Олександр Пуйло був другом, який вмів розрадити і підтримати. Бійцем, який показав, що справжня відвага — боротися за тих, кого любиш. Проживши в Італії 20 років, він завжди був серцем з Україною. Журналістка Точки доступу Лілія Кочерга записала спогади рідних і близьких захисника про те, яким був чоловік, чим жив і чим мотивувався.
Олександр Пуйло народився у Кропивницькому 11 березня 1980 року. Закінчив школу №20. У Кіровоградському професійному училищі №2 отримав фах кухаря-кондитера. Вищу освіту за спеціальністю "Менеджмент" здобув у Національному аерокосмічному університеті "Харківський авіаційний інститут". Після армії переїхав до Італії, – розповідає мати Ольга Пуйло. Відкрив у Неаполі бізнес з ремонту й налаштування комп’ютерних систем і засобів зв’язку. На фасаді його офісу завжди майорів український прапор.
В Італії зустрів майбутню дружину – тернополянку Тетяну Худич. У день знайомства вона мала повертатися в Україну, але залишилася заради Сашка. Подружжя виховувало двох синів: Крістіана й Максима.
У дитинстві, згадує мама, син любив малювати море, мріяв конструювати кораблі. Старшим, окрім роботи з технікою, любив готувати, читати, мандрувати. Наполегливий, старанний, сміливий. Був чудовим сином, чоловіком, батьком, братом. Багато працював, щоб сім’я жила у достатку.
Тітка Любов Романяк розповідає: покійний тато племінника після аварії залишився без ноги. Тож Сашку довелося швидко подорослішати. У дев’ятому класі він вже вмів покласти плитку, приготувати їжу.
Для мене й синів був усім: батьком, другом, порадником… Ніколи не стояв осторонь проблем інших і в цьому була його справжня сила, — розповідає Тетяна Худич.
Так, коли в Італії був локдаун, люди виходили з дому лише за крайньої необхідності. Держава допомагала виключно тим, хто перебував у країні легально. Решта потребувала допомоги. Тож вони з чоловіком закуповували й розвозили продукти та речі. Цей жест в Неаполі пам’ятають досі.
Ще у 2014 році Олександр хотів на фронт. Але тоді його відмовили, бо вдома був маленький син. Чоловік почав волонтерити. Передавав ЗСУ медикаменти, речі, комплектуючі до техніки. Він залишився вдома, але внутрішньо не змирився. Його думки, кажуть рідні, завжди були з тими, хто бореться.
А 11 березня 2022 року, у власний День народження, він таки повернувся захищати Україну. Жодні вмовляння не спрацювали. Одразу виявив намір служити в бойовому підрозділі, хоча й міг працювати у відносній безпеці з комп'ютерною технікою. Свою мотивацію пояснював просто:
Не хочу, щоб окупанти прийшли у мій дім.
Переживши ракетну атаку на Яворівському полігоні, де загинуло чимало бійців, він не зламався і не злякався. Воював у складі 53-ої окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. За більш ніж півтора року двічі був поранений та після реабілітації повертався на фронт. Відбиваючи Донеччину від окупантів, завжди був на передовій. Спочатку служив у розвідці, а через погіршення здоров’я після другого поранення, перевівся на посаду старшого інструктора евакуаційного відділення медроти.
Про службу боєць ділився з двоюрідним братом Іваном Курчиком - жінок від переживань беріг. Говорив, як важко втрачати тих, з ким встиг подружитися. Розповідав і про бій за Селидове восени 23-го. Захисника відправили у підмогу на позицію, що постійно штурмували росіяни. Молоді "необстріляні" бійці розгубилися. Олександр сказав хлопцям заряджати зброю, а сам відстрілювався. За ніч, розповідав, зі строю вийшло 10 автоматів. На світанку вороги почали закидати їх з дронів гранатами. Бійця посікло уламками, деякі з них медики так і не змогли витягнути. Позицію, яку тоді втримав "Італієць", назвали на його честь.
Після героїчного бою Олександра відпустили в Італію до сім’ї. Тетяна згадує: поводився, наче відчував: життя вимірюється не роками – моментами. Проводив з рідними кожну хвилину, сміявся, як давно ніхто не чув.
Згадує, що він не говорив про страх. Лише про обов’язок і про те, що не може лишити побратимів. У цю останню відпустку встигнув навідати і сестру в Польщі, з якою не бачився кілька років.
Загинув старший сержант 20 листопада 2023 року в Селидовому. Похований у Самборі Львівської області, на території Меморіалу Героям України. На Західній Україні – корені його роду. Посмертно нагороджений медаллю "За військову службу України".
Олександр був щирим патріотом, говорив гарною українською, – діляться рідні. Він вірив у перемогу України та наближав її всіма силами.
Читайте також: Мріяв звільнити Мелітополь та одружитися. Спогади рідних про Романа Прядуна з Кропивницького
Останні новини
