«За час мого відрядження в АТО вдома розцвіла орхідея…»

Мій співрозмовник, майор міліції Дмитро Миколайович Руденко, з яким я знайомий декілька років, служить в міліції з 1996 року. Більше десяти років – на оперативній роботі. Пройшов шлях від оперуповноваженого карного розшуку до заступника начальника районного відділу-начальника кримінальної міліції. Зараз працює виконуючим обов’язки начальника штабу Кіровоградського МВ УМВС України в Кіровоградській області. Цим літом разом з іншими співробітниками міліції області ніс службу в зоні антитерористичної операції на Донбасі. Я запитав Діму про його поїздку, і от що він розповів.

В.Я. Дмитро, розкажіть, будь-ласка, про перші кроки перед відрядженням?

Д.Х. Всім рідним я сказав, що їду на військові збори. Зізнався лише батьку, адже він бойовий офіцер, виконував інтернаціональний обов’язок в Республіці Афганістан, нагороджений орденом «За службу Батьківщині в Збройних силах СССР» ІІІ ступеню, грамотою «За мужність та військову звитягу» та 6 відзнаками. Він зрозумів мене і підтримав. «Це чоловіча справа і твій обов’язок», - впевнено підсумував він.

Вже за декілька днів наша група, до складу якої входили і дільничні, і оперативники, і працівники чергових частин та штабу, прибули зі всієї області на інструктаж до полковника міліції Анатолія Вітюка, начальника УМВС області. Відбулась відверта чоловіча розмова, а закінчив її Анатолій Іванович по-батьківськи, словами: «Будьте пильними і обережними. Повертайтесь живими і неушкодженими!». Нам видали необхідну амуніцію. А пізно вночі ми вже виїжджали у зону АТО.

На прощання я поцілував дружину, а вона мене перехрестила. Спустився у двір, де під мовчазними зорями, ніч огорнула мене своєю прохолодою. Моє рідне місто тихо відпочивало і лише вітерець через відкрите вікно автомобіля без втоми залітав до салону, яким ми їхали до місця несення служби. З цього моменту, здавалось, все навколо змінилось, перестав існувати звичний ритм життя. Таке вже колись відчував, коли під час навчання їздив уперше автостопом з Криму до Кіровограду. Чомусь загадав хлопця на ім’я Олексія з нашого двору, який у дитинстві постійно тікав від матері та мандрував.

В.Я. Як Ви доїхали і як Вас прийняли?

Д.Х. Коли ми прибули на місце дислокації, нас прийняли колеги із Київської області, які вже два місяці несли службу в зоні АТО та розмішались в одному з навчальних закладів на околиці міста районного значення. Звичайно, ми відразу привернули увагу місцевих жителів, серед яких були і ті, які не підтримували українських силовиків, але таких було обмаль. Наші оперативники відразу помітили їхній «інтерес».

Відбулась оперативна нарада, на якій обговорювалися особливості несення служби, поведінки працівників міліції, враховуючи оперативну обстановку. Лишалось чекати наказу на виїзд до місця несення служби. Співробітники почали налагоджувати внутрішнє несення служби та побут. Дехто з хлопців вирішив ночувати на чистому повітрі. Я розмістився в автобусі.

Тим часом керівництво домовилось із нашими колегами про декілька теоретичних та практичних занять із службової підготовки з урахуванням специфіки завдань, що ними вже виконувались. Колеги жартували над нашим озброєнням, яке поступалось їхньому оснащенню. У відповідь ми переконували, що у нас спеціальний загін, адже всі його члени через вплив родовища урану набули надприродних навичок гіпнозу, телекінезу, екстрасенсів, що обов’язково стане у пригоді.

Проте кепкували вони не довго, адже нам надіслали додаткове озброєння та екіпіровку від УМВС. Дещо необхідне ми отримали від колег, яких приїхали змінити. Хлопці через бойові дії не могли проїхати по дорогах, добирались степом. Зустрівши нас, вони раділи, як діти, сміялись та голосно вітались, розповідали що до чого. Ми їх нагодували і вони поїхали додому.

В.Я. У людей у будь-яких обставинах, особливо стресових, повинна бути якась віддушина. А чи було у Вас щось подібне?

Д.Х. Врешті-решт знайшлося кілька хвилин вільного часу. Аби хоч трохи зняти напругу від очікування, я купив хом’ячка, якого прозвав Ізюмом, адже зі слів продавчині, народився він саме у тому місті. Думаю, що з огляду на апетит Ізюма, почувався він у нашому загоні комфортно, розквартирувавшись в окремій клітці з їжею та водою, без своїх братів, від яких у зоомагазині їжу ховав за щоки.

Хлопці його полюбили. Дехто називав його спецназівцем, хтось – секретною зброэю, жартували, але годували. Службу хом’ячок в основному ніс вночі, пробігаючи сотні метрів по колу, а вдень передавав пост нам та відсипався.

В.Я. Як далі розвивались події?Де саме прийшлось нести службу?

Д.Х. Довго чекати наказу не довелось і вже звечора почали готувати першу зміну зведеного загону, яка перша виїхала до нового місця безпосереднього несення служби. Пролетіло три доби і ми змінили своїх утомлених товаришів, з якими навіть не було зв’язку. Прийшла наша черга.

До місця несення служби ми їхали вранці колоною через блокпости та неспокійну лісову смугу або, як її тут називають, «зеленку». Моє місце було на страховці колеги – опера з Олександрії, який у випадку загрози повинен був прикривати вихід особового складу із транспортного засобу. На вікна розмістили бронежилети, а наш водій дядя Петя також оточив себе ними, взяв на коліна автомата та вижимав з машини більше 100 км/год.

