31 травня 2023, 10:10
Антон Заєць не міг стояти осторонь, коли на його державу напала Росія. Незважаючи на заборони медиків, він став на захист України у 2015 році, продовжив її захищати й у 2022-му.
Уродженець Знам’янки Кіровоградської області брав участь у важких боях на Донеччині, Луганщині та Херсонщині, має 12 нагород. На війні проявив себе як здібний воїн, був заступником командира батальйону, дбав про кожного бійця.
18 березня 2023 року 33-річний Антон Заєць загинув від кулі снайпера, коли перевозив солдатів на позиції. Тож тепер військове командування ініціювало присвоєння йому почесного звання Героя України.
А рідні створили й відповідну петицію на офіційному інтернет-представництві Президента України, яка вже зібрала понад 17 тисяч голосів з 25 необхідних. Антон насправді заслуговує на це високе звання, сказав його брат Сергій Заєць. Та розповів Точці доступу його історію.
Першим народився Антон, а через чотири з половиною роки – Сергій. Хлопці разом росли у селі Водяне Знам'янської громади. Мама і тато з дитинства прищеплювали синам любов до української мови, історії та культури. Ростили патріотів.
Брати Сергій та Антон
У нас збереглася колекція Антона з пластиліну – Кобзар. Він змалку любив Тараса Шевченка, захоплювався його творчістю та ідеями. Поважав Степана Бандеру та Романа Шухевича. Це люди, які вплинули на нього. Він цікавився історією України, української повстанської армії, – згадує про дитинство Сергій Заєць.
Антон був різнобічно розвиненим хлопцем: добре володів англійською, любив ліпку та гандбол, грав на гітарі. Але професію обрав, де домінують цифри, формули та обчислення – метрологію. Пізніше інженерний склад розуму допоможе йому на війні швидко розбиратися та використовувати нові технології.
Він закінчив державний хіміко-технологічний університет в Дніпрі. Вчився й на військовій кафедрі на третьому курсі, отримав звання молодшого лейтенанта. Далі працював за спеціальністю на заводі, аж поки росіяни не напали на Україну у 2014 році.
Лейтенант із позивним "Чехов" кидає підлеглим різку команду: “Всім в укриття! Без команди не висовуватися”, а сам прямує до "Дашеньки" — кулемета ДШК.
Сутеніє, ми на висоті однієї з "нульових" позицій під Зайцевим, на яку тільки-но лягло зо два десятки ворожих мін та по якій працював снайпер. За кількасот метрів від нас продовжується бій між підрозділом сусіднього батальйону однієї з “Чеховим” мотопіхотної бригади і проросійськими бойовиками.
Противник з якогось дива б'є трасуючими кулями різних кольорів, сусіди намагаються подавити його вогневі точки з гранатометів. Уся ця барвиста "ілюмінація" перед нами — як на долоні.
– Дістається хлопцям, каже "Чехов". – А самі вони не можуть вирахувати й знищити дві закриті позиції сепарських автоматичних гранатометів. Просять допомоги, нам це зручніше.
Лейтенант встає до ДШК першим номером, недовго цілиться, дає кілька черг по тільки йому відомій цілі, потім стріляє одиночними — викликає вогонь бойовиків на себе. Менше ніж за хвилину прилітає ворожа відповідь.
“Чехов” свого досяг. Він дає команду гранатометникам на відкриття вогню з координатами ворога, потім швидко його корегує. П'ять пострілів i двох позицій окупантів як не було.
Це уривок із книги "Вклоняємось доземно українському солдату" про Антона Зайця. Йому було 25, коли Росія вперше напала на незалежну Україну. Він одразу пішов у військкомат, щоб стати на захист, але отримав відмову: медична книжка була повністю списана, пояснив брат Сергій.
Дозволили лише 4 лютого 2015 року, коли була друга хвиля мобілізації. Тож домігшись свого, Антон потрапив на війну добровольцем.
Він вмовляв, просив і, навіть, вимагав, щоб його взяли, – пригадав Сергій.
Через тиждень разом із сином воювати пішов і батько – Павло Сергійович. Вони разом захищали Донеччину.
Антон Заєць разом із батьком
Антон був у 57-ій бригаді 17-го батальйону. Позивний “Чехов” отримав на честь російського письменника українського походження. Бо ж також був Антоном Павловичем, тільки з прізвищем іншим.
