27 вересня 2023, 18:45
"Торік усе змінилось", – згадує 38-річна психологиня бригади територіальної оборони Кіровоградської області Євгенія. Жінка родом із Сумщини і до російського вторгнення уявлення не мала, що пов’яже життя з військовою справою. Вона з родиною пів року не могла виїхати з Сумської області, бо місто Шостка, у якому вони жили, оточили російські військові. Від обстрілів родина ховалась у погребі. Після деокупації регіону Євгенія поїхала в Голованівськ Кіровоградської області погостювати у брата. Тут і сталось те, що змінило життя жінки. Про це вона розповіла Точці доступу.
Війна застала родину Євгенії вдома. Прізвище жінки не вказуємо з міркувань безпеки. Її чоловік – рятувальник, вони мають двох синів. У цивільному житті Євгенія працювала психологинею у школі у селі Богданівка. Працювала там з дітьми впродовж десяти років.
Фото: Євгенії
Торік усе змінилось. Нині я продовжую працювати психологинею, але з більш дорослими дітьми (посміхається – ред.). На момент, коли почалась повномасштабна війна, ми залишалися вдома, орієнтовно пів року, до середини літа. Ми не мали можливості виїхати, оскільки Шостка була своєрідним островом, який оточили російські окупанти. Тобто не можна сказати, що ми жили в окупації, але вони оточили нас з усіх сторін і евакуація була неможливою.
Розповіла, що у перші дні вторгнення у місто важко було доставити продукти, медикаменти і пальне, тому що усі дороги обстрілювали російські військові. Згодом обстріли припинили, однак контролювали всі шляхи.
Вони стояли (російські військові – ред.) і з одного боку – ближче до Чернігівської області, і з іншого – ближче до Сум. Для того, щоб вивезти дітей, я повинна була їхати трасою, яку вони контролювали. Тому я не могла цього зробити. Згодом життя у місті налагоджувалось (після деокупації Сумської області – ред.) і до середини літа з'явився шлях, яким ми змогли виїхати.
На той час у школі, в якій працювала Євгенія, були літні канікули, тож вирішила навідати маму в Києві і брата в Голованівську.
Дружина мого брата родом з Голованівська. Він на другий день повномасштабної війни вивіз її додому. І лишився там із нею.
Відтак у лютому 2022-го пішов у Голованівський районний терцентр комплектації і соцпідтримки і почав служити у 121-й бригаді територіальної оборони. Тоді брат і сказав, що в батальйоні шукають психолога.
Два дні вагалась, поспілкувалися з чоловіком і дітьми. Ну і десь всередині спрацювало, що, можливо, зараз тут я буду корисніша, ніж в освіті. Хоча там так само є багато проблемних питань, які залишаються на сьогодні.
Обидва сини (старшому 18 років, меншому 9 – ред.), каже, відреагували з розумінням і підтримали рішення мами служити в батальйоні.
Ухвалили рішення, що моя мама з дітьми виїжджає за кордон, діти там навчаються, а ми з чоловіком працюємо. Я – тут, чоловік – вдома у Шостці.
Протягом тижня Євгенія вирішила організаційні питання, що стосувались виїзду за кордон і оформлення документів. Так розпочався новий етап життя.
Пам’ятаю, як вперше спілкувалася з нинішнім керівником, то він так розмовляв зі мною, ніби точно знав, що я працюватиму тут, хоча я на той час ще вагалась.
Каже, сумнівалась, бо доросла психологія, а тим паче військова, відрізняється від дитячої. Це інший напрямок.
Я розуміла, що маю навчатись і розвиватись, щоб мати змогу допомогти людям, які звернуться до мене по допомогу. Я маю йти у ногу з часом. Тож потрохи почала просуватись у цьому напрямку. І так ми знайшли одне одного – військова частина і я.
Колеги-чоловіки появу жінки у колективі сприйняли позитивно, згадує Євгенія.
Бачила зацікавленість, оскільки, скажімо чесно, дівчат у Збройних силах не дуже багато. У нашому батальйоні десять дівчат. Жодного дискомфорту я не відчула. Навпаки: підтримували і допомагали. Певною мірою навіть заряджали мене, бо я була новою людиною у колективі і очевидно, що мені треба був час для адаптації.
Додає, зраділа, коли відчула підтримку з боку колег на новому місці роботи. Змінити цивільну сферу діяльності на військову було незвично, але побратими роз’яснювали специфіку воєнної справи, що спрощувало і пришвидшувало адаптацію в нових умовах.
Фото: Точки доступу
Показали, розказали, як поводитись зі зброєю, поїхали на стрільби. Це все своєрідний адреналін. За увесь час, відколи я тут працюю, жодного разу не виникло якоїсь суперечки чи ситуації на кшталт "жінки чогось не можуть".
У своїй роботі, каже, не стикалася з тим, щоб колеги-чоловіки хизувались тим, що сильніші чи вправніші у чомусь. Всі працюють однією командою, і на позитиві.
Не усі військові одразу йдуть на контакт, розповідає психологиня.
Не всі хлопці одразу готові поділитися тими питаннями, які їх хвилюють. Розповісти про те, що болить. Але це не тому, що ми в армії. Гадаю, так відбувається тому, що психологія в Україні в цілому молода наука і до цього часу не всі можуть розуміти поняття "психолог", що він хоче і яким чином намагається допомогти.
