Дім, де живе любов: як неподалік Кропивницького заснували недержавний будинок для літніх людей

  • Ольга Зима
  • watch_later 21 серпня 2020, 09:40

Неподалік Кропивницького в селі Аджамка вже майже два роки працює будинок сімейного типу для літніх людей. Цей проект благодійний і не фінансується державою. Як він створювався, де брали кошти, чим надихалися і як зараз функціонує заклад? Про це розповіла Точці доступу директорка будинку Валерія Кривошапка.

Аджамка знаходиться в 21-му кілометрі від Кропивницького. На в’їзді знаходиться будинок, оточений зеленими деревами й парканом.

Підходимо до зачиненої на замок хвіртки, й до нас активно рухається немолода пані. Люб’язно привіталася й засипала питаннями: «А до кого ви приїхали?», «Ви чиїсь родичі?». Відповідаємо й чекаємо працівницю закладу, яка й пустить нас на територію.

На порозі притулку нас зустрічає його засновниця й керівниця – Валерія Кривошапка. Крізь затишні коридори, облаштовані диванчиками та кріслами, проводить до свого кабінету. Тут на столику та вільних стільцях стоять картини відомого художника Володимира Остроухова, який вже понад рік живе в притулку. Жінка розповідає, що сховала в своєму кабінеті найцікавіші його роботи, адже часто митець любить їх ще допрацьовувати та перефарбовувати. На боковій стіні кімнатки – рамки з фотографіями. Святкування Нового року в сімейному колі – саме ці світлини бачить відвідувач. А на фото: всі щасливі, сяючі та з посмішками на обличчі. Спілкуватимемось із Валерією в її кабінеті з відчиненими дверима: вони, як і її душа, відкриті до всього, що відбувається навколо.

«Чужий будинок був нам як рідний»

Валерія згадує, що розпочалося все ще у 2005 році. Зовсім випадково проходила повз будинок пристарілих «Милосердний самарянин», що неподалік залізничного вокзалу в Кропивницькому. Побачила на порозі літніх людей і не змогла пройти повз.

Був просто поклик серця зайти туди. Я побачила стареньких, і в моїй уяві вималювалася дуже сумна картина. Зайшла туди й кажу: «Хто тут керівництво? Я б хотіла надавати якусь допомогу». Побула там трішки й вискочила з істерикою, тому що те, що я побачила там, дуже мене вразило. Це були не просто старі люди, а безвихідь і сум. Саме такими я їх побачила. Ці люди живі, але на вигляд були як мертві.

Це потрбіно було пережити й перезавантажитися. Ця зустріч із притулком не давала мені спокою.

Фото з будинку "Затишна оселя"

Твердо вирішила для себе: потрібно із цим щось робити. Так Валерія розпочала співпрацю з будинком. Мала дворічну доньку, тож спочатку ходила до закладу лише по вихідних. Починала з того, що обрізала стереньким нігті та годувала лежачих. Допомога потрібна була, бо персонал не справлявся з тими обсягами роботи. Так, одна подорож повз цей будинок залишила Валерію тут на 10 років. За цей час працювала в закладі і волонтером, і кухарем, і сестрою-господинею.

Спочатку ходила сама, потім залучила сім'ю, друзів. У мене склалися дуже хороші стосунки з колективом та колишнім директором. Всі знали, як я люблю цих людей, як стараюся. Все, що можна було, вкладали в цей будинок – мій тато і лавки, і карнизи робив. Чоловік і друзі також допомагали. Тоді чужий будинок став нам рідним.

Саме там і тоді у Валерії виникла ідея створення свого закладу.

Пам'ятаю, що я мила на кухні підлогу й мені прийшла думка: "А хто тобі заважає зробити заклад, який тобі хочеться?". У цьому будинку я бачила багато неправильних моментів, як не варто робити, також підмітила, як поводити себе з підопічними. І думала собі: «Покажи приклад, як це має бути". Я керувалася метою не доводити щось комусь, а показати гідний приклад. Я бачу, як неправильно, і знаю, як правильно: яким має бути ставлення до всього функціонування закладу. У мене не було ні освіти, ні грошей. Це був щирий поклик серця.

