03 жовтня 2023, 18:45
"Сиділи б з онуками в саду. Він би розповідав їм військові історії, а я про те, як чекала". Так Ганна Мединська уявляла свою з чоловіком старість. Він з 2016 року захищав Україну на передовій, але 22 червня 2022 року життя Івана Мединського забрала війна. Майже пів року жінка не вставала з ліжка: біль від втрати погіршив здоров’я та забрав сенс життя.
Із Точкою доступу Ганна поділилася своєю історією переживання втрати. А психологиня Юлія Абрамович та засновниця спільноти для вдів “Ми разом” Тетяна Ваценко-Бондарєва доповнили її порадами та підказками, щоб підтримати та допомогти іншим дружинам загиблих захисників.
Першу ніч довелося спати на матрасі. Я кажу, сфотографуймося на згадку. Він це не любив, каже: "Сфоткай краще мою ногу, я вдома став трьохсотим із цим переїздом". Він вдарився ногою, коли переносили речі. Я сміялася, кажу: "Це ж була твоя ідея".
Перша ніч у новому будинку
Будинок купили після народження третьої дитини. Іван наполягав не міняти регіон і шукати житло на Дніпропетровщині, бо ж там вже звикли та й батьки поряд. А Ганна все дивувалася вибору, всі навпаки переїжджали на захід, подалі від фронту. Проте заперечувати не стала, та й будинок сподобався: світлий, просторий, з гарним подвір’ям – хороше місце для великої родини.
Потім зробив нам каву, – продовжувала згадувати Ганна дні у тому будинку. – Я не п’ю без цукру, то ж кажу йому: “Вона гірка!”. Він відповів: “Вона міцна, як ЗСУ, і солодка, як твої губи.
Сімейне фото Мединських
Із переїздом вирішили не затягувати. Іван приїхав одразу після бойового завдання, щоб допомогти перевезти речі. На цьому наполягав сам, бо хотів бути спокійним за свою сім’ю і не хвилюватися на передовій про переїзд. Та вдома побув зовсім недовго – вже за тиждень комбат попросив повернутися. Ваня був потрібен побратимам, а їх він ніколи не підводив, розказала Ганна.
Прощалися на подвір’ї.
Він казав, що повернеться за тиждень. А потім ми запросимо на новосілля всю рідню та всіх друзів. Там на вході така тераса. Я кажу: "Відчинимо ворота, поставиш мені колонку, а я стану і буду співати: приходьте в мій дім, мої двері відчинені". Він каже: так і зробимо.
Ну, так і зробили. Зібралися друзі, ворота були відчинені. Тільки замість музики – біль та сльози. Бо вже через п’ять днів після цієї розмови було поховання”.
Ганна не могла залишатися в будинку, життя в якому почалося з болю. Там кожен куток навіював болісні спогади та нагадування про спільні мрії. То ж після смерті чоловіка вона зібрала речі та переїхала з дітьми у Кропивницький. Попри те, що в рідному місті вже не було ні родичів, ні друзів.
В Кропивницькому також переслідують спогади. Але вони інші – світлі та теплі, про те, як починалося їхнє кохання. Ганна каже, буває сяде у маршрутку та безцільно їде від однієї зупинки до іншої. Просто, щоб згадати вулиці, де так їздила з чоловіком. Будинок також знайшла у тому районі, де колись давно-давно жили.
Ми ось ходили з дітьми в Дендропарк. Розповідала, як прогулювалися тут з їхнім батьком. Навіть осилила страх та сіла на “чортове колесо”, бо вперше каталася на ньому разом з Ванею.
Перші побачення Івана та Ганни у Кропивницькому
Ганна та Іван познайомились у Компаніївці під Кропивницьким. Вона працювала продавчинею, а він виконував роботу на будівництві та часто заходив до неї по каву. Ще тоді їй полюбилися його очі, а вже через пів року почали зустрічатися.
Ваня був особливим. До нього я вже була заміжня. Але так сталося, що лікар поставив мені діагноз: безплідна. Коли про це дізнався мій колишній чоловік сказав, що це мої проблеми. І я пішла від нього. Проте, коли я сказала про свій діагноз Вані, він обійняв мене та відповів: зробить усе можливе та неможливе, щоб у нас були діти. Так і сталося: у нас народилися троє синів.
Іван Мединський із синами
У 2016 році чоловік підписав контракт із ЗСУ. Продовжив його й після закінчення терміну. На війні він був рішучим та сміливим, а вдома – люблячим батьком та чоловіком. Це не змінила в ньому навіть повномасштабна війна.
