40 років подружнього життя святкуватимуть наступного року жителі Новгородки Ольга та Костянтин Лісові. Подружжя нині має двох дітей і трьох онуків. Про неймовірну, майже фантастичну історію знайомства, секрети міцних стосунків та те, чим живуть сьогодні, читайте у матеріалі Точки доступу.
Коханню з Костею передувала чорна смуга, - розповідає пані Ольга. Будучи 16-річною, дівчина тяжко занедужала. Склалася така ситуація через переохолодження. Батьки, згадує вона, вже готувалися до найгіршого.
Напередодні зустрічі
В 1979 році я тяжко захворіла. Тоді була в десятому класі, мені ще не виповнилося 17. З початку вересня й до нового року пролежала в обласній лікарні в Тернополі. Батьки вже були готові до того, що мене не стане. Вдома навіть була весільна сукня – в такому вбранні на Заході України ховали незаміжніх дівчат. З того часу, хоч і пройшло понад 40 років, боюся крапельниць, - в той момент мені їх ставили дуже багато. Пам’ятаю, приїхала до мене в лікарню мама, і лікар їй сказав: «Бачу, що стан вашої доньки покращується, але не знаю, чи витримає вона останнє вливання крові». Я витримала, але з лікарні вийшла іншою людиною. До хвороби була врівноваженою і спокійною, а після стала справжньою бандиткою. І досі жартую, що, мабуть, мені влили кров якогось злочинця, - сміється Ольга.
Одужання
Незадовго до виписки дівчині наснився сон. Його Ольга сприйняла, як вісник одужання.
Бачу, сяє сонце, трава зеленіє на великій галявині, вкритій прегарними квітами, - згадує жінка, - у променях сонця до мене йде хлопець – високий, гарний, волосся розвивається. У руках несе блакитну троянду. Я беру ту троянду, і ми по полю назустріч сонцю йдемо вже разом. Він такий кремезний, сильний, а поряд я – маленька, тендітна… Після цього сну мені якось легше на душі стало, я відчула, що все буде добре… Того ж дня до мене приїхала мама, я розповіла про сон, та яке він на мене справив враження. Тоді вперше за весь час лікування попросила приготувати мені картоплю, бо до цього в мене не було ні сил, ні апетиту. Далі почала видужувати і вже невдовзі повернулася до школи.
Хлопець із мого сну
Згодом виявилося, що сон був віщим. А високого легеня, який вів Ольгу до сходу сонця, дівчина скоро побачила наяву.
Після закінчення педучилища мені пропонували лишитися у Львівській області, де навчалася, але я обрала чомусь Кіровоградську. І мама сердилася, і родичі були проти. Усі не хотіли, щоб я їхала далеко від дому, - сама я з Тернопільщини.
Дали Ользі направлення в Новгородківський район.
Я поїхала вперше туди із мамою. Тамтешній заврайоно, Тарас Григорович Шевченко, направив мене у Верблюжку працювати у школі вихователем на групі продовженого дня. Я оформила документи, і директор відпустив мене на десять днів додому. І ось, у місцевому магазині, куди ми зайшли купити харчів у дорогу, я побачила наступну картину: забігає хлопець, патлатий такий, босий, у джинсах, підкочених до колін, у сорочці, зав’язаній вузлом на животі. У магазині тоді, крім нас з мамою і продавчині, нікого не було. Так ось, цей хлопець, починає робити замовлення, ігноруючи нас з мамою – ми саме чекали, поки продавчиня віддасть наші покупки. А я стала, та й дивлюся на нього здивовано. Він і каже: «Ну, купляйте, купляйте». Та я йому відказала, що ми почекаємо, може йому швидше потрібно. Він скупився, ми забрали свій товар та й розбіглися. Я глянула на маму, та й кажу: «Мама, це він, хлопець з мого сну. Я через рік із ним до тебе прийду».
Пів року зустрічалися лише поглядом
Повернувшись через десять днів до Верблюжки, Ольга вийшла на роботу.
Костя навчався тоді в Кривому Розі. Щоразу, як приїздив додому, прямо з автобуса заходив до школи, де я працювала. Але вже приходив не таким, як я його зустріла в магазині. Джинси в нього були такі модні, білий шарф, завжди без шапки, навіть взимку. Сяде, було, на підвіконня, і навколо нього дівчата місцеві так і крутяться. А я іду повз нього з дітками, і так хочеться хоч разів п’ять пройти. І так ми очима зустрічалися, дивилися одне на одного понад пів року, аж до кінця зими. Словом не перекинулися жодного разу, - розповідає жінка.
Перше побачення
Якось я отримала зарплатню, пішла до магазину, купила гарне пальто, чобітки на підборах. Іду така ошатна зі школи, аж тут назустріч йде Костя. У цей день у селі було весілля – йшла заміж моя колега. От він мене і питає: «Ти сьогодні на весіллі будеш?». Я відказала, що буду. «От там і зустрінемося».
На весілля я прийшла з подругами, а Костя був із хлопцями. Він запросив мене на танок, ми потанцювали, та й по тому. Я пішла додому, а Костя залишився з друзями.
Підкорив мене квітами
До того, як зважитися на одруження, Ольга із Костянтином зустрілися лише кілька разів. Майже відразу зрозуміли, що хочуть бути разом.
