11 листопада 2024, 11:11
Молодша сержантка Колібрі після початку повномасштабного вторгнення мріяла стати бойовою медикинею – “штурмувала” військкомати, просилася на фронт. Врешті їй вдалося реалізувати заповітне бажання – тепер вона служить на Покровському напрямку.
Жінка жодного разу не пошкодувала про своє рішення. За час служби навчилася стріляти з автомата, танка й гранатомета, а також взяла росіянина в полон.
Читайте історію бойової медикині Ольги Нелюк з Кіровоградщини на Точці доступу.
Ольга Нелюк народилася і живе в селі Костомарівка Кетрисанівської громади (колишній Бобринецький район). До повномасштабного вторгнення жінка ходила на роботу (працювала у школі на посаді технічного працівника), займалася домашніми справами, загалом, жила звичним для багатьох життям. Вранці 24 лютого Ольга пішла до сільської ради – “проситися”, як каже жінка, у військо, але її відмовила староста:
Оль, ну куди ти підеш? Зараз приїдуть наші хлопці, будеш їм готувати їсти.
Жінка залишилася. І хоч тоді військові до села не приїхали, місцеві готували їжу та розвозили її на блокпости. Мрію потрапити на військову службу Ольга не полишала і, як тільки приїздила до міста, – йшла до військкомату. Але й там її відмовляли, мовляв у неї немає медичної освіти, тож знову й знову відправляли додому. У квітні 2023 року до села приїхали представники ТЦК і жінка сама підійшла до них:
Кажу, “хлопці, я хочу піти до ЗСУ”. Мене здивувала їхня реакція. Як вони на мене подивилися!”. Проте сказали, куди потрібно звернутися.
На наступний день Ольга вже була у військкоматі, сказала, що хоче служити медикинею. І хоч медичної освіти не мала, але медицина була їй близькою: жінка довгий час працювала санітаркою у медичному пункті, її мама – фельдшер. Жінці запропонували пройти курси бойових медиків у навчальному центрі “Десна” Чернігівської області. Ольга не сумнівалася ні хвилини і відразу погодилася. Про її рішення не знав ніхто – ні родина, ні друзі, ні колеги на роботі:
“Я пройшла медичну комісію і отримала повістку. Мала у четвер, 20 квітня, приїхати з речами до військкомату”.
Попередила директорку школи, що її не буде на роботі. Син Сашко, тоді навчався у місті, а мамі жінка не говорила нічого до останнього:
Мамі сказала у середу ввечері, після того, як зібрала речі. Знала, що якщо повідомлю раніше, то будуть “тяжкі” дні. Мама спочатку не усвідомила, потім плакала. Говорила, чому ви в мене такі? (брат Ольги також військовий – ред.). На що я їй відповіла: “ма, ти повинна нами пишатися, а не плакати. Якщо всі будуть ховатися, то що буде далі?
З проходження навчання у “Десні” в Ольги Нелюк почалася військова служба. Перший тиждень жінка думала, що не витримає та здасться, адже було дуже важко:
Хоч я і не боялася фізичних навантажень, але з першого дня на нас одягли форму, шолом, бронежилети і вивели на смугу перешкод. Я йшла, бігла, але коли сказали “повзи”, підняла голову і просто впала у пісок. Та з часом звикла до навантажень.
Згадує, що до полігону в обидві сторони доводилося проходити більше 30 кілометрів у повній амуніції. Коли проходили цей маршрут вперше, у багатьох були “збиті” ноги:
Мої берці – повні крові, дуже боляче. Але я напрочуд вперта людина і не показала виду. Знала, куди йду, розуміла, що “меду” не буде і треба терпіти. Бували моменти, коли хотілося плакати, але я жодного разу цього не зробила.
З часом Ольга та її побратими і посестри звикли до таких навантажень, коли йшли на полігон навіть вмикали музику у навушниках і підтанцьовували.
Ольга Нелюк каже, що дуже жалкує, що після школи не вступила до воєнного училища, адже військова служба їй дуже подобається, незважаючи на те, що буває важко як фізично, так і морально.
Два з половиною місяці Ольга проходила курс молодого бійця. За цей час вона навчилася стріляти, рити окопи (жартує, що тепер зможе швидше за всіх у мирному житті копати город). Далі – місяць фахової підготовки, де навчилася рятувати життя на передовій – накладати турнікети, робити уколи, ставити крапельниці:
"Нас вчили рятувати себе та побратимів. Ми пройшли пришвидшений курс навчання, адже на фронті потрібні медики".
Одне з головних правил, згадує жінка, яке їй сказали побратими – не чіпляти на форму шеврони з позначкою “медик”, адже російських снайперів навчають у першу чергу стріляти в медиків:
“Якщо у роті, чи взводі немає медичного працівника – це більша кількість загиблих, адже немає кому надавати допомогу”.
