Клубний патріотизм — чому б і ні?

Кіровоградознавство — шкільний предмет, кіровоградці — знані в усьому світі, а про рідне місто жителі розповідають із неймовірною гордістю. Звучить фантастично? Як зробити мрію реальністю вже знають в Одесі.

«Всесвітній клуб одеситів» — громадська організація, створена у листопаді 1991 року. Засновник і президент клубу — відомий письменник-сатирик Михайло Жванецький. Ця організація покликана об’єднати всіх, хто відчуває себе одеситом, хто любить Одесу та хотів би взяти участь у її відродженні, незалежно від місця проживання, віку, національної приналежності та політичних переконань. Про діяльність клубу Точці доступу розповів секретар Президентської ради, заступник директора «Всесвітнього клубу одеситів» Аркадій Креймер.

— Клуб був створений двадцать чотири роки тому, — каже Аркадій Євсейович. — Я підіймав архіви того часу — всі до єдиного керівники одеських підприємств були членами цього клубу, а це близько двохсот шістдесяти людей. Звичайно, зараз майже нікого їх не залишилося, роз’їхалися всі, а місто живе далі своїм життям. І от коли Михайло Жванецький роз’їжджав по всьому світу, люди — вихідці з Одеси — збиралися на його концерти та просили його: мовляв, створіть яку-небудь організацію, щоб нам можна було збиратися.

Тоді й виникла основна ідея створення центру одеської діаспори. Зараз таких осередків чотирнадцять. Це філії у Росії — Мурманську, Москві та Сочі, — Німеччині, Чехії, Канаді, Сполучених Штатах Америки тощо. В одеських відділеннях — приблизно сорок чоловік: так наразі диктує приміщення, в якому зможуть розміститися не більше шістдесяти людей.

— Що стосується нашої міжнародної діяльності, то тут у нас відбуваються цікаві речі, — продовжує Креймер. — Першого квітня (на День гумору) і другого вересня (День міста) у нас у клубі проводиться День відкритих дверей — приходять всі друзі клубу, чоловік сто — сто п’ятдесят одночасно. Їх потрібно напоїти-нагодувати. Одного разу приїхала до нас естонська делегація — талліннський клуб. З ними хлопець — нова для нас людина. Стоїть біля нашого роялю якийсь трохи збентежений. Я його запитав, чи щось потрібно. Він мені відповідає: «Я в Одесі вперше – це приголомшливе місто. Можна провести у вас свій день народження?» Я відповів, що немає жодних проблем. Це було першого квітня. Другого травня він прилетів, ми зустрілися в місті, походили-погуляли. А день народження у нього дванадцятого червня. І ось він мені повідомляє, що десятого червня до Одеси прилетить …сто естонців. Він виявився правим — прилетіло 98 естонців, в тому числі Анне Вескі, віце-мер Таллінна, всі письменники Естонії, які пишуть російською мовою… Три дні місто гуляло у повному розумінні цього слова. Естонці виявилися «пекучими грузинськими хлопцями» попри всі легенди про їхню млявість. Три дні пройшло, день народження відзначили, і ось цей молодий чоловік каже, мовляв, давайте наступного року зустрінемося в Таллінні. Ми погодилися. Туди прилетіло нас вісімдесят чоловік, а зібралося триста — всі наші відділення підтяглися туди, і Жванецький приїхав також. Відпочивали ми там п’ять днів, а коли відгуляли, то на наступний рік вирішили їхати до Вірменії. Там нас зібралося вже вісімсот чоловік. Там в Єревані Жванецький відкрив філію нашого клубу. Цього року відбулося виїзне засідання клубу у філії в Ізраїлі під назвою «Апоговорить». Цей осередок вирішив провести перший виїзний фестиваль «Одеська весна». Ми виїжджали в пустелю, там є ферма Шарона. Там давно є традиція висаджувати в пустелі ліс, причому кожен садить «іменне» дерево. Якщо судити по тих посвідченнях, які нам видали, то там таких дерев висаджено більше двадцяти шести тисяч. І ось ми посадили дерева від імені міста, від імені Жванецького, від імені Литвака, на жаль, нині покійного (Борис Литвак — Герой України, голова правління Одеського обласного благодійного фонду реабілітації дітей-інвалідів «Майбутнє». — Прим. ред.) І тепер в Ізраїлі буде рости та розвиватися одеський гай. Ось це міжнародна діяльність клубу, я сподіваюся, що вона буде продовжуватися.