Потім ми зустрілися на святкуванні восьмого березня, - веде далі пані Ольга, - Костя прийшов на вечірку до школи. В той вечір він запросив мене на розмову, при цьому дуже ніяковів, червонів, не знав, як сказати про свої почуття. Дуже довго говорили, він розповідав про своє життя, я – про своє. І аж тоді Костя насмілився запропонувати мені зустрічатися. Отак все і почалося. Зустрічалися ми три місяці, але лише по вихідних, коли Костя приїжджав з навчання додому. Пам’ятаю, щоразу на побачення приходив із оберемком квітів. Тими квітами мене й підкорив. А вже у червні запропонував побратися. Каже: «Досить зустрічатися. Завтра я прийду з паспортом і йдемо подавати заяву». Я посміялася, не повірила. Аж наступного дня приходить гарно вбраний, а з кишені виглядає паспорт. Питає: «Де твій паспорт?». Я відповіла, що не брала ніякого паспорта, що мене батьки сваритимуть. Тим паче, що в мене на той час у рідному селі, на Тернопільщині, був наречений. Але Костю це не зупинило. Він сказав, аби зустрічання з тим хлопцем були серйозні, він хоча б раз приїхав у Верблюжку показався. Тож того дня ми подали заяву.
Генеральна невістка
Звісно, тепер вже потрібно було знайомитися з батьками. Коли Костя привів мене до себе, боялася заходити в хату. Стою, пам’ятаю, біля воріт, вчепилася в стовпа і з місця не зійду. Мені соромно якось було, не знала, що казатиму його матері, татові. Тут виходить мати Кості й каже: «Ну, чого ти там стоїш? Раз прийшла, заходь вже в хату». Мені нікуди було діватися, зайшла, познайомилися. Прийняли мене добре. Батько Кості завжди людям з гордістю казав: «Генеральна в мене невістка. Хлопці – воєнні, а невістка генеральна. Вчителька, Ольга Михайлівна».
Весілля на 570 чоловік
Родичі Ольги були налаштовані менш лояльно. Спочатку й чути про зятя з Кіровоградщини не хотіли.
Мої батьки і бабуся Орися перед весіллям влаштували мені допит. Мовляв, чому так швидко одружуєтеся, чи не вагітна часом. Батько кричав: «Поїхала, Бог знає куди, невідомо, кого додому привезеш. Нащо нам той чужинець, он Володя, який файний хлопець на селі, а ти знайшла невідомо кого». Сварилися дуже сильно. Аж мій брат Степан не витримав, сів на велосипеда і поїхав за бабунею Мариною, щоб вона прийшла і за мене вступилася. Та приїхала на попутках через три села, поставила усіх на місце, і за два тижні, сьомого серпня, ми відгуляли весілля на Заході України. Запрошених було аж 570 чоловік. А вже за тиждень повернулися до Верблюжки і 14 серпня святкували вдома у Кості, але вже не з таким розмахом. Гостей було близько 150-ти. В цей день місцеві жителі також відзначали і День села. Досі люди пам’ятають, як йдучи через село, за традицією західняків, ми кланялися кожному зустрічному.
Життя на валізах
Власне гніздечко Лісовим випало звити, коли обом було за 40 років. До того пережили низку переїздів, зустрічей, розлук, щоразу починати жити наново.
Життя нас здорово покидало. Костя пішов до армії, якраз на мій день народження, 21 жовтня. Я чекала його два роки. Після армії його направили до Угорщини. Потім народилася наша первістка Оленка, через кілька років – синок Андрій. Так, в нас двоє прекрасних дітей. Сьогодні вже маємо доброго зятя, чудову невістку, трьох онуків. Через те, що Костя був військовим, довелося багато разів переїжджати у різні країни і міста. Своє власне гніздечко ми змогли облаштувати лише у 45 років.
На чому тримається сім’я
Найголовніший секрет міцної сім’ї – порозуміння, - певна жінка.
Ми розуміємо одне одного з пів слова. Ось, наприклад, коли Костя служив в АТО, ми помітили, що одночасно телефонували одне одному. Не знаю, як це пояснити. Чи то звичка, чи то серце пару так відчуває. Думаю, секрет у порозумінні. Це найголовніше. Як би не було важко. Я дуже складно пережила ті три роки, коли чоловік був у зоні АТО. І лише завдяки дітям, а також онукам, які не давали бабусі розслабитися, - сміється вона, - це витримала. Впевнена, що Кості без нас теж було нелегко. Навіть у відпустку він не дуже рвався, бо розлучатися кожного разу було дуже складно.
Пані Ольга каже, що домашні обов’язки завжди ділили з чоловіком на двох. Це теж вважає секретом довготривалого подружнього життя.
Дуже важливо підтримувати одне одного. В нас так із молодості було. Костя знає, як їсти зварити, як речі випрати, в хаті прибрати. Він ніколи не цурався мені допомагати. Коли моя мама хворіла, я надовго лишала його з дітьми. І так було майже рік. Костя тоді і доньку Оленку до вступу в університет готував, і хліб із дітьми пік, і все робив. Так завжди – він допомагає мені у всьому. І, мабуть, завдяки цьому, за рік ми вже святкуватимемо 40-річчя нашого спільного життя, - посміхається вона.
Як і більшість чоловіків, Костянтин на особисті питання відповідає лаконічно. Каже: закохався в Ольгу з першого погляду, ледве побачивши її очі. Над секретами щасливого подружнього життя довго не розмірковує:
Думаю, це кохання, насамперед. Кохання і підтримка.
Лілія Кочерга, спеціально для Точки доступу.
Читайте також: Концерт Жадана, колесо огляду, ресторан: як кропивничани освідчувалися своїм коханим (ФОТО)
Читайте також: Як добре Ви знаєте романтичні місця Кропивницького (ТЕСТ)
