Тернопілля — для душі й для тіла

Тут наче зупинився час. Люди не користуються газом, електрикою, комп'ютерами й мобільними телефонами — добровільно відмовились від благ цивілізації. Замість авто їздять на возі, запряженому кіньми. Жінки пов'язують хустку, ходять прати на річку і щороку народжують по дитині. Чоловіки наймаються на будівництво й вважаються дуже добросовісними працівниками. Вони носять кашкети, через що в народі отримали прізвисько «кашкетники».

А ще їх вважають українським варіантом амішів — християнської спільноти Америки, відомої суворими аскетичними традиціями. «Кашкетники» живуть великими громадами, охороняють свою самобутність не підпускають до себе чужинців. Побачити їх можна тільки здалеку. На контакти вони не йдуть, так само як ніколи не виходять на люди без головного убору.

Загублений світ «кашкетників»

Мені пощастило лише мимохіть доторкнутися до цієї дивовижної спільноти під час подорожі Тернопільщиною, яку організувала для журналістів тамтешня обласна влада на початку липня. Один із презентованих широкому загалу туристичних маршрутів пролягав через села Коропець та Набережна Монастириського району, де наша група здійснила незабутній сплав на катамаранах.

Дністровський каньйон з його мальовничими берегами, стрімкою течією та незайманою природою не дуже відомий широкому загалу. Але побачити його варто хоча б для того, аби зняти стрес, із головою (і в буквальному сенсі також) поринувши в його води. Катамаран можна орендувати у місцевих турфірм (які, до речі, для мешканців центральної та східної України роблять непогані знижки). З собою взяти купальник, кепку, сонцезахисний крем і питну воду. І вперед, за течією! Повз кам'янисті береги, густі ліси. Мимо пролітають чаплі та чорні лелеки — рідкісні птахи, занесені до Червоної книги. Спустиш у воду ноги — а там невеличкі рибки тикаються головами прямо у пальці. Краса!

Пропливаючи, ми побачили, як на березі група жінок полоскала у річці білизну. Це було схоже на картинки з підручника історії, де йдеться про життя селян у ХІХ сторіччі. То були члени громади «кашкетників», про які я згадала раніше. Поряд плескалися хлопчаки, які, побачивши нас, весело вигукнули: «Слава Україні! Героям слава!». Мабуть, почули від когось із туристів. Споглядання «групи в смугастих купальниках» їх неабияк тішило, особливо те, як деякі з нас уперше в житті тримали в руках весло. Побачивши нас, жінки відвернулися, оскільки позувати перед фотокамерами їм не дозволяють релігійні переконання.

Повз поселення «кашкетників» ми проїхали пізніше, коли пересіли в автобус. Біля їхніх осель немає ні стовпів з електродротами, ні газопроводів. Усі жінки і навіть маленькі дівчатка запнуті яскравими хустками на особливий манер — гострокінечною пірамідкою догори. У дворах багато квітів і малечі. Судячи з усього, відсутність благ науково-технічного прогресу аж ніяк не впливає на їхній настрій. Люди виглядають щасливими. Цікаво, скільки б міг протягнути без мобілки чи ноутбука хто-небудь із нас?

Зарваниця: всі бажання, загадані в цьому краї, здійснюються!   

До речі, мобільними телефонами охоче користуються мешканці та служителі святих обителей, в яких нам довелося зупинятися на нічліг. Отець Микола — колишній вчитель української мови, а нині священик греко-католицької церкви, не уявляє без мобілки свого життя. Його номер розміщений на сайті Марійського духовного центру в Зарваниці, який приймає вірян різних конфесій.

Зарваниця — це комплекс, який складається з кількох храмів, навчального центру для майбутніх священиків та готелю. Сюди щороку приїздять сотні тисяч українців. Замовити місця для проживання можна заздалегідь, вартість становить приблизно 150 гривень на день з людини. Звісно, це не «п'ять зірок», але зручні ліжка, гарячий душ і триразове харчування в купі з неземної краси краєвидами вам гарантовані.