Я так боялася нашої першої зустрічі після 24 лютого. Знаю, що війна змінює людей. Що чоловіки можуть ставати замкнутими чи агресивними. Вперше ми побачилися у квітні, коли він приїхав забрати генератор, якраз закінчився збір. Ваня був таким, як і завжди, добрим та люблячим. Тож потім вже з нетерпінням чекала, коли закінчаться збори, щоб приїжджав частіше.
Він обіцяв повернутися з цієї війни. І це єдина обіцянка, яку він порушив за 12 років нашого життя.
Іван Мединський в окопі на Донеччині
Заходжу в Лисичанськ. Зв’язку не буде. Люблю тебе.
22 червня тогоріч Ганна прокинулась о восьмій ранку, наче хтось розбудив. Побачила це повідомлення від Івана та пішла вигулювати вівчарку, яку йому подарували побратими. Собака поводила себе нетипово, тож жінка завела її у вольєр та стала готуватися до дня народження свекрухи. Скоро мала приїхати сестра Івана, щоб вже разом піти на святкування.
Ближче до обіду роздався дзвінок. Хтось дзвонив із невідомого номера на вайбер, але Ганна побоялася брати слухавку. Потім із цього ж номеру роздався дзвінок на "Сигналі". Може це Ваня з чужого телефону, подумала Ганна та перетелефонувала через декілька хвилин.
– Добрий день. Ви дзвонили.
– На жаль, не добрий для усіх нас та вас. Ваш чоловік загинув, – сказав грубий басистий голос.
Я повірила. Бо Ваня завжди казав: якщо з ним щось станеться, мені повідомлять.
Старший син стояв поруч. Він чув слова мами та бачив її шок. 9-річний Богданчик спитав: невже тато загинув?
Я не знала, що сказати. Не стала обманювати. Він підійшов до мене і так по-дорослому обійняв. Пустив дві скупі чоловічі сльози, а потім попросився поїхати до друга. Я взагалі не знала що робити, кому дзвонити, куди йти.
Іван Мединський з мамою
Того ж дня Ганна із сестрою чоловіка прийшли до свекрухи. Жінка з усмішкою відчинила двері в передчутті привітань та подарунків. Але усмішка швидко зникла, як тільки побачила "скляні" очі доньки та невістки.
Вона мені єдине промовила: скажи, що все це неправда. Ніколи не забуду її очі тоді. Ще зранку Ваня встиг привітати її зі святом. А вже ввечері ми принесли трагічну звістку.
Пізніше побратими розповіли, що сталося. Командир батальйону попросив Івана взяти машину та поїхати з ним шукати зв’язок, щоб отримати подальші розпорядження. У машину одразу сіли й інші військові, проте Ваня усіх вигнав: наполягав, що поїдуть тільки удвох.
– Ви ж бачите, як накриває арта? – пояснював він побратимам.
Авто, у якому загинув Іван Мединський
Зв’язок знайшли, розпорядження отримали. Так коли поверталися назад, почався потужний артобстріл. Від першого прильоту командиру поранило руку, а Іван схопився за живіт та схилився на кермо. Другий "приліт" перекинув машину.
Ваня сказав комбату попросити у мене вибачення за те, що не виконав свою обіцянку. Попросив подбати про мене та дітей. Та загинув.
Через волонтерів його тіло привезли у Дніпро. Коли я зі своєю сестрою прийшла на упізнання, то спочатку подзвонила йому на телефон. За дверима заграла пісня "Не залишай мене одну". Я поставила йому цю пісню на дзвінки від мене. Вже тоді в мене не було ніяких сумніві, що це саме він. Після упізнання я просто вийшла та лягла на траву.
Ганна не плакала ні на похоронах, ні коли приходила на могилу чоловіка. Не могла повірити, що там саме він. Було відчуття, ніби Іван десь із побратимами. І ось-ось зателефонує, скаже, що все добре та скоро повернеться. Сльози прийшли разом із усвідомленням втрати. А разом із цим – депресія та загострення хвороб.
Пів року я майже не вставала, майже нічого не чула. У мене і до цього була проблема зі слухом, маю протез. Проте після смерті Вані стан погіршився. З’явилася тривожність, проблеми зі сном, панічні атаки.
Син Івана Мединського на могилі батька
Через деякий час вона звернулася до безкоштовного психолога від благодійного фонду. Щотижня протягом двох місяців вони говорили, але майже не торкалися теми втрати.
Мені ще було важко, – пояснила Ганна.
