23-річний Ярослав Янушев з Олександрії після трирічної неволі повернувся на рідну землю. У Маріуполі вони з побратимами опинилися в оточенні, а коли за наказом пішли на прорив, частина бійців потрапила у полон.
Поки Ярослав був у неволі, на фронті загинув його батько. Військовий пенсіонер пішов на війну вслід за сином. Тож бійця чекали мати, молодший брат та сестричка. Про своє великоднє диво вони розповіли журналістці Точки доступу Лілії Кочерзі.
Я вже так наплакалася, в мене вже немає чим плакати. Я думала, що помру від радості, мені так погано стало, – ділиться мати захисника Жанна Янушева.
Про те, що Ярослав повертається додому, каже, не знали до останнього. Навіть отримавши повідомлення, не вірили. Щоразу, коли чули про обмін, чекали на нього, сподівалися, але мрії лишалися нездійсненими.
"Я чекала його, але гляну – нема, гляну – нема. То і цього разу я його чекала, але, щоб були якісь особливі надії, що прийде моя дитина, – то ні".
Того дня, згадує мати, молодший син Ростислав покликав її на прогулянку. Раптом жінці подзвонили з невідомого номера й повідомили, що Ярослав повернувся.
Я їм кричу: "Дайте мені зв’язок з дитиною!" А мені кажуть: "Мама, не переживайте, він вас набере". Обмін був о 17-й, а о 19-й він мене набрав. І каже:
– Добрий вечір.
– Добрий.
– Янушева Жанна Олександрівна?
– Так.
– Мамочка, це я, Ярик, мене поміняли.
Боєць 56-ї бригади 37-го батальйону і сам не знав, що їде на обмін. Аж поки не зрозумів, що потрапив на летовище. Про це Ярослав Янушев розповів телефоном.
Я з зав’язаними очима і руками почув, що злітають літаки на злітній смузі й так зрозумів, що ми, скоріше за все, потрапили на обмін, тому що ми чули, що на обмін доставляють літаками. Нас завели вже в літаки і зрозуміли ми вже, що на обміні, коли нам очі розв’язали вже в Білорусі.
Подзвонивши матері, сказав, що вдома, що любить, дуже скучив і хоче всіх обняти.
Згадує, коли побачив українських військових, не вірив своєму щастю.
Не вірилося до останнього моменту, доки не зустріли двох хлопців у нашому рідному пікселі, з нашими рідними шевронами українськими, рідну мову не почули, тоді вже почали вірити, приходити в себе, краще сказати.
Ярослав, розповідає мати про сина, з дитинства захоплювався футболом. Закінчив аграрний технікум. Вступив в столичний університет, але покинув заклад і в 20-му році підписав контракт. Мати була проти, але той не слухав. Рік служив на Донеччині під Волновахою. Там артилериста і застала велика війна.
Він мені дзвонить і каже: "Мамочка, рідненька, почалася війна". І він потрапив у Маріуполь. Ну і все, зв’язок у нас з ним перервався. Мені допомагали волонтери з Маріуполя, вони ходили на завод Ілліча, носили їм туди їсти. А в полон Ярика взяли 13 квітня 2022-го року.
Три роки мати не чула і не бачила сина. Першу звістку отримала через шість місяців після того, як його взяли в полон.
"Разом з ним у Суходільську на Луганщині сидів чоловік, і син передав ним звістку. А через півтора року мені подзвонили з Червоного Хреста і сказали, що перебування Ярика в полоні підтвердила російська сторона".
Молодший брат бійця Ростислав каже: Ярослав змінився. Від колишньої дитячості й сліду не лишилося.
Як дитина був. У нього зовні лице змінилося, манера спілкування.
Батько Ярослава загинув у грудні 23-го. Сталося це під час артилерійського обстрілу на території Куп’янського району Харківської області. Син дізнався про смерть тата тільки зараз.
Сам Ярослав після неволі має проблеми зі здоров’ям. Зокрема, погіршився зір. Мати пов'язує це з побоями, які йому довелося пережити до того, як потрапив у колонію на Луганщині.
Нині Ярослав у медзакладі на реабілітації.
Все добре, відпочиваємо, лікуємося, декому потрібна допомога. Добре зустріли, одягли, взули, нагодували, з рідними дали зв’язок, телефони – все файно, – розповідає він.
А ще він шукає рідних захисників, з якими познайомився у неволі. Чимало з бійців, за його словами, вважаються зниклими безвісти.
Пані Жанна розповідає, що поки не обговорювали з сином плани на подальше життя – занадто багато емоцій він пережив останнім часом. Єдине, що знає напевне, по приїзду додому найперше Ярослав хоче відвідати могили батька та побратимів.
Тим часом, його рідні планують навідати Ярослава в лікарні й не можуть дочекатися вихідних, щоб туди поїхати. Жанна каже, спеціально отримала водійське посвідчення, бо знала, що колись таки їхатиме за сином. Для Ярослава, посміхається, це стало приємним сюрпризом.
Гостинців везти не планують, адже Ярослав говорить, що йому всього вистачає, та і не хоче нічого.
Мати зізнається, що трималася весь цей час завдяки обіцянці, яку дала синові – дочекатися.
"Коли війна почалася, в Маріуполі зв'язок такий поганий, а він мені казав, що, мамочко, ти тільки мене чекай і я повернусь. Я заради нього жила, в мене ще діти. Я його чекала, я Бога молила про його повернення і він мені допоміг".
Читайте також: У Кропивницькому відкрили "Творчу майстерню" для родин захисників (ФОТО)
Фото Олександра Козловського
