31 травня 2024, 10:55
Микола Лубцов добровільно пішов на фронт. Хотів зупинити ворога подалі від рідного дому й родини. Не маючи військового досвіду, став командиром відділення. Боєць пережив чотири контузії, а під час артобстрілу на Херсонщині отримав тяжкі поранення. Три довгих дні його не могли евакуювати через шалені обстріли. В цей час родина вірила у порятунок бійця та просила Бога про диво. Вірність побратимів та молитва рідних таки подарували Миколі шанс на життя. Його історію записали журналісти Точки доступу.
З Миколою Лубцовим ми зустрілися у його тітки. Підтримати тата під час інтерв’ю разом із чоловіком приїхала донька. Попри тяжке поранення, боєць вправно керує машиною, він бадьорий і багато посміхається.
У мирному житті Микола працював на заводі металовиробів. Заробляти пішов, щойно закінчив дев’ять класів.
Каже, не вірив, що війна набуде таких масштабів, але швидко збагнув, що "включитися" в оборону має кожен.
Чекав повістку. Зрозумівши, що це повномасштабна війна і росіяни там не зупиняться, п’ятого березня пішов у військкомат. За два дні мене вже мобілізували. Три-чотири дні була підготовка, одразу отримав форму і починав з того, що чергував на блокпостах у межах області.
Після служби в теробороні Кіровоградщини, стрілець боронив південь України. Отримав позивний "Тирасполь" (місто в Молдові, окуповане росіянами, – ред.). Чоловік родом із села Грузьке Кіровоградської області, де є поселення молдован.
Ми всього на ходу вчилися. Ми нічого не знали, ми ж не військові. Вийшло, що всі з цивільного населення, таких, щоб професійних військових, то в нас нікого не було. Весь досвід здобували вже там. Приміром, ми не вміли правильно окопуватися, на відміну від російських військових, які наче по книжці це робили.
Миколу призначили командиром відділення стрілецького батальйону. Він не приховує, що і сам боявся, адже під час штурмів вороги наближалися до бійців на три-п’ять метрів. Але мав стійко триматися та ще й мотивувати інших.
Я їм казав, що вони нас хочуть вбити, але не сьогодні. Сьогодні ми будемо кращими за них. І в мене що кулеметник, якому 59 років, тримався, що молодші. Найменшому підлеглому 19 років було. На жаль, він загинув. Пересуватися можна було тільки вночі й хлопець випадково впав у закинутий колодязь.
Самого Миколу мотивувала й підтримувала родина. Зокрема, дружина, тітка та єдина донечка Єлизавета. Дівчина говорить, що дуже боялася, що татко не повернеться з фронту, що кожен день для нього може бути останнім. Єлизавета, до слова, хоче стати бойовою медикинею й рятувати людей. Згадує, як із мамою дізналися про поранення свого захисника:
Мама почала дуже кричати. Я зрозуміла, що щось не так. Ми раніше були з ним близькими, а зараз тим більше. Пишу, дзвоню, завжди поряд із ним. Коли тато приїжджає у відпустку, теж завжди поряд, їжджу завжди з ним. Дуже страшно було лишитися без нього, коли ми знали, що він там тяжко поранений, але його не можуть евакуювати.
Тяжке поранення Микола отримав під час артобстрілу на Херсонщині. Каже, перебував на позиції, від якої, фактично, нічого не лишилося. Окупанти розгатили її снарядами.
Вони крили постійно, в них зі снарядами проблем немає. Землю нашу просто перемололи. Купа цегли там лишилася – більше нічого. Що останнє пам’ятаю: отакий маленький прямокутник в око залітає і сильний дзвін в правому вусі, наче, лівим все чув. Я оце пам’ятаю, що піднімаюся, в мене тут рація на грудях і я в неї кажу, що "Тирасполь" 300 і падаю.
У Миколи були поранені руки, лице, він втратив зір на одне око. Три дні непритомного бійця, а також його пораненого побратима, намагалися евакуювати.
З тої точки, яку ми тримали, нас навіть до точки евакуації не могли перенести, бо не було кому. Так склалося, що в нас на точці лише чотири людини було. І коли допомога прийшла з першої точки, то вже годин через десять нас лише до точки евакуації доставили. Переправа через Дніпро дуже тяжка і росіяни постійно обстрілювали.
