15 лютого 2024, 11:30
Сім’я Наталії Гайчені мала на Донеччині успішний ресторанний бізнес. Та коли почалася повномасштабна війна, родині довелося виїхати і почати все з нуля в Кропивницькому, де вони зупинилися, бо мали знайомих. Переїхавши у центр країни, підприємцям не лише вдалося продовжити власну справу, а й масштабувати її з часом. Нині вони мають роботу самі та забезпечують роботою колектив. Про бізнес, у який вкладали душу, а також про те, як відроджують його на новому місці, Наталія розповіла журналістам Точки доступу.
Ось наш ресторан. Це ось свято. Це Новий рік.
Наталія Гайченя показує у телефоні відео святкувань у їхньому сімейному ресторані. Від бізнесу, що працював понад шість років, фактично, сьогодні лишилися лише спогади. Родина започаткувала його через війну, і через війну втратила.
В 14-му році, коли почалося вторгнення, ми поїхали з Донецька, де мешкали три роки. Десять років до того я працювала головною бухгалтеркою на держслужбі, чоловік займався ремонтами. Переїхали у Велику Новосілку Донецької області, звідки, власне і поїхали в Донецьк. Там на той момент лишалися батьки.
Роботи у Великій Новосілці особливо не було, тож з’явилася ідея відкрити невеличку кав’ярню, а згодом і щось масштабніше.
У нас спочатку було зовсім маленьке кафе. Потім біля нього ми зробили великий літній майданчик. Там уже красиво було. Там було висаджено, мабуть, близько ста кущів троянд. Я сама садила, сама цим займалася. Потім через рік ми відкрили ресторан. А ще за два роки – доставку в Вугледарі.
У невеликому селищі, де окрім їхніх, було ще три-чотири заклади, родинний бізнес користувався попитом. У кав’ярню ходили відпочивати сім’ями, в ресторані святкували бенкети. Роботу закладів у сезон забезпечувало близько сорока людей.
Та велика війна вигнала родину і з Великої Новосілки.
Виїхати вирішили через два тижні після повномасштабного вторгнення. Від Волновахи до нас було сорок кілометрів. Це було дуже близько. Ми виїхали десь в середині березня, окупація вже була кілометрів сім-десять від нас. Це було дуже гучно, страшно, ми зібралися і поїхали. Якщо в 14-му році сумнівалися, бо лишалися житло і робота, то тоді – ні.
Подалися в Кропивницький, де мали знайомих, які сюди переїхали в 14-му році. Вони допомогли знайти житло. Тут родина ніколи не була і про місто нічого не знала.
Врятувати вдалося лише 15 відсотків обладнання, здебільшого побитого уламками. Окрім окупантів, руку доклали і місцеві – розтягли майно, скориставшись ситуацією. Просто в ресторан потрапив снаряд, були відкриті двері і потрощені вікна, тож заходити можна було безперешкодно.
Будівля кав’ярні досі ціла. Ми її декілька разів намагалися закрити, але двері зламують і там вже нічого не лишилося, пусто. Навіть гойдалки дерев’яної на майданчику вже немає. Можливо, людям на дрова треба було, але, скоріше за все, її вивезли просто і все.
З Донеччини в Кропивницький, показує Наталія, зокрема, переїхав червоний диван, що зустрічає відвідувачів у закладі харчування. Цей заклад працює на виніс і на доставку. Його, ледве оговтавшись від переїзду, родина відкрила в Кропивницькому в мікрорайоні Шкільний.
Вдалося нам вивезти цей диван з Вугледару. Зараз він у чудовому стані. Але приїхав він повністю посічений, ми замінили обшивку й реконструювали його.
На запитання журналістки, як знайшла в собі сили втретє починати все з нуля, Наталія розповідає, що спочатку в обласному центрі працевлаштувалася найманим працівником.
Ми два місяці працювали – і я, і син. І саме ситуація з цією роботою – як це оплачувалося, ставлення і все інше – мене привело до думки, що достатньо, більше так не можна. Як мені пояснили – трішки я не туди пішла в Кропивницькому працювати. Тут є багато організацій, де нормально люди працюють… Але саме цей випадок підштовхнув до думки, що треба працювати на себе і платити так, як потрібно.
Приміщення вдалося знайти неподалік орендованої квартири. Туди підприємці завезли вціліле обладнання і почали працювати.
Над відродженням бізнесу трудиться вся родина. Наталія сама розвозить замовлення містом. Також у колективі – троє переселенців. Вікторія Русецька родом з Лиману. У Кропивницькому вона навчається і працює адміністраторкою. Вона приймає замовлення та знайомить клієнтів із меню.
У нас є гарячі страви. Це піци, бургери. Також є гарячі та холодні роли Гарячі закуски: креветка в темпурі, картопля фрі, картопля по-селянськи… Дуже багато в нас страв, кожен знайде щось до душі. Мені дуже подобається працювати з людьми, з кропивничанами я легко знаходжу спільну мову.
Завдяки участі у грантовому проєкті "єРобота" підприємиця у грудні отримала 250 тисяч гривень на розвиток. Зокрема, зробила сайт закладу та замовила піч для приготування піци. Каже, це зірка меню.
Загалом у "Барбарисі" послуговуються рецептами, які розробила сестра Наталії – професійна кухарка.
Піци в нас повністю на тоненькому тісті, купа начинки. В нас немає по два сантиметри бортиків з тіста і по три шматочки ковбаски. Багато людей, коли пробують наші піци, повертаються знову і кажуть, що ми найкращі. Ми не використовуємо напівфабрикати. Тобто все, що у меню, ті ж бургери – ми повністю готуємо самі. Булочки випікаємо, котлети смажимо, гарячі закуски в нас теж не напівфабрикатні – сирні палички, кільця кальмарів, нагетси – це все ми робимо самі.
Нині підприємці відкрили ще одну точку продажу на вулиці Полтавській. Хочуть тут облаштувати літній майданчик та створити нові робочі місця.
Зараз заклад працює на доставку, але з весни ми плануємо відкрити літній майданчик. Сподіваюся, що він сподобається всім, хто живе на цій вулиці та неподалік. Будемо намагатися бути найкращими.
Цей матеріал став можливим у межах програми “Єднання заради дії”, що втілюється IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключно відповідальністю медіа «Точка доступу» та необов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Читайте також: Тварини відволікають від біди: переселенець з Бахмута доглядає за кіньми в Кропивницькому (ФОТО)
Головне сьогодні
