Як загиблий німецький солдат дівчинку врятував

Молоде подружжя відпочивало на природі. Юнак із дівчиною розбили намет на лісовій галявині під розлогим деревом і насолоджувалися життям. Під вечір погода зіпсувалася. Спочатку наповзли темні хмари, почалася мряка, а вночі розгулялася справжня гроза. Якоїсь миті хлопцю здалося, що на галявині хтось є. Він виглянув із намету і очманів. У світлі ліхтарика крізь водяні струмені розгледів обрис людини, одягненої в німецьку форму часів Другої світової війни: у плащ-накидці, металевому шоломі і з автоматом у руках.

Побачивши юнака, той почав розмахувати руками, подавати якісь знаки. Переляканий хлопець сховався в наметі, однак страх не відпускав. Згодом він зумів переконати себе, що все лиш привиділося, а виною тому погода: грім і блискавки не вщухали ні на мить. Виглянув знову й нікого не побачив. Галявина порожня, як і повинно бути. Та все ж внутрішня тривога не залишала ні на мить. Щось немов нашіптувало: необхідно тікати і якомога швидше. Врешті-решт розбудив дружину і, нічого не пояснюючи, потягнув її до автомобіля. Як тільки молодята відійшли від намету, блискавка влучила в дерево, воно спалахнуло, переломилося навпіл і привалило намет.

Щасливий випадок, чи дійсно хтось застеріг молодят від небезпеки? З цього приводу можна дискутувати хтозна-скільки без будь-якого результату. Але є один аргумент на користь містичного. Кажуть, невдовзі на тій галявині пошуковці натрапили на залишки непохованих німецьких солдат.

Цю історію мені розповіли в одному з сіл Олександрівського району. Можна було пропустити її повз вуха, якби не ще дві, почуті в сусідніх селах. Вони хоч і не зовсім схожі, але, як на мене, пов'язані однією ниткою.

Зникла маленька дівчинка, років п’яти. Батьки привезли її погостювати до дідуся з бабусею. Ті не вгляділи, як дівчинка пішла до лісу й заблукала. Шукали її кілька днів, але — марно. Уже не сподівалися побачити живою: гущавина, дикі звірі, болота, водойми, ущелини. Аж раптом одного дня вранці дівчинка з’явилася сама. Коли розпитували, де була, що сталося, нічого толком розповісти не могла. Сказала лишень, що до села її привів дядько-солдат, одягнений, як у кіно про німців показують.

І заключна розповідь. Коли німці відступали, в селі на ніч зупинився німецький загін. Кажуть, не простий, елітний, чи «СС» чи ще щось таке. Машини з кузовами, наглухо закритими брезентом, броньований автомобіль з кулеметами, посилена охорона.

Уже після війни стало відомо, щ начебто цей загін вивозив награбовані в музеях цінності.

Місцевий житель розповів, що після звільнення села «енкаведешники» (так він їх назвав) довго не давали спокою, допитували всіх по кілька разів, однак, істини, схоже, не відшукали. Про те, що сталося з німецьким загоном досі не відомо. Він просто зник.

— Є у нас ущелина, її місцеві обходять стороною, бо туди можна піти й не повернутися. Там вони, мабуть, і згинули, — припустив дідусь, який, власне, і розповів цю історію.

Радянська влада не заохочувала розповідей про таємниче й незвідане. Ідеологія атеїзму й фундаментального матеріалізму не припускала навіть можливості існування чогось такого, чого не здатна пояснити наука. Тому, за офіційною версією, німецький загін знищили партизани.

От тільки...

— Партизани в селі з’явилися через два дні після того, як пішли німці, - розповів співрозмовник. — Їх потім усіх мобілізували, приписали до військової частини, навіть форми не видали й погнали на передову. Ніхто не вцілів, тож і свідків не залишилося...

А в ущелині, кажуть, шукачів вивезеного німцями скарбу досі не перевелося. Тільки про те, щоб комусь пощастило, ніхто не чув. І чи продовжують там зникати люди, теж невідомо. Шукають в основному заїжджі гастролери, місцеві, як і раніше, минають страшне місце. Тому скільки приїхало шукачів і скільки поїхало, чи збігається цифра, історія замовчує.

І ще про Олександрівку. Вже не за аналогією, а за географією. Правда, теж про війну і теж про скарб. Хоч скарб в даному випадку поняття умовне.

У 90-х отримав редакційне завдання розібратися з однією кримінальною історією. Достеменно не пам’ятаю, в чому її суть, але — неважливо. У райвідділі дали мені в супровід дільничного  міліціонера. Він і розповів потім за чаркою загалом кумедну історію.

— Уявляєте, — каже, — ходять чутки, що місцеві фермери витягнули з болота німецького «Тигра». Тільки десь його сховали й нікому не показують. Почули, що Німеччина за «Тигра» мільйон доларів платить, хочуть продати.

У ті часи якраз у пресі пройшла інформація про те, що Арнольд Шварцнегер у пам'ять про свого батька, який під час Другої світової був танкістом у німецькій армії, придбав «Тигр» за мільйон доларів.

