18 січня 2023, 19:00
Кировоград стал свидетелем всей трагедии,
всех страданий большого сражения.
Каждый десятый из воевавших в россии знает Кировоград.
Это было одно из тех мест,
где война шла особенно ожесточенно.
Немцы настроились не сдаваться, а Конев не отступал.
Пауль Карель
Восточный фронт. Книга вторая. Выжженая земля. 1943 – 1944. москва, 2003. с. 298
Так починається лекція про битву за Кіровоград у січні 44-го року директора Регіонального центру наукових досліджень з історії України Бориса Шевченка, яку він прочитав у Гончаренко центрі. Про жорстокі бої, що точилися 79 років тому за визволення обласного центру, численні жертви з обох сторін та радянські міфи, створені навколо цієї битви, читайте у матеріалі Точки доступу.
Зараз січень 23-го року і я ніколи не міг подумати, що розповідатиму про Другу світову війну, коли Україна сама вестиме війну проти РФ. Тяжко говорити про бойові дії, коли вони тривають нині. Але, все ж таки вирішили підняти цю тему та розвінчати деякі радянські міфи про бойові дії в січні 44-го року, коли радянські війська відновили контроль над тогочасним містом Кіровоград, – говорить Борис Шевченко.
Історик розповідає, що сучасна інтерпретація тогочасних подій жодним чином не має на меті нівелювання подвигу простих радянських бійців, які воювали проти нацизму в роки Другої Світової.
За його словами, лише років десять тому місцевим дослідникам стали доступні документи, що дають можливість реально описати хід бойових дій. Ці документи знаходяться в місті Подольськ під Москвою. Там центральний архів Міністерства оборони колишнього Радянського союзу.
Відомостей про вигнання нацистів із Кіровограда дуже мало. Тому що в Радянському Союзі ставлення до Другої світової війни було особливе. Воно мотивувалося тим, що на перемозі у цій війні створили певний міф, який мав би об’єднувати представників різних національностей Радянського союзу.
Але ви маєте розуміти, що війни в білих рукавичках ніхто не веде. В тому числі радянське командування робило так, що там було мало героїчного, натомість було багато трагедії. В тому числі у ставленні радянського командування до своїх бійців. Звісно, з часом воно притерлося і бруд війни перетворився на позолоту пам’ятників.
Придумали хороші гасла, розповідає Борис Шевченко, приміром, "Ніхто не забутий, ніщо не забуте". Насправді, все позабували.
Немає жодної братської могили, щодо якої були б точні дані по кількості захоронених, величезна кількість невідомих…Якщо ви бачите, що захоронено сто осіб, то треба на три чи чотири цю цифру помножити.
Багато загиблих лишилися й у місцях тимчасових поховань, на полях, біля лісів.
Протилежне відношення було у німців. Вони викопали тіла усіх своїх полеглих і створили централізовані могили. Вони всіх порахували поіменно, німці знають чітко, скільки мають загиблих у цій війні. Натомість, скільки загинуло радянських воїнів не знає ніхто і ніхто ніколи вже не дізнається.
Битва за Кіровоград була в першій половині січня 1944-го року. В основу досліджень цих подій лягли мемуари генерала армії Івана Конєва – "На західному фронті". Там є окрема глава "Кіровоградська наступальна операція".
Конєв написав, що операція була цілком вдалою, всі задуми реалізували, мети досягли. Але згодом стало очевидно, що інформація цих мемуарів дійсності відповідала не повністю.
Насправді, Кіровоградську наступальну операцію ніхто не планував. Конєв перегрупувався на цей напрямок після невдачі на Криворізькому. У грудні радянські війська взяли під контроль Знам’янку, Олександрію, і таким чином наблизилися до Кіровограда.
Наприкінці грудня Конєв отримав розпорядження про те, що треба готувати нову наступальну операцію. Головне завдання полягало в тому, щоб основними силами свого фронту наступати на Кіровоград, звідти на Новоукраїнку, звідти вийти до Первомайська на Південний Буг і там зустрітися з військами 3-го Українського фронту, які в цей час проводили свою наступальну операцію. Таким чином вони мали оточити Дніпропетровське та Нікопольське угруповання німців. Кіровоград фігурував як проміжне завдання.
Допоміжними силами близько двох армій радянські війська мали рухатися на Умань і біля Хрестинівки зустрітися з військами 1-го Українського фронту й оточити Канівське угруповання. Таким чином розрізався фронт 8-ї німецької бойової армії, що належала до групи армій "Південь", якою командував генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн.
