29 березня 2023, 18:30
Під обстрілами витягав з-під завалів людей та возив до лікарні поранених. Кілька разів був за крок від смерті та лишився неушкодженим. А виїжджаючи з оточення, потрапив у ворожий полон. Історію викладача з Маріуполя Віктора Коваленка, який нині працює в Кропивницькому, записали журналісти Точки доступу.
Віктор Коваленко – викладач кафедри тактико-спеціальної підготовки Донецького державного університету внутрішніх справ, релокованого з Маріуполя на Кіровоградщину.
Чоловік народився у Ростовській області РФ. Після школи вступив до Ташкентського вищого загальновійськового училища, яке закінчив у 1989-му році. Проходив службу в Туркестанському воєнному окрузі. Після розпаду СРСР перевівся в Україну. Батько Віктора родом із Донеччини, на той час працював у міліції, тож син і собі прийняв рішення працевлаштуватися у структуру. З 1994-го року Віктор Коваленко працює в органах внутрішніх справ. Був інспектором із бойової та службової підготовки, оперуповноваженим, викладачем у Маріупольському училищі професійної підготовки. З 2015-го року потрапив до Головного управління в тренінговий центр, де працював старшим інспектором, а згодом – заступником начальника. У 2020-го році перевівся на той час до Донецького інституту внутрішніх справ, там і працює нині. У Маріуполі мешкав із 1994-го року і вважає його рідним.
У квіточому Маріуполі на березі Азовського моря чоловік вів спокійне розмірене життя.
Останні роки місто процвітало, всі ним пишалися, було приємно дуже гуляти у парках, скверах – будь-де у Маріуполі, адже все розбудовувалося. І, я так розумію, то був лише початок, але нас звільнили від цього.
Що почалася повномасштабна війна, спершу Віктор навіть не міг повірити.
Спочатку я думав, що це якийсь злий жарт, коли мені подзвонили зранку і сказали, що війна. Я спочатку не повірив. Потім подивився новини, передзвонив черговому – інформація підтвердилася. Одразу з дружиною почали збиратися, я заклеїв вікна скотчем, зібрали цінні речі, документи. Потім поїхали на роботу – дружина у поліклініку, а я в університет. Офіцерський склад за вказівкою ректора одразу був озброєний і посилив наряди.
Того ж дня майже всіх викладачів та курсантів університету організовано евакуювали. Частина людей з дозволу ректора лишилася для виконання службових обов’язків з охорони майна, з тією умовою, що у разі ускладнення ситуації, кожен буде вибиратися самотужки. Лишився в Маріуполі і Віктор. Він говорить, що не вірив, що окупанти пройдуть далі Маріуполя й цього б не сталося, якби вони не зайшли "зі спини".
Я завжди ходив у форменому одязі – в однострої – на роботу, з роботи. У людей в очах з'являлася якась надія, коли бачили, що поліцейський іде. Вони підходили питали, що там, як там, тому що інформації взагалі ніякої не було, все блокувалося.
Поліцейські чергували, оскільки в Маріуполі почалося мародерство, підпали. Організовували для людей бомбосховища, приносили туди ліжка, запаси води та їжі. Чоловік із захопленням говорить про ДСНС-ників, медиків, патрульних, молодих хлопців і дівчат, які не побоялися й лишилися у місті, під обстрілами рятували людей, витягали їх з-під завалів. Із ними на допомогу громадянам виїжджали і працівники вишу. Місто, згадує Віктор, перетворилося на суцільне жахіття – все було в диму, все палало. Кілька разів чоловік і сам був за крок від смерті, адже щодня окупанти обстрілювали Маріуполь із новою силою. Вулиці були встелені тілами загиблих.
Багато людей вбитих було, тіла лежали під будинками. У кого там були рідні, то ховали біля дому, тому що далеко не віднесеш, бо обстріли. Потім вже були вириті канави для того, щоб складати вбитих людей. Це жахливо, жахливо це бачити, коли біля одного під’їзду лежать четверо вбитих, а поряд люди готують їжу.
Окупаційні війська зайшли у Маріуполь 10 березня. Віктор із товаришами кілька разів намагалися вирватися з оточення, але їм це не вдавалося. Рішення виїжджати за будь-яку ціну вони із дружиною прийняли 20 березня, коли на їхніх очах отримав поранення сусід. Дружина, побачивши, що в того просто немає обличчя, страшенно злякалася. Наступного ранку вони похапцем зібрали речі, поки навколо вибухали снаряди, сіли у дивом вцілілу автівку і поїхали з міста. Була інформація, що окупанти дають "зелений коридор". Виїхати вдалося на околицю. На Мелекінській трасі з’явився зв’язок, батьки одразу почали дзвонити доньці, яка не знала, що з ними, родичам, знайомим. Але зрештою виявилося, що "зеленого коридору" немає, натомість, почалася фільтрація.