Пані Валерія зареєструвала благодійний фонд «Притулок» у 2014 році. Саме в той період, коли розпочалася війна на Сході України й усі фінансові заощадження люди спрямовували на допомогу військовим, та зовсім не на підтримку людей похилого віку. Жінка каже, що тоді було неймовірно складно, а пошуки приміщення затягнулися на рік.

«Так от вона, затишна оселя!»

Одним із найтяжчих моментів у відкритті власного притулку для самотніх людей був пошук приміщення. Валерія оббивала пороги і міської ради, й облдержадміністрації.

Я ходила до депутатів, до в.о. міського голови Івана Марковського. Він надав мені список підвальних приміщень, якими володіє місто. Але, насправді, обирати не було з чого.

Після зустрічі з тодішньою заступницею голови ОДА Вітою Атаманчук вирішення проблеми поступово з’явилося.

Віта Атамчук була як «сонце». До цього всі мене «футболили», не було ні з ким контакту. А вона дала надію й спілкувалася зі мною на рівних. Вона проявила до мене небачену до цього повагу й допомогла знайти перше приміщення в Аджамці.

Це був другий поверх лікарні в Аджамці. Знову були ходіння по владних кабінетах, листи на адресу місцевих фермерів, адже потрібні були кошти на облаштування приміщення й оплату комунальних послуг.

Але потім зрозуміла, що зараз я вкладуся в ремонт, але ж як туди діставатимуться старенькі.

Коли заносила листа одному з адресатів, побачила напівзруйноване приміщення й почула, що звідси працівники переїждатимуть до іншого. А ця будівля залишиться пусткою.

Коли ми з нього вийшли й трішки відійшли, я повертаюся до нього обличчям і говорю: "Так от вона, затишна оселя!".

У мене ще не було нічого, але я вже розуміла, що це має бути затишна оселя - дім, де живе любов.

За символічні кошти вдалося викупити це приміщення у 2015 році.

«За те, що маю зараз, я заплатила великий шлях самотності»

Старі дерев’яні вікна, оббиті стіни, провалена стеля – те, з чим зіштовхнулася у новому приміщенні Валерія. Ні опалення, ні води, ні фінансів, ні моральної підтримки.

Мені говорили, що ремонт цього приміщення буде коштувати близько мільйона. Проте було байдуже. Нехай ми не за рік-два зробимо тут ремонт, але ми точно знатимемо, що приміщення буде нашим. І для мене це було дуже важливо.

З 2015 по 2017 рік Валерії було дуже важко. Проте через свій міцний характер та звичку доводити все до кінця, руки повністю не опускалися. Розповідає, що в цей час найчастіше приходив стан відчаю, коли приходила додому, падала на ліжко й дуже плакала. Проте віра в ній не згасала й жінка вперто рухалася вперед.

За те, що маю зараз, я заплатила великий шлях самотності. Я не один рік лежала в позі ембріона від безвиході. По місту ходжу-ходжу, а потім приходжу додому, скручуюся й лежу плачу».

Проблеми були не тільки з реєстрацією документів, а й із нестачею грошей. Порозуміння й підтримку вдома теж не завжди отримувала.

На той час у мене заробітної плати не було, чоловік працював у Польщі. Спочатку мені говорили вдома «займайся», вони просто не вірили в успіх моєї справи. Коли побачили, що я вже рік не здаюся й зарплати додому не приношу, тато, з яким ми жили, почав обурюватися, коли я вже гроші приноситиму. Дуже важко було.

Були непорозуміння й із боку дітей.

Коли доньці 12 років і вона просить щось їй купити, а в тебе немає грошей. І дитина розуміє, чому немає: тому що ти якоюсь «дурнею» займаєшся. Йди на роботу! Проте це потрібно було пережити. Не було такого, що ось тобі червона доріжка, і рухайся вільно. Ні, скрізь були складнощі.

З часом прийшло порозуміння й від дітей, і від чоловіка. Коли відкрили «Затишну оселю» в Аджамці, син Валерії на самостійно зароблені кошти придбав і встановив двоє вхідних дверей для притулку.

Він говорив: "Мамо, ти молодець, ти приклад для мене". Зараз і донька приїжджає допомагає, все налагодилося. Але до цього були дуже важкі періоди.

