Відчути на собі: як журналістка з Кіровоградщини подолала півмарафон

Важко на тренуваннях...

Не можу назвати себе зовсім хирляком. Починаючи з весни і до часу, коли псується жовтнева погода, займаюся на спортмайданчику, в осінньо-зимовий період підтримую форму домашніми вправами. Чи цього досить?

Остаточно вирішила порадитися з Олександром Дарієнком – тренером з легкої атлетики Новомиргородської спортшколи.

Олександр Іванович оцінив ідею з марафоном, перепитав, скільки залишилося часу і запросив на стадіон на вечірні тренування школярів.

6 травня. Після першого тренування ледь вдихаю-видихаю. Легені ніби можуть вилетіти з мене. Я пробігла п’ять кіл стадіоном за 15:30 хвилин. Виходить, що на одне коло в середньому витрачала 3,6 хвилин. Здається, дітям сподобалося мене обганяти. Зійшла з дистанції, а вони нарізали вже по восьмому колу.

Олександр Іванович роз’яснив, що треба зробити вправи на розтяжку та пробігти ще стометрівку, чергуючи прискорення та ходьбу – спортивною мовою це звучить, як рваний темп. На цих стометрівках погасла. Добре, що підходів було всього три. Хоч би на ранок залишитися ходячою.

7 травня. Ходила настільки непогано, що на своїх двох дісталася стадіону. Оскільки на марафоні бігтиму 5 км, тренер сказав, що треба й на місці цю відстань вчитися долати. Тож на другий день без часового обмеження пробігла сім з половиною кіл стадіоном – три кілометра. Після розтяжка, три підходи почергової стометрівки.

Звикла до місцевості, стадіон не здавався таким нескінченним, тому долати кілометри було простіше.

Але. Мене вистачає під час бігу на те, щоб ритмічно рухатися та слідкувати за диханням. Вдих-видих. Знаєте, на що вистачає юних спортсменів? Вони мене обганяють, теревенять про своє, а коли добігають до Олександра Івановича, ще й викрикують: «А от хлопці біжать четверте коло, а кажуть, що п’яте!». Якби під час бігу вимовила бодай слово – впала б.

8 травня. На ранок ледве дибаю. Коли не бачили люди, допомагала своїм ногам тим, що переставляла їх руками.

Олександр Іванович, з урахуванням мого стану, скинув навантаження: чотири з половиною кола, розминка-розтяжка, два підходи стометрівки. Вийшов вауефект! Мої ноги рухалися! Тренер пояснив: коли відчутна крепатура, обов’язково треба бігати, щоб молочну кислоту, що накопичилася, розігнати.

9 травня в мене повний відпочинок. 

10 травня. Мій стартовий номер 220, зареєструвалася. Участь мені обійдеться у 550 гривень, з них – 300 грн внесок, 250 грн – сувенірна футболка. Медаль учасника видається безкоштовно тим, хто досяг фінішу у чітко встановлений час. Для п’ятикілометрової пробіжки це 40 хвилин. Без спортивної прикраси можуть залишитися ті атлети, котрі зійшли з дистанції, заблукали, втратили або обмінялися з кимось стартовим номером – невже таке буває?

Попереду – тренування після першого вихідного. Олександр Іванович повідомив: треба йти на рекорд – 25 хвилин бігу. За цей час подолала 4 км. Мені здалось, що бігла повільніше, ніж завжди. Хоча нарешті під час бігу в очах перестало мерехтіти. Цей ефект часто використовують у кіно, коли хтось тікає від переслідувача. Згадали? Так от, я вже позбавилася від подібного спецефекту.

11 травня Олександр Дарієнко разом з вихованцями відбув на змагання. Мій план робіт на суботу: 20 хвилин пробіжки, фізичні вправи на розтяжку, три по сто метрів. Моїм тренером, котрий слідкував за моментом, коли задзвонить будильник на телефоні, став чотирирічний син. Він чесно давав стартову команду, слідкував за бігом та вже під час розминки заснув на стільці.

13, 14, 15 травня. В понеділок лив дощ, тренер дав вільну. Мій організм так прагнув бігу, що о восьмій вечора попрямувала на стадіон. Пробігла дев’ять кіл, фізичні вправи, три швидкісні стометрівки.

У вівторок пробігла 6 км, що склалися з п’яти кіл звичного бігу, п’яти кіл з почерговою зміною швидкості руху та п’яти відпочиваючих кіл. З дванадцятого кола дозволила собі розкіш – деякий час йшла. Опісля фізкультура і додому.

В середу майже релаксуюче тренування.

Останній тиждень став моєю боротьбою з болем. З кожним тренуванням біль в правій нозі наростав. У понеділок він досягнув піку. Не відчувала, як біжу, не слідкувала за диханням, було боляче. Дуже.

Пригадала нарізки інтерв’ю зі спортсменами або тренерами, де обов’язково йшлося про травми. Спортсмени слово «травма» вимовляють трохи не як «пахлава». Насправді це ох як несолодко!

Часу на відновлення не мала, тому останні з тренувань, як могла, бігла або ж плелась стадіоном.

Отримала настанови: гарно розім’ятися, розтруситися, щоб серце набрало темпу перед стартом, бігти з холодною головою, починати не рвучко, берегти сили.

...легко на марафоні!

26 травня Krop Half Marathon майорів знайомими обличчями. Стартовий пакет мені видавала Надія, з котрою вчилися разом на одному потоці філфаку.

Після дорослих забігів влаштували прекрасні дитячі. Третьою на стометрівці стала Уляна – донька однокурсниці.

Та неординарною подію робили і незнайомці. Оригінали обирали цікаві костюми для бігу. Вразила усміхнена дівчина у вінку зі стрічками. Вона стала кращою в жіночій категорії сорок плюс на дистанції довшій, ніж обрала я. Шуміли оплески і овації для кращого легкоатлета у категорії шістдесят п’ять плюс.

Звернула увагу на цілу родину бігунів. Чоловік рухався з дитячим візком, не віддалялася мама, котра в разі чого йому допомагала.

Сама я бігла впевнено, бо 5 км вже долала на тренуваннях. Темп спортивної колони був швидшим, ніж тренувальний, та жодного разу не зупинялася. Когось обганяла я, хтось мене.

Все побачене і пережите вартувало того. Дистанцію можна подолати, маючи мінімальну підготовку та наставника, що порадить, як краще. Перевірено на собі.

Умовне фото зі сторінки Krop Half Marathon у ФБ