"Проживи одне життя, щоб врятувати сотні": історія ДСНС-ника з Кіровоградщини (ФОТО)

"Проживи одне життя, щоб врятувати сотні", — такий девіз кропивницького рятувальника Михайла Бабченка. Командир відділення розповів журналістам Точки доступу, чому обрав цю професію, хто не зможе працювати у "Службі порятунку" та як війна змінила роботу його та колег.

Добрий день, вас вітає пожежна частина №1 міста Кропивницький. Ласкаво просимо, заходьте, будь ласка, до нас.

Михайло Бабченко зустрічає нас на подвір’ї пожежної частини. 32-річний чоловік із Долинської громади працює у "Службі порятунку" одинадцять з половиною років. Розповідає, що завжди хотів допомагати людям, тож професію обирав свідомо. Прийшов у колектив пожежним рятувальником, а нині працює командиром відділення.

Є такий вислів: "Прожив одне життя, щоб рятувати сотні". Отак в нас по службі йде. Всі розуміють, що найбільша цінність — це людське життя. 

З початком повномасштабної війни специфіка викликів змінилася, — розповідає рятувальник.

Підрозділ залучався неодноразово на надання допомоги після ракетних обстрілів на околицях Кропивницького. Рятувальники надавали допомогу ЗСУ. Ми проводили першочергові дії з пошуку людей, надання їм допомоги, потім — розбирання завалів.

Рятувальники працюють на місці прильотів попри ризики для власного життя і здоров’я, — підкреслює чоловік.

Пожежні на підсвідомому рівні знають, куди вони їдуть, що там може бути повторний приліт і всі одягають захисне спорядження на себе те, що є в рятувальника. А також — військову захисну каску, бронежилет. У цьому спорядженні потім ще одягають на себе апарат. І в цьому всьому він іде в те чи інше місце й надає там допомогу.

Чоловік зізнається, що МНС-ники — звичайні люди з нормальними реакціями. Вони так само бояться, але вміють побороти страх.

Відчуття страху нікуди не дівається. Воно присутнє завжди на пожежі. Тому що все в одну хвилину може змінитися і пожежні, і не лише пожежні, думаю, а й поліцейські, військові все це усвідомлюють.  Але всі розуміють, що треба робити, треба надавати допомогу, треба шукати — не можна стояти і просто на це дивитися.

Захисне спорядження рятувальника нині важить близько сотні кілограмів.

П’ятнадцять кілограмів апарату, плюс своє спорядження, пояс, карабіни, каска, бронежилет, іще бойовий одяг, запасні краги, там один чобіт лише два з половиною кіло важить...

Щоразу, коли Михайло відправляється на гасіння пожежі, рідні дуже хвилюються.

Нас в сім’ї четверо. Є менший брат, він навчається на правоохоронця. Середній у мене військовий, я — пожежний рятувальник. Старший брат — тракторист. Так що мама дуже весела, якщо сказати це м’яко, їй все це дуже подобається, завжди тримає усіх нас на телефоні, — сміється він. 

У "Службі порятунку" чоловік працює понад одинадцять років. Тож професія накладає відбиток і на життя поза роботою.

У буденному житті це вміння швидко одягатися і вміння швидко харчуватися. Сідаєш обідати чи вечеряти, дружина каже, що знову наковтався і пішов.

Навіть у вихідний ледь стримується, щоб не зірватися гасити пожежу.

Є бажання зібратися і поїхати. Я одразу телефоную до своїх хлопців і уточнюю, що там трапилося.

Михайло розповідає, що найбільше у роботі йому запам’яталося гасіння лісових пожеж у Греції. Туди вони літали у зведеному загоні з усієї України у кількості сто людей. Було дуже тяжко, пожежі палали масштабні, але згуртованою командою справилися. Не завадив, каже, навіть мовний бар’єр. І, звісно, наче це сталося вчора, пам’ятається початок повномасштабної війни в Україні.

Велика паніка була, оце що запам’яталося. Я одружений, в мене є донька. Я її відвіз до дідусів, до бабусі. В мене дружина працює у військкоматі. Тобто, я вже знав, що всі люди ідуть у військкомат. Задача була тут на місці щось робити, також ми зустрічали переселенців, які їхали, вдома в себе ночувати їх лишали нерідко. 

А найбільш пам’ятна історія порятунку сталася на третій рік служби чоловіка. Тоді у Кропивницькому на Великій Балці горів будинок.

За непідтвердженою інформацією, було проговорено, в будинку може знаходитися літня жінка. Я взяв свого колегу, ми одягли апарати захисту і пішли на рятування. Ми її шукали, думали, що її немає, а потім прислухалися — лежить людина в ганчір’ї, вже диму повно, вона просто ледве дихала.

Якою б не була ситуація, каже Михайло, рятувальники працюють з повною віддачею.

Виклики бувають різного характеру. Ми залучаємося як на ракетні обстріли, так і порятунок котиків, собачок. Люди різні  і кожен по-різному сприймає ту чи іншу надзвичайну подію. У кожного є свій емоційний стан, хтось посміхається, а до когось потрібно підійти і надати психологічну допомогу, заспокоїти, сказати, щоб не хвилювався, що ми допоможемо, що все буде добре.

Він говорить, що працювати в "Службі порятунку" зможе не кожен. Адже часто доводиться мати справу з горем та втратами.

Коли ти обираєш цю професію, потрібно чітко розуміти, що ти будеш стикатися з такими труднощами, з різними ситуаціями. Були випадки такі, що навіть приходили молоді хлопці, гарна фізична форма, по нормативах він виконує все дуже добре. Два виклики — людина каже, що вже не може, що це не її.

Розвантажується чоловік завдяки хобі.

У мене є хобі — рибалка. Де я можу поїхати, закинути вудочки, сісти і проаналізувати для себе, де я що упустив, можливо, не так підійшов. Проаналізувати свої вчинки і дії. Може, щось покращити, може, щось для себе прочитати, щоб потім комусь щось пояснити краще.

А для колег він завжди має пару жартів.

Потрібно навіть в критичній ситуації, буває, повернутися до особового складу, і сказати: "Та все буде чьотко, не боятися, всі за мною!". 

Читайте також: “Обстрілювали як по графіку – тричі на добу”, – працівник кропивницького водоканалу про роботу у прифронтових регіонах