Допомога через соцмережі

Ремонт у новому приміщенні зробили трішки більше ніж за рік. Вдалося це завдяки фінансовій допомозі небайдужих.

У 2015 році, коли я отримала це приміщення, я ніде не могла добитися допомоги, ніхто не хотів вкладати кошти в будівництво. Багато хто готовий був приєднуватися, вже коли все було готово.

А справа зрушила з місця тоді, коли Валерія почала писати про свій проект у соцмережах.

Мені написала жінка з Києва, яка запропонувала допомогу в просуванні проекту через фейсбук та заохочувати людей до допомоги. І, дійсно, після того у 2016 році справа зрушила з місця. Саме завдяки цьому у 2018 році ми відкрилися.

Добре, що я живу в той час, коли є соцмережі. Саме завдяки фейсбуку я змогла продовжити свою місію.

«Людина має не тільки гарно прийти у цей світ, а й гарно з нього піти»

Валерія ділиться, ще до того, як знайшла заклад «Милосердний самарянин», неодноразово замислювалася над тим, чим вона може бути корисною для цього світу, адже людина живе не лише для того, щоб ходити на роботу.

Тут я повністю знайшла своє покликання. Складні моменти є, звичайно, але вони вирішуються, і це всього лиш питання часу.

Коли в соцмережах та ЗМІ з’явилася інформація про реконструкцію будинку в Аджамці, йшлося про те, що він буде для одиноких покинутих стареньких. Проте, доки тривав ремонт, мінімальна заробітна плата підвищувалася 2 рази, а пенсії залишалися на тому ж рівні.

Я задалася питанням: "А за рахунок чого я буду утримувати притулок?". Я не можу сподіватися, що цього місяця дадуть на притулок кошти мої друзі-спонсори, а наступного – можуть і не дати. А людям, які тут працюватимуть, потрібно платити зарплату. Я довго над цим думала, вивчала досвід інших, побувала перед відкриттям закладу в Німеччині та ознайомилася із їхнім досвідом створення й утримання будинків для людей похилого віку. Саме там я отримала підтвердження того, що я на правильному шляху й ми повинні дбати про людей, які дали нам усе те, що ми маємо зараз - школи, лікарні. І наше покоління повинно віддати належне цим людям і доглядати за ними.

Після Німеччини зрозуміла, що потрібно комунікувати з дітьми цих людей, які знаходяться в притулку, говорить жінка. І відповідальність розподіляти із ними, адже держава допомоги не надає:

Власне, держава мені й не нав'язувала це робити, щоб допомагати.

Своє покликання Валерія описує так:

Дуже велику увагу ми приділяємо тому, як зустрічаємо людину в цей світ при народженні: як ми підбираємо кімнату, одяг. Для мене ж має велике значення, як людина йде з цього світу: щоб її тримали за руку, і щоб вона не померла в самотності, а була оточена любов'ю. Для мене це надзвичайно важливо.

Як функціонує заклад

П’ять кімнат на чотири особи кожна – всі відремонтовані й затишні. Сьогодні тут проживає 19 людей. Валерія проводить екскурсію й показує у коридорі – дивани, туалети – окремо для дівчат і хлопців. А душ – без порогу, аби стареньким було зручно.

Колектив теж уже зібрався чималенький – 7 працівників, 3 няні, 2 кухаря, сестра-господарка й підсобний робітник. Бухгалтер працює за сумісництвом.

Я хочу донести до людей такий посил, що це нормально, коли є такий будинок, де про людину подбають, куди можна приїжджати й провідувати її. Ми зі свого боку створили хороші умови для наших підопічних.

До прикладу, в нас перебуває жінка з деменцією, яка потребує постійного догляду й контролю. Її донька працює в школі вчителькою початкових класів, проте не може покинути роботу, бо має ще сина й потрібно заробляти, аби утримувати родину. Вона оформила маму до нас. Кожного тижня вона приїздить сюди до закладу, привозить мамі все необхідне.

Відповідальність за батьків Валерія, як директорка закладу, поділяє із їхніми дітьми.

