Дивом вибрався з палаючої автівки та наново вчився ходити. Через тяжкі опіки боявся показатися рідним на очі. У свої 34 роки Андрій Казарин двічі дивився в очі смерті. Що мотивувало стати на ноги та чим живе нині, ветеран розповів журналістці Точки доступу Лілії Кочерзі.
"Ось ці датчики ми з товаришем встановлювали. Це все наша робота".
З Андрієм Казариним ми зустрілися в Музеї мистецтв у Кропивницькому. Якраз у тому залі, де він облаштовував пожежну сигналізацію. Зараз тут експозиція, присвячена війні.
Каже, і подумати не міг, що повернеться зовсім в іншій ролі. Війна кардинально змінила життя чоловіка. У військкомат він пішов сам, одразу за рідним братом. Хотів захистити рідних.
"Я з багатодітної сім’ї, нас загалом п’ятеро. У мене ще є старший брат, звуть Василь, він теж на фронті від початку повномасштабного вторгнення. Потім ще один брат теж в Збройні сили пішов добровільно".
Андрій родом з Родниківки Олександрівської громади. У Кропивницькому мешкає десять років. Вчився, розповідає, на водія, а військової підготовки не мав. Натомість мав фізичну – професійно займався футболом. Пройшов навчання та став РЕБівцем. У війську мав позивний – Футболіст.
Під час служби двічі побував за крок від смерті. Вперше – під час звільнення Харківщини. Українські захисники саме мали евакуйовувати поранених і загиблих, аж почався обстріл.
"Був приліт дуже потужний. Всі живі лишилися, на щастя, трохи контузія була, все засипало – ми в погребі жили. Бо іде штурм, наступне село вже штурмується, а ми тримаємо оборону. Коли я вийшов, то був шокований: прилетіла фугасна авіабомба, вона одним прильотом розібрала два подвір’я".
У вересні 23-го під Кліщіївкою в автівку бійця прилетів дрон. Прийшов до тями у палаючій автівці у кюветі.
"Свої двері не міг відкрити. Пасажирські – заблоковані, а на сидінні лежав мій портфель з їжею, плюс там 20 балонів газових для горілок, все розірване. Я смикнув, не можу відкрити, що робити?! Назад голову повертаю, думав, може, через задні двері пробувати вибиратися, а там дві 20-ти літрові каністри з бензином. Ото було найстрашніше".
З останніх сил вибив двері та сховався в ямі від снаряду. Вже, зізнається, прощався з життям.
"Мені стало погано. До Костянтинівки – 10-15 кілометрів, до Часового Яру – п'ять-сім, до Кліщіївки – два – пішки я туди не дійду. До того ж, могли іншим дроном просто добити".
Як виявилося, згадує боєць, машина злетіла в кювет приблизно з чотириметрової висоти. Але, на щастя, не перевернулася.
"Я сидів і чекав, що мене хтось помітить. Почув звук машини, почав вилазити, не встиг підняти голову над кущами – там молода лісосмуга – автівка проїхала, хоча я й кричав, кликав".
Врятували побратими, які наступними проїжджали повз.
"Вони мене побачили, зупинилися, в будку кинули. Мене в штучну кому ввели, звісно, відразу ж на евакуації. Найбільше постраждали руки і ноги, але ноги хоч функціонують".
Андрій, як стало згодом зрозуміло, обпік половину тіла. Ризикував лишитися без рук. До тями прийшов вже у Дніпрі. Згадує, думав, що через пару тижнів лікування стане у стрій. Не розумів, наскільки складна ситуація.
Чоловік пережив пересадку шкіри. Втратив 25 кілограмів та наново вчився ходити. Згадує, коли вперше приїхали родичі, боявся показатися на очі.
"Я зразу сказав лікарям, щоб не впускали їх, я не хочу їх бачити. Лежав перемотаний, як мумія. Зайшли вони, звісно, то були шоковані. Вони молилися, якби я тільки живий залишився".
Боєць проходив реабілітацію в Україні та за кордоном. Після операції у Норвегії повернувся додому, хоча й міг лишитися там. Нині він – призер всеукраїнських та міжнародних ветеранських змагань.
Про свій вибір боронити країну ветеран не жалкує. Зізнається, якби час повернути назад, зробив би так само.
Читайте також: "Мамочка, це я, Ярик, мене обміняли". Три роки у полоні провів Ярослав Янушев з Кіровоградщини
Фото Олександра Козловського та з домашнього архіву героя
Останні новини