По приїзду в Кропивницький жінка записалася до психотерапевта. Там вже, каже, глибше змогла пропрацювати свій біль.
Я багато що зрозуміла для себе. Час не лікує, потрібно навчитися жити із цим болем. Рухатись далі. Після розмови з психотерапевтом я вперше сіла за кермо, бо до цього боялася. Перебрала усі свої речі. Вони були тільки чорні, а тепер у моїй шафі є кольори веселки. Зайнялася своїм здоров’ям. Подзвонила усім своїм подругам. Кажу, хочу бути жінкою. Я цілий рік не доглядала за собою, не могла дивитися в дзеркало: не бачила там себе.
Я зрозуміла, що хочу бути тою Анею, якою була колись для свого чоловіка.
Пережити втрату допомагають і подруги, яких Ганна знайшла в Кропивницькому. Це жінки, які також втратили своїх чоловіків або чекають на них із фронту. Допомагають справлятися з болем і діти. Спершу, каже Ганна, не могла їх підтримати та втішити, бо й сама цього потребувала.
Хлопці важко переживали втрату батька. Особливо Назар, який найбільше був прив’язаний до Івана й найбільше був на нього схожий. Він закрився у собі, перестав ходити на карате, яке дуже любив. Із татом вони змагалися, в кого більше нагород буде. Але зі смертю Івана це втратило для нього сенс.
Дітям допомогла робота із психологом у дитячих таборах. А ще рідна сестра, яка з Миколаєва приїжджала підтримувати рідних. Тепер Ганна твердо вирішила бути підтримкою та опорою для дітей. Та зробити все можливе, або подарувати їм щасливе дитинство.
Стадії переживання горя однакові в усіх, розповіла психологиня Юлія Абрамович. Це – заперечення, гнів, торг, депресія та, нарешті, – прийняття. Проте проживають їх усі по-різному. Хтось застряє на стадії гніву, в когось затягується період депресії, а хтось довго не може прийняти факт загибелі коханого.
Переживання залежить і від характеру людини. Хтось буде активно проявляти свої емоції та почуття. Але є й інші, хто буде тримати біль у собі. Таких людей часто звинувачують у байдужості, проте це зовсім не так, розповідає пані Юлія.
Юлія Абрамович, психологиня
Впливають й інші фактори: наскільки близька була пара, які були стосунки та наскільки ця втрата стала раптовою.
Зазвичай кажуть, що для проходження всіх п’яти стадій потрібен рік. Звісно, після цього біль не зникає. Він просто стає не таким гострим, перетворюється у спогади. Чому рік, бо за цей час жінка проживає чотири сезони без того, кого втратила: свій та його день народження, Новий Рік, річниці та інші свята. Але, звісно, комусь потрібно більше часу, комусь менше, – пояснила Юлія Абрамович.
Втрата чоловіка може сильно травмувати, погіршити стан психічного та фізичного здоров’я. Одне із частих явищ, коли людина починає відчувати психосоматичний біль. Це коли обстеження показують, що все в нормі, але біль нікуди не зникає.
На жаль, не існує чарівної таблетки, яка просто б припинила цей біль. І немає універсальних порад, які б допомогли його пережити, сказала психологиня. Корисна порада для однієї жінки може бути геть не ефективної для іншої. Проте є кілька рекомендацій, які можуть стати корисним:
1. Дайте собі час на зцілення
Спробуйте усвідомити, що деякий період життя цей стан триватиме. І його необхідно пережити, щоб перетворити біль на досвід та спогади. І рухатися далі.
2. Ставтеся до себе, як до дитини
Дозволяйте собі плакати та проявляти емоції, пробуйте дбати про себе та піклуватися, як би це не було важко в цей період.
3. Не соромтеся просити друзів про підтримку та допомогу
Якщо ви відчуваєте потребу виговоритися, подзвоніть або зустріньтеся з тими, кому довіряєте. Справжні друзі або люблячі рідні ніколи не відмовлять вам у цьому, а ви після душевної розмови зможете відчути себе трохи краще.
4. Запишіться до групи людей, які мають такий же досвід
Вам може бути легше у колі людей, які дійсно розуміють, що ви відчуваєте. І як вам болить.
5. Зверніться до психолога чи психотерапевта
Пережити горе можна самому. Наша психіка працює так, що з часом сама зможе перетворити цей гострий біль на "шрам". До спеціаліста психологиня радить звертатися тоді, коли емоції та почуття заважають жити. Коли людина застряє на якійсь із стадій, і, наприклад, за пів року так і не змогла прийняти смерть коханого. Або зганяє свою злість на дітях, батьках, друзях чи собі.