На власному досвіді можу підтвердити: як приємно прокинутись у Зарваниці й побачити навколо зелені ліси, синє небо і золото куполів церков... Перша згадка про це місце датується 1442 роком, коли під час татаро-монгольської навали монах із Києво-Печерського монастиря, що оселився тут, побачив уві сні Божу Матір. Вона «зарвала», тобто перервала його сон. Звідси й назва населеного пункту. Втім, від місцевих мешканців ми почули принаймні ще три версії походження назви Зарваниця. Кажуть, всі бажання, загадані в цьому краї, здійснюються!

...Наше спілкування з отцем Миколою затягнулося далеко за північ. Кожному було цікаво обмінятися думками, почути нову ідею. А наступного ранку під час служби в соборі Зарваницької Божої Матері всі молилися за мир в Україні. У церковній крамниці ми з колегами придбали не лише образки і духовну літературу, а й запашний цілющий мед, зібраний на пасіці зарваницькими монахами.

Коли вже займали місця в автобусі, невідомо звідки взявся отець Тарас:

— Зайдіть, я вас поблагословлю!

Щедро окропив кожного святою водою, подарував іконки-обереги.

— Розкажіть своїм читачам, — каже, — що тут живуть такі ж українці, як всюди. Най приїздять до Зарваниці, тут справжня благодать.

Щороку Марійський духовний центр у Зарваниці скликає до себе багато людей, а особливо молоді з цілої України для єднання у спільній молитві до Бога. Багато з прочан долають чималий шлях пішки до Чудотворного джерела та ікони Матері Божої Зарваницької, яка дає духовну силу всім, хто до неї прибігає. 18-20 липня 2014 року відбудеться Всеукраїнська та Молодіжна проща, присвячена 25-річчю виходу УГКЦ з підпілля.

Язловець: ночами тут можна почути дитячий плач, що пробивається крізь товщу високих мурів   

Сестра Тетяна — колишній медпрацівник. Нині вона одна з трьох монахинь католицького жіночого монастиря Сестер Непорочного Зачаття в Язловці. Місце старовинне, загадкове й містичне, пов'язане з іменами польських князів, козацьких полководців і турецьких бусурман. Тут ще у 13 сторіччі збудували фортецю, де згодом були засновані монастир домініканців, і ще пізніше — резиденція вірменських архієпископів, кам'яний палац і навіть суконна фабрика. Ще з середини 14 сторіччя і до початку 18 в Язловці діяло Магдебурзьке право.

Подейкують, що коли кам'яні стіни почали руйнуватися, якийсь прадавній віщун напоумив місцевих зміцнити їх нечувано варварським способом. «Замурувати у фундамент новонароджене немовля», - сказав він. Городяни послухалися. Відтоді ночами тут можна почути дитячий плач, що пробивається крізь товщу високих мурів.

Вже на початку 20 сторіччя тут побував поляк Кшиштоф Машевський, який був вражений до глибини душі: «На Замковій горі в Язловці є три будівлі, побудовані в різних стилях — замок, палац і гробниця. Остання несе риси витонченої духовності сестер Непорочиць». Монастир заснувала Марцеліна Даровська. Вона похована у склепі разом із десятками інших сестер, які служили Христу. В радянські часи всіх монашик із обителі виселили, влаштували у костелі сховище, а в кельях розмістили протитуберкульозний санаторій.

Сестра Тетяна, крім щоденних треб, проводить екскурсії в музеї Блаженної Марцеліни, яка вважається взірцем доброчинності й чесноти. І до сьогодні збереглося дивне сусідство — монастиря й лікувального закладу. На фронтоні колишнього палацу напис латинською: «Honestus rumor alterum est patrimonium» («Добра слава є друга спадщина»). А на фортечній башті розвивається жовто-блакитний стяг.

До уваги тих, хто збирається подорожувати. Маршрут можна відкоригувати за допомогою інформації, яка є на сайті управління з питань туризму та курортів Тернопільської ОДА: http://www.ternotour.com.ua/. Там є все — від адрес зелених садиб, контактів туроператорів до контактів закладів харчування та розміщення.