У випадку хвороби ми з дітьми радимося, як вирішувати й чим, які лікарі потрібні. А у випадку смерті діти забирають і ховають. Так правильно перед людьми, перед Богом, перед совістю й батьками. Такий механізм, який випрацювала я, на мою думку, ідеальний.

Перебування однієї людини в закладі коштує 5 тисяч гривень на місяць - сума одніє пенсії + 50% мінімальної заробітної плати. Кошти йдуть на триразове харчування, яке завжди свіжоприготоване, утримання закладу та заробітну плату людям, які там працюють

Деякі не розуміють, що потрібно пенсію віддавати. Дехто з дітей не розуміє, за що вони повинні доплачувати. Я ж пояснюю, що ми не державний заклад, і все повинні опллачувати самостійно.

Але цих коштів вистачає лише на утримання закладу. На інші витрати доводиться шукати благодійників.

Що потрібно для того, аби влаштувати людину похилого віку до притулку

  • Медобстеження.
  • Ксерокопія паспорта.
  • Довідка з місця проживання про прописку.
  • Договір, що підписується на місці.

У кожного своя історія…

Наразі в закладі перебуває 19 підопічних. Вони вже звикли до представників ЗМІ, тож охоче спілкуються й за нагоди просять на шпальтах видань подякувати Валерії Миколаївні. Пані Валерія дуже скромна, то ж кожен раз, коли її починають хвалити, виходить із кімнати.

Як з'ясувалося, першою мешканкою цього закладу була Марія Степанівна, яка з нетерпінням чекала відкриття. Їй 81 рік, і так склалося життя, що вона залишилася зовсім самотньою – чоловік та двоє дітей уже покинули цей світ.

Марія Степанівна

Жінка говорить, що проживає тут уже майже 2 роки. Каже, головне, що нагодовані, в чистоті доброті й ласці.

Я прожила в Аджамці 60 років. А коли похворіли з чоловіком, діти забрали в місто. Й 19 років я прожила в місті. В селі я спочатку працювала в райвиконкомі, а як його ліквідували, перейшла до школи. І розбудовували її, і 50-квартирний будинок будували, щоб було де жити вчителям, і не тікали з села. А тепер живу тут. Тут мені дуже добре.

У чоловіка я була в догляді. Багато й горя перенесла. Зі сльозами на очах розповідає... Коли померли чоловік та діти, хотіла покінчити життя самогубством та викинутися з п'ятиповерхівки. А тоді вийшло таке, що, мабуть, мені не смерть. Подруга прийшла, то не склалося - я не викинулася. Тоді, думаю, повішуся, бо немає чого мені жити. Тільки приготувалася, то зять прийшов та каже: "Ви хочете нас зганьбити?". Тоді я спинилася й вирішила піти в притулок. Поїхала на Балашівку, до залізничного вокзалу, але мені там не сподобалося. А тоді сказали, що в Аджамці відкривається притулок. Приїхала сюди, а тут розвалище: стелі немає, тільки стіни й вікна. Думаю, це ж я буду довго чекати. А я ж на квартирі, бо з дому пішла: онук потрапив у неприємну ситуацію й усе оштрафували. Думаю, прийдуть і мене там замурують. Та пішла на квартиру. Думаю, довго мені доведеться чекати. А хочеться ж на свою землю. Через деякий час я знову приїхала в Аджамку, а тут уже частину ремонту зробили. Так і чекала, доки відкриється.

Так що, дочко, старі тут у чистоті, доброті, нагодовані. Тут дуже добре. Хай люди не бояться притулків. Краще, ніж удома. Все готове. І поперуть, і приберуть. Нехай люди не бояться так, як раніше їх боялися».

Клавдія Іванівна прийшла до нас, коли показували нам кухню. Жінка дуже просила, аби ми від її імені щиро подякували Валерії Миколаївні.

Клавдія Степанівна праворуч

Вона всю душу вкладає в цей заклад. А коли хтось хворіє, піклується, переживає. Інколи залишається в закладі з ночівлею. Ми дуже задоволені. Сфотографуйте її й покажіть усім. Кривошапка - наша мамочка, так ми її називаємо, - щиро зізнається Клавдія Іванівна.

