тому, що неподалік від села в давні часи було місце, де шанувальники темних сил поклонялися всілякій нечисті. Таких було чимало, кажуть, навіть людські жертви своїм темним володарям приносили.
Відтоді спливло багато років. Шанувальники темних сил виродилися, чи перебралися в інші краї, але від довгого їхнього перебування місцевість сильно забруднилася негативною енергією. Через певний проміжок часу ця енергія мала властивість посилюватися. І обов'язково — під час повного місяця. Адже, за повір’ями, в такий час майже зникає перешкода між реальним і нереальним світами.
Людина, яка опиниться в такому місці, може зникнути назавжди, загубитися в інших світах, тих, які зараз прийнято називати паралельними...
Ворожка сказала, що дідусеві дуже пощастило, адже йому вдалося вибратися. Пояснила це тим, що сила, яка його оберігала, виявилася сильнішою за ту, злу, котра хотіла його погубити...»
***
Така от історія...
Вірити в неї чи не вірити — особиста справа кожного. Наполягати, що все описане — правда, не буду. Наведу лише приклад, як колись самому довелося стати творцем однієї з таких легенд.
Улітку під час канікул, як завжди, відпочивав у дідуся з бабусею в селі Мала Вільшанка. Дідусь уже був на пенсії й підробляв нічним сторожем на колгоспній конюшні. Цілими ночами там не сидів, увечері подивиться, чи все гаразд, переночує вдома, а вранці знову — до конюшні, пересвідчитися, що нічого лихого не сталося.
Конюшня знаходилася за селом. Коротка дорога до неї, точніше — стежка, вела через старий цвинтар, на якому давно вже не ховали, і все там так заросло кущами, що й могил не видно.
Я тоді перечитував Гоголя, страшніших історій, таких, як зараз, ще не друкували. Мені закортіло на власні очі переконатися, чи існують привиди. Із товаришем-однолітком після сеансу в клубі (кіно закінчувалося близько опівночі) пішли на кладовище, причаїлися біля могил й стали чекати, коли з’явиться очікувана примара.
Пам’ятаю, було дуже моторошно. Товаришу, мабуть, теж, але, щоб не показатися боягузами, пересилювали страх і, зціпивши зуби, чекали, коли вже можна буде дременути з чистою совістю.
І трапилася зручна нагода. Якраз дідусь повертався з конюшні. Не тямлячи себе від радості, я вискочив із кущів і з криком «Дідусю!» кинувся до нього.
Дідусь підскочив від несподіванки, а потім...
Я не зміг його наздогнати до самого двору.
Пізніше дід частенько згадував про те, як на нього на кладовищі чорти напали. А згодом довелося й від інших людей чути історію про те, як Федір Петрович мужньо від нечисті відбивався...
Головне сьогодні
