18 березня 2024, 12:15
У Кропивницькому кохані військових взяли участь в проєкті "Рушійки змін: Жіноче лідерство під час війни". Десятеро учасниць пройшли арт-терапію та групову консультацію у психолога, були на фотосесії-зустрічі з собою, стали героїнями мотивуючого ролика, зустрічалися з представницями бізнесу, політики та громадського сектору для обговорення різних можливостей для самореалізації. Заключним етапом проєкту стала презентація світлин-картин та майстерклас від місцевої художниці Тетяни Черняєвої. З рушійками змін познайомилися журналісти Точки доступу.
Чоловік Валентини Пастухової Максим боронив країну з 14-го року. Він – професійний військовий. Загинув під час повномасштабної війни у Балаклії на Харківщині. Втративши коханого, жінка зуміла подолати розпач. Вона волонтерить та веде активне життя.
Я стала волонтеркою після того, як поховала чоловіка. Приклад, можна сказати, показала моя дочка Єва. Вона збирала гроші, ми допомагали третьому полку, трішки 57-й бригаді та іншим підрозділам. На сьогодні вже задонатили понад мільйон гривень. Нам сподобалося, ми таким чином відволікаємося.
Нині Валентина взяла участь в проєкті з жіночого лідерства. Заключним його етапом стала фотосесія. Кропивничанка стала співорганізаторкою виставки та сама взяла в ній участь.
На фотосесії я трішки розслабилася, трішки задоволення отримала. Мені сподобалося організація, дівчата, та і саме фото мені сподобалося. На фото я у флісці свого чоловіка. Він її отримав у 16-му році. Мені подобається це фото і те, як я одягнена, бо я несу пам’ять про свого чоловіка.
Валентина говорить, що рідним військових необхідні спілкування і підтримка.
Я за, щоб вони об’єднувалися, зустрічалися, товаришували, ділилися радощами і печалями. Це допомагає рухатися далі.
Тамара Підхлібна на фотографії у вишитій білій сорочці та з колосками. Каже, це символи повноти життя, домашнього затишку, тепла, жіночності та ніжності. Вони з чоловіком виховують п’ятьох дітей. Попри це, він пішов на фронт добровольцем.
Добровольцем він пішов ще в 14-му році. Вранці за чашкою чаю сказав, що має там бути. Спочатку в мене була образа, в очікуванні п’ятої дитини це було важко. Потім чоловік дзвонив і говорив, що я сильна, а хлопцям він потрібен більше. І, поки він був з ними, у них взагалі не було втрат. Поранені були, а загиблих не було.
Нині чоловік Тамари знову в лавах ЗСУ, а вони з дітьми чекають його вдома.
Кожен виконує свою роботу. Старші сини допомагають вже. Тут, як то кажуть, головне – запустити машину і вміти організувати свій домашніх оркестр. До речі, всі наші діти грають на музичних інструментах, що прекрасно звучать разом. Такий собі невеличкий домашній оркестр.
Крім того, поки коханий б’ється з агресором, Тамара підтримує родини полеглих героїв. Зізнається, проєкт допоміг їй краще відчути їхню біль.
Ми з чоловіком є членами церкви. У своїй церкві я допомагаю робити зустрічі віруючих дружин військових. Це підтримка. Мені цей проєкт був необхідний, щоб навчитися з ними комунікувати. Досить важко, коли ти розумієш, що в тебе немає втрати, а є дівчата, які втратили чоловіків, є мами, які втратили синів, і треба навчитися з ними спілкуватися, бо дуже непросто висловлювати розуміння, коли ти не переживаєш цих емоцій.
Інні болить одразу за двох людей. Адже сьогодні її коханий боронить кордони країни. А майже два роки тому на фронті зник тато.
Тато в мене і в АТО був, коли почалася повномасштабна війна, як резервіст першої черги отримав повістку. Він мене і брата забрав з Києва, евакуював і потім одразу на наступний день поїхав у свою військову частину. Тато пропав безвісти на Донеччині, це район Верхньоторецького, на жаль, зараз окупована ця територія.
Хлопець Інни, розповідає вона, також у свій час був добровольцем. Після Майдану брав участь в АТО. В перші дні великої війни з друзями доєднався до захисту рідної Вінниці у рядах тероборони. Нині він на кордоні з Білоруссю.
У жіночій спільноті, розповідає дівчина, знайшла розуміння і мотивацію.
Хтось багатодітна мати, в когось чоловік з 14-го року вже десять років воює, хтось, на жаль, пережив втрату, але не зупиняється, виховує дітей. Хтось переселенка, вона з Маріуполя…І ти дивишся на цих сильних жінок, і ти розумієш, що ні, не можна опускати руки, потрібно брати з них приклад, потрібно далі щось робити і для себе, і для країни, і для міста. Це дуже великий емоційний заряд.
На фото Інна з книгою Ліни Костенко "Маруся Чурай". І письменниця, і її героїня асоціюються у дівчини з жіночим лідерством і незламністю.
Виконавча директорка благодійного фонду "Полк Святослава Хороброго" Яна Пшеніцина розповіла, що проєкт "Рушійки змін: Жіноче лідерство під час війни" реалізується за підтримки ГО "Інтерньюз-Україна", у співпраці зі структурою ООН Жінки в Україні за підтримки уряду Норвегії.
Окрім фотосесії, учасниці пройшли арт-терапію та роботу з психологом.
Зустрічалися з представницями бізнесу, політики та громадського сектору, щоби дізнатися більше про можливості самореалізації. У подальшому організатори планують розширити жіночу спільноту та долучити інших дружин військових.
На меті ми ставили розкрити кожну жінку. На нашу думку, дружинам військових якось замало уваги і взагалі їх нібито не помічають. Але кожна з них дуже стійка, має свої таланти і тому ми вирішили розкрити кожну і спонукати їх до певних дій.
Нині волонтери завершують облаштовувати приміщення, де проводитимуть зустрічі з жінками. Назвуть його "Простір хоробрих".
Читайте також: Єлисаветград-Кропивницький: історії семи жінок, які пробуджували національну свідомість
Головне сьогодні