Під час евакуації росіяни закидували українців ВОГами (осколковими боєприпасами – ред.). Тоді, рятуючи військових, загинув молодий медик. Уламок потрапив йому в скроню. Микола згадує, що Юрій Єгоров не лише надавав допомогу пораненим, але й відбивав штурми. Наскрізне поранення отримав і кулеметник, але всі три доби допомагав стабілізувати хлопців.
Нас туди сюди тягали – від точки еваку до переправи. Намагалися наполегливо, ніхто нікого не кинув, нас лише четвертим човном змогли евакуювати. А до цього три доби взагалі не могли човни допливти. Останній драйвер, який нас евакуював, це було з другого на третє, а з п’ятого на шосте він наново інших евакуював і під тою евакуацією загинув.
У лікарню військових доставили гелікоптером. У медзакладі Микола пройшов десятки операцій та понад 30 наркозів, він втратив зір на одне око. Прийшовши остаточно до тями в реанімації, найперше запитав про долю побратима та попросив подзвонити дружині. Та швидко приїхала і допомагала йому в побуті. Чоловік розповідає, що і досі, приміром, сам не може надіти шкарпетки, а тоді був зовсім безпомічний.
Я не переживав, який вигляд маю, боявся бути тягарем. Бо не розумів до останнього, наскільки відновлюся. Лікарі прогнозів не давали, що рука буде на місці, що з лицем буде в мене не знав. Бо багато випадків, коли дружини кидають своїх чоловіків. Бачать, що вони такі, й розлучаються. Але жага до життя була, лікарі забороняли ходити, а я тихенько ходив. На початку навіть свідомість втрачав, коли вставав.
Після трьох місяців лікування Миколу виписали, нині він на реабілітації. А його побратим і досі лікується.
Я коли виписався з госпіталю, одразу до своїх хлопців поїхав туди. Пішов в окоп, мені допомогли одягнути бронежилет, каску. Побув тиждень з ними, а потім назад сюди повернувся.
Тітка Миколи Надія Чорнобривець згадує, як тяжко велося родині, коли життя родича було під загрозою. Каже, хлопці пройшли пекло на війні й складне лікування після, але вони тримаються. Додає, що її зять також на фронті – він медик. Тож переживає за кожного українського захисника. Не могла стримати сліз, коли відвідувала в лікарні Миколу й бачила поранених воїнів, які, наче діти, раділи увазі й підтримці.
Три доби ми взагалі не розуміли, що відбувається і в якому він стані. Коли вже дізналися, що його евакуювали, я не можу передати цих почуттів... Це щастя – знати, що він живий. Не знаю, як ми це все пережили. Скоріше за все, ми їх підтримували духом, молитвою, це передавалося їм, – розповідає Надія Чорнобривець.
Вона додає, що неймовірно вдячна кожному захиснику й захисниці, які нині стримують ворога далеко від нашого регіону. Ми натомість маємо можливість спокійно жити, працювати, виховувати дітей. Тож повинні їх підтримувати, активно допомагати ЗСУ.
Після реабілітації Микола Лубцов планує повернутися на службу. Працюватиме з документами у рідній 121 бригаді. Хоче віддячити за врятоване життя та допомогти побратимам виборювати перемогу. Впевнений, кожен має стати на оборону країни. Лише гуртом зможемо здолати сильного ворога.
Зараз в них легший період, вони приходять в уже досвідчену команду. В них є час підготуватися. Перейняти від нас досвід. Не вистачає нас. І за два, вже третій рік пішов війни, морально вигорає людина. Вона постійно в окопах не може находитися. Їй потрібен відпочинок, потрібна ротація.
Чоловік говорить, що його обурюють люди, які досі не зрозуміли, що в країні війна. Каже, може навіть зірватися, коли бачить, як відпочивають дорослі чоловіки, замість доєднатися до армії чи допомагати їй. Також нарікає на бюрократичні перепони в оформленні документів військовими. Говорить про необхідність на рівні держави приділяти більше уваги фізичному та психологічному відновленню бійців.
Попереду в Миколи ще одна операція, щоби на лівій руці розгиналися пальці. Чоловік хоче скоріше відновитися й бути корисним армії. Його найбільша мрія: найшвидша перемога і щоб наші оборонці повернулися додому.
Читайте також: "Завдання мого покоління – виграти цю війну": ветеран з Кіровоградщини навчає школярів і шиє ноші для побратимів (ВІДЕО)
Головне сьогодні
