"Прокидаєшся зранку і перша думка про сім'ю": історія військового з Кіровоградщини з позивним “Мафія”

Валерій з Голованівського району Кіровоградської області міг не йти до війська. Він залізничник — мав бронювання. Але у перший день повномасштабного вторгнення сам прийшов до територіального центру комплектування. Відтоді він пройшов Херсонський та Запорізький напрямки, і провів безперервно майже 200 днів на позиціях під Запоріжжям. Виходити звідти йому з побратимами довелося пішки — 24 кілометри, бо територія перебувала під контролем російських військ.

Як Валерій з позивним "Мафія" пройшов цей шлях і чому вирішив піти на війну з першого дня — розповіли у 121-й окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ, у складі якої він служить, передає видання “Доступ. Медіа”.

"Коли ворог прийде до мого дому, то вже може бути пізно"

Валерію Буряку 48 років. У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, він пішов до ТЦК добровільно. Хоча мав усі підстави залишитися вдома.

"Я залізничник, мав бронювання. Але я розумів, що коли ворог прийде до мого дому, то вже може бути пізно. Тому сам пішов до війська. Навіть жартував, що готовий був заплатити, аби тільки дали повістку", — розповідає Валерій.

Свій позивний "Мафія" він отримав випадково.

У перші дні війни форми ще не було. Пішов, купив собі шапку, навіть не придивився. А на ній великими літерами було написано “Мафія”. Хлопці побачили й почали звертатися до мене тільки так. Потім дивлюся в дзеркало — дійсно, “Мафія”. Так і приліпилося, — згадує Валерій.

Незабаром Валерій уже брав участь у наступальній операції на Херсонському напрямку.

"Тоді всі вірили, що війна скоро закінчиться. Ніхто не думав, що вона затягнеться на роки", — пригадує він.

Виходили з позицій пішки 24 кілометри

У серпні 2024 року Валерія перевели на Запорізький напрямок. Саме там на нього чекало одне з найважчих випробувань за час служби — майже 200 днів безперервного перебування на бойових позиціях.

За словами Валерія, у війні можна звикнути до багатьох речей — недосипання, відсутності нормального побуту, постійного напруження. З часом багато що стирається з пам'яті. Але є те, що залишається назавжди.

"Найважче — це втрачати побратимів. Коли ти знаєш, що вони в біді й можуть загинути, а допомогти не можеш. Саме такі моменти назавжди закарбовуються в пам'яті та залишають слід на все життя", — каже Валерій.

На Запорізькому напрямку настав момент, коли підрозділу дали команду виходити з позицій. Однак шлях додому виявився не менш складним, ніж сама служба.

За словами Валерія, евакуацію довго відкладали. А коли все ж дали зелене світло, виявилося, що йти треба пішки — 24 кілометри під постійною загрозою.

"Дорога тривала дві доби. Зупинялися лише на короткий перепочинок, а потім знову йшли вперед. Була страшенна втома, але іншого шляху не було", — розповідає Валерій.

Та ділянка перебувала під контролем російських військових: небо моніторили ворожі дрони, а будь-який рух міг бути помічений і атакований. Тому рухалися максимально обережно, використовуючи кожне укриття та кожну можливість залишитися непоміченими.

"Прокидаєшся зранку і перша думка про сім'ю"

На запитання, що давало сили на цих 200 днях, Валерій пояснює:

У мене троє дочок. Старшій двадцять років, молодшим — шістнадцять і чотирнадцять. Про них думав постійно. Про дружину. Це й давало сили. Прокидаєшся зранку і перша думка про сім'ю. Саме це не дозволяло опустити руки. Для мене сім'я — це все моє життя. Вони чекали мене, підтримували. І я знав, що маю повернутися, — каже Валерій.

Валерій говорить, що багато навантаження зараз тримається на тих, хто вже давно на війні, і тому потрібне підсилення.

“Багато що тримається на тих, кому сорок-п'ятдесят років. Ми робимо свою справу. Але підсилення потрібне", — пояснює Валерій.

Зараз Валерій проводить омріяну відпустку поруч із родиною. За його словами, війна змінила його погляд на буденне життя.

"За ці страшні роки війни починаєш особливо цінувати звичайні речі: можливість обійняти рідних, посидіти вдома, почути дитячий сміх", — каже він.

Війна змінила його життя, але не змінила головних принципів.

"Ми всі хочемо миру. Але для того, щоб він настав, хтось має стояти на захисті країни. Я зробив свій вибір у перший день війни й не шкодую про нього", — підсумовує Валерій.

Читайте також: Зараз – дрон, потім – квіти": учнів й батьків у Кропивницькому просять долучитися до акції