Охочих стати батьками-вихователями шукають у Кропивницькому. Нині потрібні щонайменше чотири родини, які створять дитячі будинки сімейного типу для дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. Кандидатів, які виявлять таке бажання та відповідатимуть всім вимогам, готові забезпечити житлом. Про алгоритм створення такого будинку, досвід батьків-вихователів Руслана та Людмили – читайте у матеріалі журналістки Точки доступу Лілії Кочерги.
Людмила Кожанова та її чоловік Руслан – батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу. В цій справі вони вже 12 років. Нині виховують десятьох дітей. Мають і біологічну доньку.
До рішення створити прихисток для дітей, розповідає жінка, підштовхнула особиста трагедія:
Померла моя двоюрідна сестра і залишилася маленька дівчинка. Це була слабка недоношена дитина, яку просто треба було рятувати. Так у нас під опікою з’явилася перша дівчинка. Це моя племінниця Анастасія.
Коли Настя вже навчалася у школі, померла мати її однокласника.
"Це була дуже добра і світла дитина, я була в батьківському комітеті й ми тимчасово взяли хлопчика до себе. Але з рідних ніхто не відізвався, щоб забрати його, і ми створили прийомну родину".
У статусі прийомної родина пробула близько року. Потім подружжя отримало пропозицію від благодійного фонду у сприянні створення дитячого будинку сімейного типу. Благодійники пропонували купити будинок для цих потреб. Людмила з Русланом мають і свій будинок, але він виявився замалий.
"Це відізвалося в наших серцях і ми погодилися", – каже Людмила.
Жінка додає, що в її родині – багато дітей – це звичайна річ.
"У моєї двоюрідної сестри десятеро біологічних дітей, тож я вирішила не пасти задніх", – сміється вона.
Її чоловік Руслан, розповідає, вчився і жив в інтернаті, хоча й мав сім’ю.
Я сам пройшов цей шлях. Мене в інтернаті навчили готувати їсти, шити, на станках працювати. То для мене це не було нове. Дітей я люблю, вони це відчувають. З дитинства бавив своїх племінників. Всьому, що вмію – навчаю дітей, які потрапляють в нашу сім'ю.
"Він зараз соромиться, але його улюблена фраза про те, що чужих дітей не буває", – говорить Людмила.
У цій справі важливо, підтримує вона чоловіка, щоби серце було відкрите до дітей, які потрапили в складні життєві обставини. Адже, певна, це не звичайні діти.
"За своє коротке життя вони проживають доросле життя, з таким багажем до нас приходять! Тож головне – зрозуміти цих дітей, підтримати".
Вона розповідає, що робочий день батьків-вихователів починається о шостій. Під час ранкової кави обговорюють із чоловіком плани на день. Потім – приготування їжі. Зазвичай цим займається Руслан. Він дуже смачно готує і зосереджується саме на дитячій кухні. Щодня – прибирання. Треба й допомогти зібратися дітям до школи, вони ходять у 26-ту.
"Дуже гарна школа, професійні вчителі, чудове ставлення до наших діток. Наші діти ходять у корекційні класи, то вчителі викладаються на всі сто відсотків", – ділиться Людмила.
Поки вихованці у школі – батьки їздять на закупи продуктів, перуть та прасують. Потім зустрічають дітей зі школи, годують, допомагають з уроками.
У дитячому будинку Людмили та Руслана – десятеро дітей. Але батьки підтримують зв’язок і з тими, які вийшли з сім’ї, досягши повноліття. Є такі, які вже створили власні сім’ї і готуються самі стати батьками.
Це наші діти. Вони приїжджають до нас, коли їм заманеться, коли в них є така потреба. Батьківство – це назавжди. Це не тимчасово. Для них ми завжди залишаємося батьками.
Найстаршим вихованцям – Сашкові та Ганні – по 19. Найменшій Анастасії – рік і дев’ять місяців. Це дівчинка-переселенка.
"Вона чує сирени – присідає, хапається за голову. Треба одразу брати її на руки, заспокоювати. Перший час дуже плакала, тепер все менше і менше. Кричала по ночах, гукала, все перевіряла чи я біля неї", – розповідає мати-вихователька.
Людмила каже, що багатьох цікавить, чи діти називають їх із чоловіком "мама" й "тато". Якщо говорять, ділиться, для них з Русланом це – велика честь. Але це має бути бажання самих дітей. Декому це дається складно, особливо, дорослим, і вони так і не наважуються називати подружжя батьками. Але на цьому ніхто не фокусується.
"Насправді, це неважливо – як вони нас називають. Важливо, що вони про нас думають".
Потрапляють діти у родину по-різному. Людмила згадує випадок, коли з інтернату втекла вихованка й прийшла просто до них додому. Вона знала, що в цій сім'ї виховуються її знайомі, які теж колись були в інтернаті, та захотіла їх відвідати. Побувши деякий час в родині, дівчинка сказала жінці:
Будь ласка, візьміть мене до себе жити. Я все-все вмію робити. Я їсти вмію варити, я вам дітей буду бавити.
Людмила, розповідає, розплакалася, почала радитися з чоловіком. А вже за два місяці подружжя забрало дитину.
Нині у Кропивницькому потрібні щонайменше чотири родини вихователів для створення дитячих будинків сімейного типу. Так можна буде влаштувати в родини всіх дітей, які нині перебувають в інтернатних закладах міста.
Начальниця управління з питань захисту прав дітей міської ради Тетяна Тимоховська розповідає, що кандидатами в батьки-вихователі можуть бути повнолітні, дієздатні пари. Це може бути подружня пара, або окрема особа, яка має таке бажання, любить дітей і має достатній виховний потенціал.
"Людина звертається в управління з питань захисту прав дітей, подає відповідний пакет документів. І, якщо документи відповідають законодавству, кандидатів направляють на спеціальні курси".
Охочих створити будинок сімейного типу забезпечують окремим житловим будинком.
Тим, хто хоче стати батьками-вихователями, Руслан та Людмила радять не боятися. Вони вважають, що інтернатних закладів взагалі не повинно бути. Адже з них діти виходять соціально неадаптованими. Не розуміють, як жити родиною, планувати, грамотно витрачати гроші тощо. Часто діти з інтернатів, каже мати-вихователька, не призвичаєні до елементарних гігієнічних процедур та не вміють навіть заварити собі чай.
Це звичайна родина, просто нас багато. Але з часом ми стаємо ще більш дружними, одним колективом. Це дуже цікаво і, мені здається, люди ніколи не пожалкують про це рішення. Ми не пожалкували.
Приклад Людмили та Руслана вже наслідувала її подруга дитинства жінки.
"Коли я її набрала на прохання працівників Служби у справах дітей, вона майже не задумувалася, сказала, що хоче, буде і зможе. Це вже був воєнний стан і це було досить непросто в побутовому плані, але дуже зворушливо".
Фінансової підтримки від держави, каже жінка, на забезпечення дітей вистачає. Також будинку сімейного типу надають субсидію. Вона покриває половину витрат на комунальні послуги.
Серед найскладніших моментів батьки згадують, як в одного з потенційних вихованців під час огляду лікар виявив тяжку ваду серця. Але подружжя від нього не відмовилося. Далі був непростий шлях лікування та складна операція в Інституті серця.
Але ми витримали, вистояли. Нині це дуже гарний і розумний хлопець. Ми ним дуже-дуже пишаємося. І з нами завжди були люди, які нам допомагали.
Читайте також: У Кропивницькому охочих усиновити новонароджених більше, ніж дітей. Яка процедура
Останні новини