Каже, психологів доволі часто плутають із психіатрами, психотерапевтами.
Таке було і в освіті, типу "Ви нас будете лікувати і відправляти у спеціалізований медзаклад". Ні. Я всім пояснюю, для чого я тут, яку мету ми ставимо і чого ми повинні досягти.
Працює, каже, з різними людьми. У кожного своя історія, але усіх об’єднує те, що вони не кадрові військові, а люди з різних сфер життєдіяльності і професій.
Фото: Точки доступу
Навіть були такі випадки, що на першу зустріч я запрошувала військового, а він не хотів, казав, що це не по-чоловічому. А вдруге і втретє вже сам пропонував зустрітись. Казав, спочатку думав, що тут одягатимуть гамівну сорочку тощо. А в результаті людина вивільнила і розрядила свої емоції. І тоді він зрозумів, що це справді діє.
Помітила, що на війні важко хлопцям, які мають досвід АТО (Антитерористична операція – ред.).
У більшості є проблемні питання, які вони хочуть пропрацювати. У багатьох з них запитувала, чи мали вони досвід спілкування з психологом після АТО. Більшість казала, що їм пропонували, але вони відмовлялись. Із серії "я чоловік – я впораюсь".
Нині бачить, що потроху колеги розуміють, що слід погоджуватись на отримання психологічної допомоги. Євгенія налаштовує побратимів на те, що вони мають повернутись додому здоровими і фізично, і ментально.
Фото: Точки доступу
Потім нам буде простіше адаптуватися до того світу, у який ми повернемось. А ми повернемось, однозначно, не такими, якими були раніше, бо у нас є бойовий досвід, ми багато чого бачили. Хтось може з цим впоратись, хтось не може, комусь важче, комусь легше. І сім'ям буде важко, бо це питання нині досить актуальне для всієї країни.
Коли приїхала у 10-денну відпустку додому, згадує Євгенія, відразу зрозуміла, що спершу треба адаптуватись.
За ці 10 днів ти не встигаєш адаптуватися. Не встигаєш зрозуміти, що ти не військова людина і можна трохи відпочити, відключитися від військової справи, бути цивільною людиною, жінкою, мамою. По суті, з десяти днів можна відпочити, умовно, два. Тому що три дні йде на адаптацію, два дні начебто відпочиваєш, і знову починаєш збиратися. Тобто, для хлопців, скажімо чесно, відпустка десяти днів після майже річного перебування на фронті, а перед цим шестимісячної підготовки – це дуже важко.
На фронті, каже, тяжко, бо немає ні вихідних, ні святкових днів.
Робота 24/7, ніхто не враховує, коли погано почуваєшся: болить голова чи підвищена температура. Якщо є запит, ти встаєш і працюєш, бо розумієш, що зараз комусь потрібна. І так працює більшість, тобто організм зношується, ресурси закінчуються, їх потрібно відновлювати.
Тому, каже, для людини, яка воювала впродовж року, 10-денної відпустки замало.
Ти можеш її чекати місяць-два, а коли повертаєшся, то розумієш, що наче нікуди не їздив. Зі своєї відпустки я пам'ятаю вокзал: коли я їхала додому, і коли повернулась. А ще купа емоцій, шквал почуттів, всі хочуть побачитись, поспілкуватися. Але в більшості – і хлопці розповідали, і у мене так було, – хочеться просто відпочити і переключитись.
Каже, хочеться виспатись, звикнути до побуту, потім підключається спілкування з друзями і людьми зі свого оточення. Але сприймаєш ці, раніше звичні речі, вже інакше.
Дуже багато хлопців обурює те, що тут війна, а проїжджаємо певний проміжок кілометрів, – там вона закінчується. Вони це бачать і розуміють, що у них ці 10 днів колись там будуть, або вже були, а коли наступні – невідомо. Я думаю, що нашому народу треба подивитися правді в очі. Там не розуміють тих, хто тут. І питання "Як ти там?" і "Коли ви вже закінчите?" – це удар нижче поясу. Чому ми повинні закінчити тут? Може, ви якимсь чином будете там сприяти?
Євгенія вважає, що більшість людей вже змирилась, відпустила ситуацію і чекає, коли завершиться війна.
Якщо порівняти початок, то це була активна волонтерська діяльність. Волонтери і зараз допомагають. Дуже сильно допомагають. Але і у них закінчується ресурс. А є люди цивільні, які просто відпочивають. Тому це бентежить. Що тоді ми тут робимо?
Повномасштабна війна повністю змінила життя Євгенії. З рідними вона не бачиться, спілкуються телефоном.
Фото: Євгенії
Інші родини навпаки гуртуються, намагаються бути разом, а ми усі роз’їхались. З однієї сторони, міркую, може і мені так треба було, я все-таки жінка, мама. Але – ні. Відключається мама, включається дійсно солдат, воїн, і я розумію, що нині там, де маю бути.
Перше – це перемога, однозначно. А також хочу повернутися до того, що було – дітей, родини, чоловіка. Скажімо так, мрію відновити все те, чого ми зараз не маємо в зв’язку з війною, але точно знаю, що це скоро буде, з перемогою.
Нині військовослужбовиця очікує підвищення по службі.
Читайте також: Змінили підбори на військову форму і не шкодують: дві сестри з Кіровоградщини воюють в бригаді тероборони
Головне сьогодні
