Жителька Кропивницького розповіла про життя після трансплантації серця (ФОТО)

  • Редакція Точки Доступу
  • watch_later 1 березня 2021, 12:15

Жителька Кропивницького Людмила Філяренко жила звичайним життям, працювала, виховувала сина. Аж поки у 2012 році, коли їй було 26, не захворіла на грип. Недуга мала несподівано тяжкі наслідки. Розвинулося запалення серцевого м’язу, орган збільшився в чотири рази. Молоду жінку спочатку намагалися лікувати. Згодом медики сказали: зробили все, що могли. Вихід один – трансплантація донорського серця. Але на це була потрібна непідйомна для родини сума. Історію про боротьбу за життя, підтримку небайдужих і дивовижний порятунок кропивничанка розповіла журналістці Точки доступу.

Бідою обернувся банальний грип

Життя до хвороби було звичайним і буденним, - розповідає Людмила. Ніщо не віщувало біди. Аж поки не захворіла на грип. Недузі особливого значення не надала і її «перенесла на ногах». У результаті хвороба дала ускладнення. Зрештою кропивницькі медики встановили діагноз: міокардит.

Я ніколи не думала, що зі мною може статися подібне. Працювала в продуктовому магазині. Ніколи ніхто навіть не припускав, що можуть від хвороби бути такі наслідки. Колись у підлітковому віці мені говорили, що в мене тахікардія. Але, сказали, що це норма. Після того жодних проблем не було. Тож будь-хто може потрапити в таку ситуацію – сьогодні ти здоровий, а завтра захворів. То не дарма говорять, що хворий на грип має три дні попити чайок, відлежатися, а не ходити на роботу. Всіх грошей все одно не заробиш, а здоров’я загубиш. Так в мене і сталося.

Хвороба швидко прогресувала. Людмила страждала задишкою, в неї набрякали ноги, паморочилося в голові. Але прийняти такий стан речей готова не була. Почала боротися заради себе, а надто – заради єдиного сина Артема, якого виховувала самотужки.

Ти набираєшся води. Серце не качає кров, йде брак кисню і, відповідно, стан не з кращих. Звісно, темп життя набагато уповільнився, але з долею я миритися не збиралася. Якби я склала руки й нічого не робила, то, мабуть, і в Київ би не поїхала. Але ж я сама стала ініціатором того, щоб рухатися далі. Лікувалася тут в кардіодиспансері. Просила своїх лікарів, аби порадили, куди звернутися, щоб мені допомогли. І вони шукали ці шляхи разом зі мною.

В столицю

Кропивницькі медики порадили звернутися в Інститут серця. Там Людмилі діагностували дилатаційну кардіоміопатію – захворювання міокарду з вираженим порушенням насосної функції серця та розширенням обох шлуночків. Хвороба загрожувала життю. Разом із кропивничанкою до боротьби долучилися її рідні та лікарі. Неабияку роль в цій історії відіграв кардіохірург Борис Тодуров. Він щиро перейнявся долею кропивничанки та запропонував зробити імплантацію механічного серця. Це вимагало космічних для родини грошей. Лікар порадив звернутися за допомогою до небайдужих. Так Людмила з Артемом стали героями програми «Стосується кожного» і з телеекрану розповіли про свою біду. Крім того, за ініціативи Бориса Тодурова, лікарі влаштували благодійний забіг, аби зібрати кошти для жінки.

Я знов перехворіла на застуду і в мене різко почало погіршуватися самопочуття. На той момент на пересадку донорського серця мене б не взяли. Але Борис Михайлович подарував мені надію на те, що все ще може бути завдяки механіці. Він і сам почав займатися цим питанням, збором коштів, щоб встановити мені це механічне серце.

Друга в Україні

У результаті жінка стала другою пацієнткою в Україні, якій встановили механіку. Сталося це у жовтні 2016 року. Оперативне втручання навіть провели за день раніше від запланованого – зволікати не було куди. Зробили операцію безкоштовно, адже на той момент необхідної суми ще не було. Імплант у борг надіслали з Німеччини. І лише згодом небайдужі зібрали для кропивничанки три з половиною мільйони гривень.

Мої рідні мене завжди підтримували. А коли я вже потрапила в Інститут серця, відчула й дуже сильну підтримку лікарів. Тут також підтримували, але в наших медиків немає такого ресурсу, який є у столиці, щоб мене на ноги підняти. Мені здавалося, що я потрапила на іншу планету. До того ж, дуже багато людей відгукнулося. Я не думала, що в нас такі люди, що вони підуть назустріч і так все вийде, - говорить кропивничанка зі сльозами на очах.

Людмила розповідає, що механіка приєднується до хворого серця й допомагає циркуляції крові. Із приладом замість серця можна прожити кілька років, але у її випадку можна було розраховувати лише на два роки. Трансплантація донорського органу була невідворотна. Механічне серце було лише шансом дочекатися донорського органу і зібрати гроші на трансплантацію. І знову колосальна підтримка Бориса Тодурова - завдяки зусиллям лікаря, МОЗ виділило на операцію ще три з половиною мільйони гривень.

Жива

На той час в Україні трансплантації не робилися, допомогти обіцяли в Білорусі. Туди з України разом із Людмилою вилетів ще один претендент на донорське серце. Але шанс випав саме їй.

Завдяки тому, що мені зробили операцію по встановленню механіки, я трохи відновилася і через вісім місяців мені у Мінську пересадили донорський орган. З двох претендентів серце підійшло саме мені. Перша думка, коли я відкрила очі після операції така: жива.

Людмилі трансплантували серце 48-річного чоловіка, який загинув у ДТП. Чи не щодня вона дякує його рідним за власне життя.

Я не знаю, що це була за людина. По правилах не розголошують, хто є твоїм донором. Є люди вразливі, які говорять про те, що з пересадкою донорського органу відчули в собі якісь нові риси, характер змінюється, нові звички з’являються… Я нічого подібного сказати не можу. Чесно кажучи, мені було настільки важко виходити з тієї операції, що я навіть не думала про подібне. Єдине, про що думаю досі, – яке ж це благородство і любов до людей зі сторони родичів цього чоловіка, аби отак подарувати життя абсолютно незнайомій людині.  

Перші пів року після операції дуже складні, - розповідає жінка. Реабілітація була тривалою. І сьогодні Людмила постійно приймає підтримуючу терапію.

Мене мої рідні бережуть, я ніде не працюю, сиджу вдома, займаюся хатнім господарством, виховую сина. Багато чого змінилося. Сьогодні на багато речей я реагую зовсім по-іншому, на життєві дрібниці не зважаю взагалі. І під час реабілітації в тебе дуже багато часу все це переосмислити і прийняти. Потім ти цінуєш кожен день, який тобі дано.

Нині Людмила живе зі старшою сестрою Оленою і єдиним сином. Вони допомагають їй поратися по господарству, ходять за покупками. Вона сама намагається жити звичайним життям, хоча й зізнається – швидко втомлюється. Жінка захопилася вишивкою, здебільшого оздоблює ікони. 14-річний Артем – син Людмили - зізнається, що навіть коли подорослішає, не планує розлучатися з мамою. Хоче, щоб вона завжди відчувала його підтримку.


Лілія Кочерга, спеціально для Точки доступу


Читайте також: Це інша реальність: жителька Кропивницького розповіла про сурогатне материнство