Також клуб сприяв видавництву близько п’ятнадцяти книг — тих, на яких стоїть його емблема. Як тільки створилася організація, то почався друкований випуск літературно-краєзнавчої газети «Всесвітні одеські новини» (з 1990 року). Паралельно з 2000 року почав виходити альманах «Дерибасівська — Рішельєвська». Це книга, яка на сьогоднішній день виходить щоквартально обсягом в чотириста сторінок, хоча спочатку це була тоненька книжечка, в якій журналісти публікували свої статті.

— Наступна наша діяльність — це дискові напрацювання, — перераховує заступник директора. — Десь вісім років тому виникла ідея створити альбом «Одеса в нових пам’ятниках, меморіальних дошках і будівлях». Випустили ми тоді близько трьох тисяч друкованих примірників. Коштувало, звичайно, це недешево — близько п'ятнадцяти тисяч доларів, але наші друзі дали нам позику на таку суму, яку ми, до речі, швидко погасили. Альбоми користувалися популярністю, і тепер їх залишилося всього декілька штук. До того ж, стало безглуздим друкувати їх на папері, оскільки місто стало змінюватися швидше, ніж ми встигали збирати матеріал та друкувати. Тому було вирішено перейти на електронні диски. Крім цього, ми створили диск «Вони залишили слід в історії Одеси». Там — приблизно тисяча відомих одеських персон, починаючи від Мішки Япончика і міських божевільних до лауреатів Нобелівської премії. Сьогодні цей проект робить сто сімдесят чотири учасники. Головний критерій до авторів — відповідальність за достовірність свого матеріалу. Навіть були речі, які стали для нас несподіванкою. Наприклад, всі знають вулицю Дідріхсона, а хто він такий — ніхто не знав. Я шукав в Інтернеті — нічого не було. Коли знайшов інформацію в архівах, то схопився за голову! Виявляється, Василь Дідріхсон — електрик за освітою – працював у лабораторії в Олександра Лодигіна, творця електричної лампочки. Лампочки Лодигіна згорали за тридцять годин максимально, а він їх вакуумував — тобто створив прототип сучасних. Перші такі лампочки світили на вулиці Одеській в Санкт-Петербурзі, а три штуки він відіслав Томасу Едісону, який змінив спіральки і привласнив патент. І так стала лампочка Едісона, а не Дідріхсона.

Останній проект був задуманий шість років тому, а реалізація почалася два роки тому. Клуб довго збирав різні путівники Одесі та свідчення місцевих жителів — багато людей знають історію вулиць і будівель, але часто забирають цю інформацію із собою в небуття. Врешті Аркадій Креймер створив «Путівник по Одесі для роззяв… і не тільки». Він містить у собі топонімічну довідку по кожній вулиці з усіма перейменуваннями, історію кожного будинку, перелік підприємств, розташованих у цих будинках, панорами багатьох перехресть, панорами фасадів усіх будинків, панорами дворів, фотографії, біографії відомих людей, пов’язаних з конкретними адресами, дати історії Одеси з посиланнями на сайти та інші джерела. На сьогодні цей путівник є у вільному доступі на сайті клубу, і включає в себе сто тридцять п'ять вулиць та провулків, чотири тисячі будівель, близько восьми тисяч підприємств, персоналії і так далі. Останній ресурс — «Дати та історії Одеси». У цьому розділі в хронологічному порядку встановлюються дані про історичні дати в житті міста. Комплекс вищеперерахованих ресурсів був об’єднаний в один курс. Не без участі клубу чотири роки тому був створений підручник, а також уведений в школах предмет «Одесознавство». Пізніше проводився цикл уроків «Всесвітній клуб одеситів».

Одеський клуб ніколи не стоїть порожнім. До клубу люди постійно приходять випити чашечку кави, обговорити якісь плани, запропонувати проекти, поспілкуватися, обмінятися думками, познайомитися з іншими членами клубу, подивитися цікаві фотографії чи художні експозиції місцевих митців. Членські внески йдуть на зарплатню, на фінансування клубних проектів, які сприяють розвитку міста, тощо.

**********

Можливо, створення подібного культурного осередку в Кіровограді зможе об’єднати людей, підняти патріотичний дух і престиж міста, стати ще одним імпульсом для його розвитку. Спробуємо?