20 лютого 2024, 09:30
22-річний військовий Олександр Циганенко вийшов із місячної коми. На Херсонщині він отримав важку черепно-мозкову травму, лікарі не давали шансів на життя. Але... "це був би не Санька, якби не прокинувся", розповіла нам його мама Катерина Циганенко.
Бо ж Санька – боєць за характером. На фронті він боровся за Україну й українців. А тепер у реабілітаційному центрі в Кропивницькому заново вчиться жити, щоб відкрити власну справу та створити сім’ю.
Про історію порятунку побратимів, збивання дронів та шлях реабілітації Олександра розповіли Точці доступу мати військового та побратими.
Ми зустрілися з Олександром у реабілітаційному центрі. Він сидів на ліжку та старанно щось писав на планшеті маркером. За хвилину на білому папері з’явився напис: Саня + Аліна = любов.
Саша пише лівою рукою, адже після поранення погіршилась рухливість правої частини тіла. Уламки снаряда пошкодили мозок. Два великих шматки лікарі змогли дістати з лівої півкулі, в правій ще лишилися.
Аліна – це кохана дівчина, – пояснила нам мати бійця Катерина Циганенко.
Жінка звільнилася з роботи, щоб допомогти Сашкові реабілітуватися після поранення. Вдруге довелося вчити сина сидіти, ходити та говорити.
Лікарі не давали шансів на життя, – розповідала вона. – Але Сашко не міг ось так піти від нас на той світ. В нього дуже багато було планів: побудувати дім, посадити дерево та подарувати нам онуків. Так воно й буде. Він у нас боєць.
Через травму в Олександра погіршилось мовлення. Але словами, жестами та усмішкою він підтверджував думку матері. Допомога лікарів, підтримка родини та бажання відкрити власну станцію техобслуговування автомобілів мотивують на швидше відновлення.
Тато вчив Санька бути сміливим та мужнім. Тож коли Росія розпочала велику війну, хлопець пішов у тероборону, охороняв в’їзд до Кропивницького. Коли все почалося, він проходив службу в армії, йому тоді було 20 років.
Пізніше з іншими бійцями Олександра відправили у Канатове. А ще пізніше, він подзвонив мамі та сказав, що їде. Зібрав речі та поїхав воювати. На Луганщину.
31 травня був сильний артобстріл, “120-ка” працювала по нас. Всіх контузило. Ми відходили, – розповів побратим Олександра про місію під Сєвєродонецьком.
Ми зустрілися, коли він прийшов навідати свого товариша. Називатися не став, але залюбки розказав історію про відвагу Сашка. З міста тоді, розповідав, вибиралися вп’ятьох.
Нам треба було вийти до Лисичанська, бо Сєвєродонецьк вже окупували росіяни. А це ж ліс, важко зрозуміти, куди йти. Тож Санька переплив Сіверський Донець, щоб забратися на гору та визначити шлях. Ми всі вже діди, а там течія велика. Санька - наймолодший – був розвідником.
Дорога до порятунку тривала два дні й три ночі. Може добралися б швидше, але постійно перевіряли дорогу на міни. До того ж несли пораненого побратима.
Їсти не було що, їли гриби. Пили воду з листя після дощу. Потім знайшли об'єкт: щось на кшталт закинутої водокачки, там були калюжі. Маючи знезаражувальні пігулки, створили собі питну воду з хлоркою.
Зрештою бійці дісталися до своїх. Побратим розповів: були такі зморені та брудні, що подумки подякували, коли впізнали свої. У Лисичанську отримали медичну допомогу, відпочили та рушили далі. Купили в діда стару іржаву машину, щоб дістатися до своєї частини – на Кіровоградщину.
Старе корито, – стисло описав її військовий.
За кермо сів Санька. Тільки він міг завести навіть напіврозвалену авітвку, бо ж добре у цьому знається. Ще малим він любив копирсатися у всілякій техніці.