Ольга Нелюк каже, що їй дуже пощастило, адже вона потрапила до взводу зв’язку танкового батальйону. Перед початком навчання жартувала, що хоче бути танкісткою, тож на початку у неї і позивний був Танкістка.
З мене хлопці сміялися: “Ви, Василівно, універсальний солдат”. Я стріляла з автомата, гранатомета, автомата, кулемета й танка.
Жінка дуже хотіла виїздити на чергування на позиції, але побратими її не брали. Ольга розуміла чому, адже звідти можна не повернутися:
“Доходило до скандалу. Говорила командиру: “Як це так, їхати на виїзд без медика?”, а командир говорить: “А як цілий взвод може залишитися без медика?”
Коли Ольгу не брали на бойові виїзди, вона “перехопила” на себе кухню – готувала, пекла хліб і пиріжки, старалася “балувати” своїх хлопців. Але паралельно медикиня прагнула розвиватися у медичній спеціальності. Зрештою свого таки добилася і її поставили чергувати на евак (команда медичної евакуації):
“Тьху-тьху-тьху, ще жодного разу мені не доводилось забирати хлопців. Кожного разу, коли я чергую, все добре. Я би дуже хотіла, щоб так було до кінця війни”.
Ольга не зіштовхувалася з випадками упередженого ставлення до себе та інших військовослужбовиць з боку чоловіків. Навпаки, каже, що побратими їх оберігають та стараються не пускати “на нуль”.
“Я дуже не люблю публічності, просила, щоб цю історію “зам’яли”, але тепер у батальйоні я “зірка” (сміється, – авт.)”. Так Ольга починає історію про те, як їй вдалося взяти в полон російського солдата.
Росіянин вийшов на точку евакуації. Прийшов з поля – побитий, брудний. Виявилося, що він вже тиждень блукав між позиціями.
“Дякувати богу, що він був без зброї. Хоча, якби в нього була зброя, може б ми і поводилися з ним по-іншому. Автомат я зняла з запобіжника”.
Жінка з водієм завели його до будинку, забрали з кишень речі, серед іншого – ножі. Росіянин сказав, що вже тиждень нічого не їв і дуже голодний.
Дуже багато моїх знайомих загинули на війні, тож раніше говорила, що цих кацапів зубами гризти буду. Але подивилася на цього… і нічого крім відрази й огиди не відчувала. Це брехня, що українці кровожерливі, ми стріляємо лише в тих, хто прийшов до нас зі зброєю.
Пізніше виявилося, що жінка взяла в полон ув’язненого, який був тричі засуджений, один раз за вбивство. Він розповів, що його підрозділ розбили українські військові, багато росіян повернулися на свої позиції, але “свої” їх і розстріляли.
Ольга не вважає, що зробила щось героїчне, лише сподівається, що на цього полоненого обміняють когось із українських захисників. Командування ж присвоїло їй чергове звання – “сержант” та приставило до нагороди.
Зараз Ольга Нелюк несе службу на Покровському напрямку. Говорить, що страшно, але до всього звикаєш:
Буває, дивишся: там пролетіло, туди полетіло, то голову пригнеш, то в хату сховаєшся. Страшно, бо це війна. Не знаю, чи вірю я в Бога, але кожного разу прошу: “Боже, допоможи нам доїхати і зроби так, щоб сьогодні роботи у нас не було”. Коли повертаємось – не забуваю дякувати.
Ольга Нелюк має позивний Колібрі. Розповідає, що довго не могла його обрати. Побратими казали на неї Василівна.
Прийшов час обрати позивний. Думала я, думала, одні кажуть – давай Ромашка. Та яка я Ромашка? Потім запропонували Колібрі. Говорю, що я не дуже й на колібрі схожа, а мені відповіли, що колібрі – це сімейна пташка.
Жінка говорить, що жодного разу не пожалкувала про те, що зробила вибір стати бойової медикинею.
“Я вже не уявляю, як я можу піти від своїх хлопців. Вдома чекають мама, син, рідні, але і мої хлопці стали мені рідними”.
Жінка говорить, що влітку приїжджала у невелику відпустку, проте вдома після перших обіймів та розмов з рідними не могла знайти собі місця – тягнуло до своїх хлопців.
Молодша сержантка Колібрі після перемоги й надалі бачить себе у війську:
Дай Бог, щоб війна скоріше закінчилася, але в мирному житті я вже себе не бачу.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Читайте також: Долітає туди, куди не кожен може: військова з Кіровоградщини Ластівка розповіла, як працює бойовою медикинею
Головне сьогодні