Знову вітер змін через відкриті двері та вікна залетів до салону, а навколо – яскраве сонце, зелені дерева, трава та квіти, і все жити хоче під мирним блакитним небом. І дивлячись на ту красу навкруги, здавалось, що не має того страшного людського горя в Україні, яке зветься війною, а ми їдемо в село до батьків або на річку. І лише спорядження та БТР попереду повертало нас із хмари мрії на «грішну землю».

Нарешті «зеленку», жовті поля та блакитне небо змінив блокпост, де високо майорів жовто-блакитний прапор. Зовсім поряд з’явився неспокійний і багатостраждальний ще не звільнений курортний Слов’янськ. На посту ми побачили обгорілі бліндажі, окопи, військову техніку та солдатів. Вони зморено усміхались та вітались з нами, були засмаглі, у пилу та сажі, тільки зуби білі. На тій п’яді, опаленій не лише сонцем, а й вогнем, землі я не розглядів жодної живої травинки, неушкодженого кущика чи дерева. У центрі блокпосту знаходилася величезна гора із порожніх ящиків з-під набоїв, а вся земля навколо усипана гільзами.

Чомусь згадав слова, що колись мені ще малому казав батько, коли прийшов на обід з чергування із пістолетом у кобурі: «Слухай сину, кожна куля – то людське життя, тому запам’ятай, не жартуй та будь обережний».

Далі ми проїжджали вже звільнену від терористів ділянку бази відпочинку, де ще вчора стояв їх блокпост, а тепер лише спалена техніка, перебиті бетонні блоки, розірвані мішки, обгоріли стіни будинків та зруйнований дах будівлі житлового корпусу. Нарешті прибули на місце несення служби, якого не має на карті, й довелося проявляти чудеса інженерної думки, спритність та кмітливість. Несли службу цілодобово, дві-три години сон, дві-три години – служба, і все з початку. Так день за днем.

В.Я. І так без ніяких проблем?

Д.Х. Та ні, за час чергування на наш блок-пост були три озброєні напади. Не хочу про це згадувати. На щастя, ніхто не постраждав.

В.Я. Мені відомо, що начальник УМВС нашої області Анатолій Вітюк більше десяти разів виїздив на місця служби наших співробітників. Чи був у Вас?

Д.Х. Дійсно, приїжджав до нас начальник УМВС, цікавився побутом, службою. Прибув не з пустими руками, привіз додаткове спорядження і гостинці з дому. Нам було приємно, що про нас не забули, за що щиро дякували йому. На той час нам вже було що доповісти, адже ці тижні не пройшли даремно: було виявлено групи мародерів та чорних археологів, яких ми передали військовим та слідчо-оперативним групам.

В.Я. А чи було у вас під час чергування пригоди, не повязані з війною?

Д.Х. Одного дня до нас в загін прийшла кішка, у якої були обпалені вогнем вуса та шерсть. Минув тиждень поки вона наважилась вийти до нас, ходила нявчала, мабуть щось їй боліло, боялась чи погано орієнтувалась. Ми напоїли її молоком, і вона заснула в ногах одного мого товариша по службі Дмитра. Між собою ми називали його приладом нічного бачення, через те, що у нього шкіра навколо очей не засмагла, бо він завжди мружився на сонці.

Під час несення бойових чергувань ми зустрічали дуже велику кількість різних людей – колони військових, групи волонтерів, місцевих жителів та біженців. В очах у біженця бачив горе і смуток. Кожен з них, напевно, мріяв про відпустку, заробітки та свята, але доля вирішила інакше. Відважні волонтери та лікарі докладали надлюдські зусилля, аби надати допомогу всім, хто її потребує.

Допомагали українським силовикам і багато місцевих жителів. Взагалі, 60-70 відсотків людей, яких ми зустрічали, ставились до нас відкрито та приязно, близько 20 відсотків – нейтрально, але траплялися і такі, які відкрито говорили про «розмову на різних мовах». Як могли так і роз’ясняли їм, що Україна єдина, а говорити можна різними мовами.

В.Я. А чи бачили бійців, що поверталися з фронту?

Д.Х. Звичайно. Поверталися добровольці, військові групами. Кожна колона військових – це новини та можливість обмінятись досвідом. Під час одного з чергувань я познайомився командиром колони військових, міцним та веселим молодим чоловіком. Хлопці йшли у бій. Назад він вже не повернувся… Того дня я зустрів лише юного хлопця водія-механіка із Запоріжжя на обгорілому танку, який після бою зупинився біля нас. Він розповів, що бійці витягли командира з поля бою без ніг, і він помер у них на броні. Були і інші групи з фронту, які не дорахувались своїх бійців.

В.Я. Яким було Ваше повернення?

Д.Х. Пролетіло декілька тижнів, і нашому загону паралельно доручили охорону ще одного об’єкту. Зовсім поруч наші військові звільняли Слов’янськ під страшенний гуркіт артилерії, який нам дуже добре було чутно. Вперше в житті я побачив, як нічне небо змінило колір на рожевий.

Настав день, коли лишилось позаду неспокійне нічне небо і ми перестали прислухатися до звуків моторів військової техніки, пострілів та вибухів. Схід проводжав нас поглядами черговою зміною зведеного загону та дощем, а рідна земля зустріла нас святим отцем.

За час мого відрядження в АТО райвідділ зайняв перше місце у своїй категорії, вдома розцвіла орхідея та підросла племінниця.

В.Я. Не можу не запитати Дмитре і про таке. Якщо буде наказ ще раз виїхати в зону АТО, яке Ваше рішення?

Д.Х. Наказ буде виконано, адже ми присягали на вірність народові України. Буду боронити нашу державу, як і інші правоохоронці.

Записав Веніамін Янішевський, полковник міліції у відставці, член Громадської Ради УМВС області.