Якось із батьком навіть зробили маленького тракторця, типу John Deere, – пригадала Катерина Циганенко. – А потім працював вже зі справжніми, коли вивчився на механіка та став працювати на заводі сільськогосподарської техніки.
Здібності Сашка відмічали на роботі, корисними вони стали й на війні.
Військові дісталися таки до своєї частини. Олександра із контузією поклали в лікарню. Підлікувавшись, він продовжив воювати на Херсонщині у складі 121 окремої бригади територіальної оборони.
Гармата полюбила нас, ми її теж, – сказав ще один побратим Санька, 45-річний Олексій Шматков. Військові разом служили у 121 бригаді, у протиповітряній обороні. Збивали шахеди над Херсонщиною, разом і травмувалися під час одного з чергувань.
У мобільній вогневій групі четверо військових: хтось наводить ціль по дронах, хтось стріляє. Олексій сприймав ці чергування як роботу. А Сашко радів від кожного збитого безпілотника. Молодий ще, з посмішкою розповідав його побратим. До речі, так Сашка у бригаді й називали – "Молодий".
У той день ми як завжди працювали. Я даю команду – постріл. Відпрацювали ворожого розвідника, далі спускається їхній Lancet, ми відпрацьовуємо і його. Але коли він падав, то зачепив нас. Я обмацав себе, череп цілий, ноги цілі. Дивлюся, горю спереду, загасив спокійно. А влупило так, що з мене злетів бронік із каскою.
Хлопці витягнули Саню Циганенко, Молодого. Уламки йому зайшли прямо в голову. Надали першу медичну, притулили відбиту частину черепа та зафіксували. Один тримав, щоб не було судом. А в мене увійшло 42 уламки, 8 ще не витягли. Хлопці теж поранилися, але не так сильно. Ми всі у сорочці народилися.... мабуть, у броньованій.
Поранених військових евакуювали в Кривий Ріг, де діставали уламки. Сашко отримав найтяжчі травми, лікарі не давали шансів на життя.
Але це був би не Санька, якби не прокинувся, – нагадувала мати.
Здавалося, Олександр був у комі цілу вічність. Він лежав на лікуванні у Львові, а батьки й побратими шукали клініку за кордоном, де б можна було покращити його стан. І коли вже нарешті знайшли, лікарі стали відмовляти: у Сашка почалося запалення мозку, він міг би не пережити дорогу.
Свій 22-й день народження боєць провів у комі. Рідних пускали ненадовго, більшу частину часу хлопець лежав один.
Тож, коли лікарі повідомили, що він вийшов із коми, емоції було стримувати важко, — згадувала Катерина Циганенко. Але важливо: медики просили не плакати при Сашкові.
Ми підходили до його ліжка і лікар говорив: “Сашко, подивися, хто прийшов. Якщо ти впізнав, кліпни очима”. А він лежав увесь у трубках, вони були у роті, в носі. Він тільки очима міг щось сказати. Так дивився на нас, а потім заплющив очі і в нього побігла така велика сльоза. І тоді ми зрозуміли, що він нас впізнав. Я дотримала слово: не плакала тоді, ніхто з нас не плакав.
Пізніше Олександра перевезли у Кропивницький, де він проходить реабілітацію. Зараз хлопець вже ходить опорною палицею, наполегливо працює з лікарями, щоб покращити рухливість правої руки. Потроху відновлює пам’ять, розвиває мовлення та письмо.
Лікарі кажуть, що шлях до відновлення довгий. Але Сашко вперто йде вперед, як вчив батько. Як одужає, сказав, забере з передової Лесю та Жужу – кота і собаку, які були із ним увесь час. Ну, і, звісно, виконає обіцяне: посадить дерево, побудує будинок та подарує з Аліною батькам онуків.
Читайте також: "Плани одні – жити": житель Кіровоградщини про війну, полон та повернення (ФОТО)
Головне сьогодні