***

Цікаво, що найтаємничіша історія часів війни на Кіровоградщині також пов’язана з танком. Тільки не німецьким, а радянським. Його в народі прозвали «золотим». Зараз ця історія загальновідома, але, коли я почув її вперше, до речі, від колеги журналіста і краєзнавця Юрія Матівоса, про неї ще мало хто знав.

Під час боїв у Зеленій Брамі, де в 1941 році німці оточили й знищили дві радянські армії, щоб не дісталися ворогу, у лісі закопали танк із важливими документами та злитками золота, яке вивезли зі Львівського відділення Національного банку.

Начебто всіх, хто брав участь у захороненні скарбу, аби зберегти таємницю, розстріляли. Лише один боєць дивом уцілів, поранений прибився до села, де його сховала місцева жителька. Від нього, кажуть, і пішла ця дивовижна історія, яка спонукала спалах «золотої лихоманки в Новоархангельському та сусідніх із ним районах.

Нині про золотий танк написано чимало, історія навіть увійшла до збірки «Самые знаменитые клады России», яка в 2004 році під редакцією А. Косарєва вийшла в Москві. Звісно, більшість фахівців і краєзнавців схиляється до думки, що це лише гарна байка, яка не має нічого спільного з реаліями. І, напевне, так і є, бо з сучасною технікою відшукати закопаний в землю танк, напевне, зовсім не складно. Не голка в сіні — тонни металу, як не як. Та все ж є гарячі голови, які вірять і продовжують випробовувати долю в пошуках щастя на місці колишніх запеклих боїв.

Якось, перебуваючи у відрядженні в Новоархангельському районі, підвозив дідуся, учасника боїв у «Зеленій Брамі». Там він потрапив у полон, сидів у концтаборі, так званій «Уманській ямі». Звідти його за шмат сала і кілька яєць викупила у німців молодиця. Дідусь щедро ділився спогадами, однак, коли я запитав, чи знає він про «золотий танк», відповів, що вперше про це чує. Воно й зрозуміло, звідки простому бійцю знати про таємниці наддержавної ваги.

Розмовляв і з копачами, так званими «чорними археологами». Ті, звісно, все чули і все знають. І не проти взятися за пошуки. Але, як пояснили, територія «Зеленої Брами», незважаючи на географічну належність до Кіровоградської області, перебуває під протекцією черкаських конкурентів. Нашим шукачам скарбів туди дорога закрита.

***

Від глобального до дрібного. Війна та інші негаразди змушували думати про збереження власного майна й простих людей. Нажиті нелегкою працею скарби ховалися в потаємних місцях, і не завжди господарі мали змогу забрати їх назад. Тому діставалися такі скарби або рідкісним щасливчикам, або й досі чекають, коли хтось випадково на них натрапить.

Майже детективна історія трапилася в 1993 році у самісінькому центрі Кіровограда. Комунальники рили канаву для прокладання труб й ківш екскаватора вивернув металеву коробку, таку, в яких зберігали кіноплівки. На знахідку зразу ж поклали око школярі, котрі гралися поруч. Усередині вони побачили срібний посуд: ножі, ложки, виделки, багато монет, якісь папери, ще щось. Що саме — невідомо, бо довго тішитися не довелось, хтось зателефонував до міліції і знахідку відібрали.

— Я тоді працював у міському відділі освіти і був редактором «Шкільної газети», — розповідає безпосередній учасник подій Анатолій Войний. — До мене зателефонував Павло Босий, він на той час був директором обласного краєзнавчого музею. Сказав, що потрібна допомога: діти знайшли скарб, а міліція його відібрала. Довелося докласти чимало зусиль, але працівники міліції таки повернули знахідку і її віддали до краєзнавчого музею. Хоча, є сумніви, що всі речі були на місці. Бо в коробці відшукали ключик від скриньки, а самої скриньки не знайшли. Я розмовляв з очевидцями, вони розповіли, що міліція дорослих у поняті не брала, лише тих хлопчаків, які, власне, й відшукали скарб. До того ж, коли, скарб вилучали, ніякого опису не проводили.

Анатолій Войний детально описав цю подію й перипетії, пов’язані з нею, у «Вечірній газеті». І, що цікаво, вона мала продовження, хоча й дещо несподіване.

Я тоді працював у названому тижневику, одного дня до мене звернулася молода жінка. Не знаю, чому саме до мене, можливо, тому, що я вів у газеті кримінал. Прийшла з номером газети, де йшлося про знайдений хлопчаками скарб. У редакції розмовляти не захотіла, подалися до кав’ярні. Там жінка й розповіла свою історію.

Родом вона — з Долинської. Вийшла заміж за румуна, тоді КГЗКОР будували в основному іноземці, й мала намір виїхати на постійне місце проживання до чоловіка. Тільки не з порожніми ж руками й гаманцем рушати світ за очі...

— Моя бабуся перед евакуацією закопала біля хати в садку найцінніші речі: срібний посуд, гроші, якісь дорогоцінності. Назад не повернулася, розповіла про захований скарб моїй матері, а та мені. Я їздила в село, де жила бабуся. Хата розвалилася, садка вже немає. А єдиним орієнтир, який назвала бабуся — під вишнею.

Словом, шукала, шукала й нічого не знайшла. І звернулася за допомогою. Звісно, я нічим їй зарадити не міг, порадив знайти когось із металошукачем. Але сама історія — типова й непоодинока...