Відповідаючи на наші запитання, старенька розказує, що живе тут уже рік і три місяці. За освітою – сестра медична. Пропрацювала в школі 50 років. Наразі ж їй дуже подобається в закладі, а по вихідних до неї приїздять діти, внуки та правнуки.

Ми допомагаємо тут усе, що в наших силах. І самі розважаємося: і зарядка, і танці, і на прогулянки ходимо.

Веде нас до своєї кімнати та показує, що збирає насіння. Пояснює, що наступного року висаджуватимуть на подвір'ї календулу.

Познайомила нас пані Валерія і, як вона називає, з сонечком закладу – Нонною Кирилівною. Жінці 78 років, проживає тут уже півтора року.

Каже, що живеться їй тут дуже добре, навіть краще, ніж очікувалося. Зізнається, що дуже любить читати. Книги беруть у бібліотеці при притулку. На запитання, що найбільше любить читати, каже "про кохання".

Нонна Кирилівна говорить, що 10 років працювала в дитячому садочку, навчала дітей співати. Жінка за освітою музикант, і дуже раділа, коли оформилася на пенсію. Проте так склалося життя, що на старість залишилася зовсім самотньою. Деталі своєї історії не захотіла розповідати. Валерія потім додасть, що Нонну Кирилівну, колишню вчительку, привезла сюди сільська голова. Її син жодного разу сюди не приїжджав. За неї погодилися доплачувати кошти друзі пані Валерії.

У закладі Нонна Кирилівна допомагає тим, хто не може вставати.

Я сама себе називаю Паличка-виручалочка. Мені так усіх шкода. Ходжу провідую тих, хто не встає. Я зазвичай пригощаю їх чимось смачненьким».

Нонна Кирилівна

Питаємо, де вона бере смаколики, бо ж ніхто до неї не приїздить.

До інших бабусь приїжджають, привозять їм. Вони мене пригощають. А я передаю. Мені так їх шкода. Вони дуже хворі, і я ходжу їх провідую, - говорить із посмішкою й теплом у голосі пані Нонна.

Каже, що їй дуже подобається в цьому закладі:

Я нікуди звідси не піду.

Як можна допомогти і що потрібно закладу

Валерія говорить, що кошти, які отримує заклад від дітей підопічних, витрачають на продукти та функціонування притулку. Для придбання меблів та техніки постійно доводиться шукати благодійників.

Ті гроші, які нам перераховують діти, я не можу брати на облаштування закладу. Вони йдуть на харчування та утримання персоналу та оренду землі.

Багато хто хоче після смерті хворих привезти нам речі. Я однозначно кажу – ні, бо немає місця, де можна було б зберігати одяг.

На запитання, що потрібно закладу, відповідає:

Нам потрібні овочі та фрукти. Можна просто приїжджати поспілкуватися зі старенькими. Також можна підтримати фінансово.

Крім того, в чоловічій кімнаті потрібно оновити ліжка, замінити їх на м'якіші й, бажано, з нішами для речей, так як кімнати невеликі й шафу немає куди поставити.

Про всі отримані кошти пані Валерія звітує. Нещодавно за благодійні кошти придбали морозильну камеру й тепер готують на зиму фрукти.

Ми хочемо придбати ще один диван у коридор, озеленити територію. Тож кошти ми завжди вкладаємо в облаштування «Затишної оселі».

Допомогти «Затишній оселі» можна, перерахувавши будь-яку суму на картку ПриватБанку 5168 7427 3024 3411 Кривошапка Валерия (Валерія Кривошапка).

У жовтні заклад святкуватиме свою другу річницю. Тоді й планують організувати не лише справжнє свято, а й виставку робіт 73-річного художника Володимира Остроухова, який півтора року живе в цьому притулку.

Це моє покликання. І бачити щасливі очі цих людей для мене – найвища нагорода, - завершує Валерія Кривошапка.


Матеріал опубліковано в рамках програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED). Погляди авторів цього матеріалу не обов'язково збігаються з офіційною позицією NED


Читайте також: Допомога безпритульним: які виклики постали перед кропивницькими благодійниками через карантин

Читайте також: Благодійні обіди: хто й чому годує безхатьків на вокзалі в Кропивницькому (ФОТОРЕПОРТАЖ)