"Ти ще молода, знайдеш собі іншого", "Така була в нього доля", "Досить вже плакати, зберися", "Все буде добре" – забудьте ці фрази раз і назавжди. Вони знецінюють переживання та, як правило, викликають гнів чи ще більше засмучення. Часто люди не знають як треба підтримувати. І своїм бажанням допомогти роблять тільки гірше. Якщо ви не можете підібрати слів підтримки, то почніть із визнання почуттів жінки та проговорення своїх.
– Я бачу як тобі важко та боляче.
– Як я можу тобі допомогти?
– Я поруч, ти завжди можеш поговорити зі мною.
Допомагають і обійми. Але обов'язково спитайте про це перш ніж це робити. І не бійтеся емоцій, які йдуть за згадуванням історій.
У мене на консультації була дівчинка, яка втратила маму. Зі мною вона багато говорила про те, якою вона була, що любила робити, якісь смішні та зворушливі історії. І це було зцілюючим для неї. Бо коли вона починала говорити вдома, то всі одразу переводили тему. Вони тримали обличчя, удавали, що все добре. Але їм було страшно про це говорити, вони боялися цих сильних емоцій.
"Ми разом" – це закрита спільнота у фейсбуці. Туди додають тільки тих жінок, які втратили своїх чоловіків на війні. Бо ж, по-перше, є багато спільнот для родин загиблих воїнів. А по-друге, в кожного різний біль. Буває таке, що матері не розуміють дружин. Тому створили окрему групу, де кожна знайде розуміння та підтримку, розповіла співзасновниця групи Тетяна Ваценко-Бондарєва.
У нашому просторі можна бути щирою, розповісти про свої проблеми, емоції, почуття. Це місце, де тебе дійсно розуміють. І це не пусті слова, бо ніхто не зрозуміє цей біль, якщо сам не проживав таку втрату.
Наразі у спільноті до двох тисяч жінок, і їх кількість постійно росте. Цей такий проєкт, де не хочеться, щоб були нові учасниці, каже Тетяна.
У групі є різні чати. Є із психологами, як платними, так і безплатними. Є окремий чат, де раз на тиждень виходить юрист, який відповідає на всі питання. І жінки розуміють, що робити. Тому що ми стикаємося із шаленою бюрократією. Ну і врахуйте цей стан після втрати.
Також жінки отримують гуманітарну допомогу з різних країн. Або ж самі підтримують одна одну за можливості.
Є вагітні дівчата або породіллі. Їхні чоловіки ніколи вже не потримають своїх дітей. І це важко, важко навіть дивитися на це зі сторони. Тому вони підтримують, надсилають якісь речі для малюка.
Спільнота "Ми разом” існує рік. Її створили дві жінки, яких об’єднало спільне горе. Чоловік Оксани Боркун загинув 30 липня минулоріч під Бахмутом. А чоловік Тетяни Денис Бондарєв – 21 травня того ж року під Гуляйполем Запорізької області.
"Нічого б цього не було, якби не Денис. Він був каскадером, актором, постановником трюків та хорошою людиною".
Тетяна та Денис
Жінки довго спілкувалися та підтримували одна одну. А пізніше Тетяна зрозуміла, що є великий запит на окрему спільноту. Тоді вирішили створити групу в Фейсбуці, яка згодом переросла у потужний простір взаємопідтримки.
Пізніше Тетяна та Оксана створили благодійний фонд. У його рамках вони збирають анкети від учасниць та дарують дітям загиблих військових подарунки на дні народження. А ще – організували фотоекспозицію світлин, де поруч із щасливою сімейною фотографією – зображення жінки, чоловіка якої забрала війна. Цю експозицію показували в Іспанії та Польщі.
Це другий матеріал проєкту Точки доступу "Дpужини геpоїв". Перший читайте тут: “Якщо Герої не вмирають, то кого я тоді поховала?”
Ми pозповідаємо пpо жінок, у яких війна забpала найдоpожче, які вчаться жити заново, які змушені сказати дітям, що тата більше немає. Розповідаємо й пpо їхніх чоловіків, які пpацювали, мpіяли, жили, і життя яких відібpали pосіяни. У наших матеpіалах ви знайдете поpади від психологів пpо те, як ваpто спілкуватися з людьми, які втpатили близьких. Як їх підтpимати і пpо що точно не тpеба говоpити.
Фото надали герої матеріалу
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю онлайн-видання "Точка доступу" і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Головне сьогодні