Уривок із книги – це опис частини боротьби за важливу висоту в районі селища Зайцеве на Донеччині. За той бій він згодом отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеню. Його дають за бездоганне виконання військового та службового обов'язку, виявлену при цьому доблесть і честь.
У 2016 році Антона демобілізували. У боях він отримав контузію. А ще – втратив свого друга, побратима з позивним “Годзила”. Дмитро Годзенко закрив собою “Чехова”, чим врятував йому життя. Та не зберіг своє.
Разом із батьком він повернувся до мирного життя. Знову почав займатися улюбленою справою: ремонтом техніки. Згодом у них із дружиною з’явилася донечка.
Вступив у "Спілку ветеранів війни з Росією", допомагав іншим військовим захищати свої права, ходив на суди, брав участь у патріотичних акціях.
І ніби здавалося, що все налагоджується. До лютого 2022-го року.
Він казав, що не може спостерігати зі сторони, повинен там бути, – пригадав розмову з братом Сергій Заєць у лютому тогоріч. – Він мав другу групу інвалідності, контузію, але знову ухвалив рішення йти боронити батьківщину
Попри те, що повномасштабне вторгнення почалося 24 числа, вже 22-го Антон зібрав сумку та поїхав на фронт. Він тримав контакт зі своєю бригадою та бачив, як Росія стягує війська до українських кордонів. Тож відчував, що велика війна таки трапиться.
Так само зробив і батько Павло Сергійович.
Чоловіки захищали Луганщину. Брали участь у боях за Сєверодонецьк та Лисичанськ. Згодом знищували ворога на Херсонському напрямку. Там захопили рідкісну БМП-2М з модулем "БЕРЕЖОК". Це була перша задокументована втрата росіян БМП-Z із цим модулем, сказав Сергій.
Антон брав участь у дуже важких боях в районах сіл Сухого ставка та Давидового броду, і врешті-решт із побратимами вигнали окупантів за річку Дніпро. Далі почалися бої за Бахмут.
Брати переписувалися декілька разів на тиждень. Намагався не відволікати, адже розумів, де знаходиться Антон, каже Сергій. В пам’яті закарбувалася їхня остання розмова.
Я його щоразу запитував, чим ми можемо допомогти. Він завжди відповідав: все є, від вас важлива моральна підтримка. Він це так часто повторював, і одного разу я запитав, що він має на увазі. Він сказав: ті, хто воюють на “нулі”, хочуть повернутися в Україну. Де розмовляють українською, шанують нашу культуру та історію, пам’ятають своїх героїв. Слухають українську музику та кіно. У ці слова він вкладав зміст моральної підтримки.
Антон Заєць загинув 18 березня 2023 року поблизу Богданівки Бахмутського району Донецької області. Життя військового обірвала куля ворожого снайпера. Першим, хто дізнався про страшну новину, був його батько.
Разом із побратимами він в бойовій машині піхоти вивозили групу солдатів на позиції. Двічі їздили по тій дорозі. Перша поїздка пройшла нормально. А коли поверталися, відбувся постріл. За секунду його не стало, – розповів Сергій.
Поховали Антона поруч із побратимом Дмитром Годзенком на Лук’янівському військовому кладовищі в Києві.
Антон Заєць не був сором’язливою людиною, але ніколи не хвалився кількістю нагород. Тож про всі здобутки свого брата Сергій дізнався вже після його смерті.
Серед них, окрім ордену Богдана Хмельницького:
Тому рідні військового створили петицію, щоб Антону посмертно дали звання Героя України.
Ініціатором цього були не лише ми. Військове командування створило допис, враховуючи всі 12 здобутих нагород та пройдений військовий шлях. А нам додатково порадили створити петицію та зібрати необхідну кількість голосів.
За 42 дні петиція набрала понад 17 тисяч голосів. Це важливо – каже Сергій Заєць.
Антон вірив в Україну і відав за неї життя. І найменше, що ми можемо зробити, це дати йому звання Героя та вписати в історію сучасної України. Героєм, патріотом, націоналістом.
До завершення збору підписів залишилося 50 днів.
Фото надав Сергій Заєць
Читайте також: "Тільки не пиши мені про війну": в Кропивницькому військові трофеї перетворюють на мистецькі вироби (ФОТО)
Головне сьогодні