Для початку треба було взяти Кіровоград – важливий опорний пункт оборони німців. Тут оборонявся потужний 47-й німецький танковий корпус. Він налічував близько 7-ми дивізій і утримував Центральну лінію фронту.
Конєв спланував обійти Кіровоград із півночі та півдня, а потім біля сучасного селища Нове оточити Кіровоградське угрупування німців – визволити місто та ліквідувати німецькі дивізії.
Основну ударну силу складала 5-та гвардійська армія, якою командував генерал Олексій Жадов. Йому на підсилення дали 7-й механізований корпус – рухомі війська, що мали розвивати наступ і вийти на роз’їзд Лелеківка. Ця станція була ключовим пунктом по обороні міста.
Південніше наступала 7-ма гвардійська армія, якою командував Михайло Шумілов. Йому допомагала 5-та гвардійська танкова армія. Вони мали зустрітися на роз’їзді й оточити місто.
Німці також підготувалися до можливого наступу радянських військ. Наступ 2-го Українського фронту вони очікували 5 січня. Їм було складно, оскільки чисельністю німці значно поступалися і в техніці, і в живій силі. До прикладу, якщо в радянських військ, яким вони протистояли на цій ділянці, було 400 танків, то у німців – трохи більше сотні.
Тож, маючи обмежені ресурси, вони вибудували наступну тактику: вдень утримували оборону, а вночі відходили на інші позиції.
5 січня радянські війська прорвали оборону на обох напрямках. На півночі значно просунулися вперед. На півдні, де була армія Шумілова, ситуація склалася по-іншому. Радянські війська зіштовхнулися з шаленим опором німців, які за один день вибили один із танкових корпусів, це близько 70 танків. Не покращилася ситуація навіть, коли маршал Павло Ротмістров на допомогу Шумілову ввів свій 2-й корпус і в нього лишився лише один – 8-й механізований корпус.
Ключовим фактором успіху операції, згідно мемуарів, стало те, що Конєв вирішив із півдня Кіровограда перекинути на північ 8-й механізований корпус. Насправді, поки 8-й механізований корпус дістався точки призначення, де мав наступати, Кіровоград практично опинився у руках радянських військ.
6 січня радянські війська дорозвинули наступ. Ввечері 6 січня німці вирішили дивізії, що перебували на сході від Кіровограда, перекинути в Лелеківку – там, де Стара Балашівка, замість заводити їх у Кіровоград.
У цей час на півдні Кіровограда, де нині Кущівка, групувалася німецька 14-та танкова дивізія. Вона повинна була наступати на півні і перекривати прорив радянських військ. Але ці плани не реалізувалися.
У ніч із 6 на 7 січня, радянські війська прийняли рішення розпочати штурм Кіровограда. Вони рухалися із Кущівки до обласної лікарні на західні околиці міста. У цей час деякі радянські дивізії зайшли з Великої Балки. Близько 20:00 7 січня вони відзвітували, що Кіровоград перебуває під контролем радянських військ. Але днем звільнення міста прийнято вважати 8 січня.
Пояснення просте – зранку радянський штаб отримав всі необхідні донесення, все перевірили і зрозуміли, що місто під контролем радянських військ за виключенням Старої Балашівки, звідки місто обстрілювалося з артилерії. І в Лелеківці розташувалася 14-та танкова дивізія, 376-та піхотна дивізія та 10-та танкова гренадерська дивізія.
Адольф Гітлер особисто втрутився в цю ситуацію та сказав, що Лелеківку залишати не можна, а натомість утримувати її до моменту, поки надійде підкріплення. Звідти розвинути наступ і відбити Кіровоград. Тож німці перебували у Лелеківці, у Злодійські балці, 7-8 і 9 січня. Вони нічого не досягли, але понесли значні втрати через радянські авіацію та артилерію.
Вранці 10 січня німецькі дивізії вивели з Лелеківки, в радянській літературі йдеться про те, що їх знищили. Але документи свідчать, що вони успішно залишили це напів оточення й розташувалися на лінії фронту.
Німці доклали всіх зусиль, аби зберегти контроль над роз’їздом Лелеківка. Вони зберігали коридор виходу. Радянські рухомі війська брали цей роз’їзд кілька разів. Піхота так і не дісталася західних околиць Кіровограда, аби там закріпитися і вибудувати оборону.
Так сталося через те, що біля сучасних Обознівки, Катеринівки, Осикуватого окупанти були зв’язані боями з 3-ю танкової дивізією. Адже її командувач проявив ініціативу, зрозумівши, що ситуація катастрофічна й треба відступати, але на це немає розпорядження. Він скористався відсутністю зв’язку із командуванням корпусу. Вивів свою дивізію до Грузького та покинув східні околиці Кіровограда до того моменту, поки радянські війська "не притисли" їх до Лелеківки й до тих дивізій, що там перебували.