Були там і цивільні особи, яких затримали за те, що в них у телефоні просто знайшли інструкцію, як зробити "коктейль Молотова". Був зі мною один хлопець, так він був весь синій, так його били, а в мене документи всі з собою і навіть зброя, посвідчення УБД.
Дружина намагалася позбутися документів, але їхню автівку вже оточили росіяни. Встановивши його особу, чоловіка забрали у гараж, де вже перебували інші полонені.
Буквально за п'ять хвилин приїхав автобус і всі, хто там були, в тому гаражі (а там були ще нацгвардійці, військовослужбовці, поліцейські, мої колеги), нас усіх повантажили в автобус і повезли – кому зав’язували очі, кому ні. Наказали схилити голови, не дивитися у вікно.
Українців привезли до Мангуша, складали щось подібне до протоколу. Було дивно, згадує Віктор, бачити колишніх колег, які в російській формі несли там службу. Припускає, що вони стали жертвами російської пропаганди.
Всіх нас помістили у кімнату три на чотири. Нас було 35 чоловік, навіть присісти не можна було. Ми чергувалися, щоб посидіти, тому що добу перебували у тій духовці.
Дружині вдалося дісталася до чоловіка, він віддав їй свої картки, флешки з інформацією. Подружжю дали декілька хвилин. Вона розповіла, що, коли Віктора забрали, окупанти мародерили їхнє авто, забрали цінні речі, потім почався обстріл колони і вони повтікали.
Далі "ДНР-рівці" повезли полонених у райвідділ в Докучаєвську, там у них був нібито розподільчий центр, де українців тримали по кілька днів у гаражах і "фільтрували". Потім із Донецька приїхали люди, яких Віктор не може ідентифікувати, і по 10-12 полонених із зв’язаними руками і обличчями, замотаними скотчем, везли в Донецьк, де тримали ще два дні. Там почалися "процесуальні" дії, які інколи супроводжувалися насильством і тортурами. Потім українців перевозили далі. Побував Віктор і в сумнозвісній Оленівці. Умови були десь кращі, а десь гірші. Доводилося й спати на бетоні, на ганчір'ї, їсти практично неїстівні продукти, ділити на десятки людей невелику кількість води. Полоненим інкримінували організовану злочинність та бандитизм. За це їм "світило" до 20 років тюрми.
Військових всіх били без розбору, поліцейських – вибірково. Але все одно – це таке приниження людської гідності – це навіть гірше, ніж якесь фізичне побиття, чи ще щось. Коли тебе до туалету не випускають декілька днів, дадуть тобі шматок хліба і ти думаєш – їсти його, чи ні.
Ставилися до полонених окупанти по-різному. Все, каже чоловік, залежить від людини.
Бувало, в них зміни такі заступали, що знущалися над полоненими, це, мабуть, приносило їм задоволення. Форми допитів я не бачив, але чув, як люди від тортур кричать. Чутно, коли ти сидиш у камері, а в коридорі когось б’ють. Були поліцейські, які просто були сині, у яких були відбиті сідниці.
Через місяць майора поліції відпустили. Оскільки не знайшли його зв’язків із СБУ, "Азовом", Збройними Силами та Нацгвардією. Із довідкою про проходження фільтрації чоловік повернувся в Маріуполь. Там із дружиною вони зайшли у квартиру, яку мародери перетворили на смітник. Віктор прилаштував на місце вирвані двері, зібрав деякі вцілілі речі.
Я знайшов родичів, на щастя, живі – мама з сестрою. Навіть заїхав, забіг буквально на хвилинку до Академії поліції, тому що знав, що там хлопці поховані біля входу… Проститися, так скажемо.
З окупованого Маріуполя Віктор Коваленко із дружиною поїхали на вільну територію. Каже, не міг стримати емоцій, побачивши український блокпост. А потім інша щаслива зустріч – із курсантами в Кропивницькому.
Тільки тоді вони дізналися, що викладач був у полоні, – розповідає курсант Богдан Малютяк.
На мою думку, це людина, яка заслуговує на повагу, тому що він лишився у місті, допомагав людям. Він повів себе мужньо, як справжній поліцейський. На таких людей треба рівнятися і пишатися ними.
Майор поліції Віктор Коваленко говорить, що не зрадив присязі, адже його мета – служити українському народові. А ще, зізнається, війна показала правжні обличчя багатьох людей та змінила його цінності, тепер чоловік радіє навіть дрібницям.
Я виходжу і радію сонцю, пташкам, які співають. Але, звичайно, хочеться додому, як тільки – і одразу. Навіть, якщо нікуди буде їхати. .Я зрозумів, що вільних людей неможливо подолати ні геноцидами, ні голодоморами – вільних духом. Я вірю, що ми переможемо.
Читайте також: Як у Кропивницькому живе та навчає Донецький університет внутрішніх справ (ФОТО)
Головне сьогодні