Таким чином командувач зберіг можливості оперативного використання дивізії. Саме вона і стримувала 5-ту гвардійську армію та не дозволяла радянським військам дістатися роз’їзду Лелеківка та перекрити можливість виходу німецьких дивізій з оточення.
У радянській армії таке самоуправство було неможливим і каралося штрафбатом. Тим часом, на ініціативі й самостійних рішеннях окремих керівників трималася німецька армія у 43-44-х роках, коли значно поступалася радянській.
8 січня, коли Кіровоград був під контролем радянських військ, вони мали рухатися на Новоукраїнку і далі на Первомайськ. Але з 9-го і до 20-х чисел січня радянські війська чинять велику кількість безуспішних спроб прорватися у тому напрямку. Загинуло дуже багато людей. До прикладу, села Володимирівка та Андріївка переходили з рук в руки кілька разів. Там офіційно найбільші братські могили – по декілька тисяч загиблих. Та досягнути поставлених завдань радянським військам все одно не вдалося.
Так сталося тому, що німці дочекалися допомоги 5-6 січня у вигляді двох елітних підрозділів, про які в радянській літературі відомостей немає. В західній історичній літературі вони називаються пожежними командами. Німецька сторона використовувала їх, перекидаючи з одної ділянки фронту на іншу, аби "гасити" прориви радянських військ.
Вони зайняли оборону там, де нині Крупське, Карлівка, – у напрямку Новоукраїнки. Розташувалися у Грузькому, Великій Висці – на західних околицях Кропивницького. Саме ці дві дивізії зіграли ключову роль у тому, що радянські війська не змогли просунутися далі.
По-перше, це було свіже підкріплення. До того ж, на фронті дуже важливе значення має моральний дух бійця. І коли німецькі солдати, які тривалий час оборонялися тут, побачили підкріплення, то зміцніли духом, – говорить Борис Шевченко.
Радянська сторона робила величезну кількість спроб, аби виконати поставлені завдання. Та часто операції були погано продумані. Населені пункти, до прикладу, штурмували за будь-яку ціну, це завадило реалізації планів повною мірою.
Це я вам не говорю ще про так званих чорносвитників, яких радянська армія проходила і мобілізувала в цих селах. Це люди, які лишилися там в період окупації, а відтак були звинувачені у співпраці з німцями. Їх не обмундирували, нічому не навчили і кидали одразу в бій. Таким чином вони мали спокутувати якусь уявну провину.
Ставлення до місцевого населення, яке перебувало на окупованій території, було дуже зневажливе. Хоча радянська влада і була головним винуватцем того, що люди там лишилися.
Іван Конєв у своїх мемуарах писав, що в 20-х числах січня всі завдання були виконані, війська виснажилися і він віддав наказ зупинити наступ та перейти до оборони. Начебто цей наказ схвалило вище командування. Насправді, це було не так.
Вище командування висловило претензію Конєву в зупинці наступу. Адже завдання були набагато амбітніші, ніж взяти обласний центр. Оскільки не може такого бути, щоб пів мільйони солдат радянських мали завдання звільнити населений пункт, де мешкає 60 тисяч людей.
Конєву також закидали, що до міста Умань пробився 1-й Український фронт. Бійці там чекали війська Конєва і певний час через це перебували в оперативному оточенні. І до Первомайська радянські війська не дійшли, а дійдуть лише у березні 44-го року.
А вже після війни треба було якось назвати те, що робив 2-й Український фронт у січні 44-го року. Так з’явилася назва "Кіровоградська наступальна операція", яка нібито завершилася 16-го чи то 17-го січня.
Тож операція була напів успішна, адже звільнили обласний центр та очистили його околиці. Але якби радянські війська виконали всі завдання, не було б Корсунь-Шевченківської битви у лютому 44-го року. Якби вони дійшли до Південного Бугу і там об’єдналися з 3-м Українським фронтом, потім би не було штурму в березні 44-го року Нікопольського плацдарму, а відтак і величезних втрат.
Кількість жертв, які понесли радянські війська під час Кіровоградської наступальної операції, невідома. Близько 4,5 тисяч тисяч радянських військових потрапили у полон.
Читайте також: 84 роки від дня створення Кіровоградської області: особливості формування регіону та найближчі перспективи (МАПИ)
Фото: фонди Державного архіву Кіровоградської області
Головне сьогодні
