Люди Кропивницького: інтерв'ю з галеристом та меценатом Миколою Цукановим (ФОТО)

  • Катерина Федченко
  • watch_later 13 лютого 2020, 19:00

Точка доступу продовжує нову рубрику, в якій знайомить читачів із непересічними кропивничанами, які люблять свою роботу та віддаються їй на всі 100%. Ми спілкуємося з людьми, які не просто просиджують в кабінеті з дев’ятої до шостої, а дійсно "горять" на роботі й своїми поглядами та вчинками змінюють світ на краще.

Сьогодні ми поспілкувалися з відомим у Кропивницькому галеристом та меценатом Миколою Цукановим. Наш герой тривалий час займався політикою, потім вирішив кардинально змінити своє життя та відкрив першу у місті приватну галерею.

Зустріч Микола Цуканов призначає в святая святих – галереї "Єлисаветград". Пан Микола розглядає мінерали, розкладені на столі, і відразу ж починає розповідати про своє нове захоплення:

Нещодавно галеpеї "Єлисаветгpад" пеpедали унікальну колекцію мінеpалів. Знахідку, яка пpолежала на балконі більше 20 pоків.

Моє уявлення про мінерали та каміння було досить слабким.  Я поспілкувався з геологами, колекціонерами. Це захоплюючий процес, тому презентацію довелося дещо відкласти.

Зараз працюємо над знахідкою більш глибоко, плануємо відкрити постійно діючу експозицію. В галереї буде спеціальний екскурсовод, який раз або два на тиждень проводитиме екскурсії для дітей. Це достатньо складний процес. Планується, що діти не тільки слухатимуть інформацію, а й зможуть потримати в руках якийсь мінерал.

Дивіться, цей камінь схожий на мушлю, а цей – на крокодила, а в цього просто унікальна структура, -  не стримує захвату Микола Миколайович.

Це моє нове захоплення. Мрію, цікавлюся. В першу чергу, це – розвиток. Якщо щось робити, то потрібно робити це якісно.  Хочу, щоб галерея була тим місцем, де зібрано те, чого немає більше ніде  в місті.

Кор: Коли вирішили відкрити галерею, що переживали? Як наважилися змінити звичне життя та вийти з зони комфорту? Не було відчуття страху? 

Я людина, яка приймає швидкі рішення. Я "переспав" з якоюсь думкою – і на ранок від неї вже не відходжу. Стараюся для себе розуміти, що як будь-яка зміна в житті, нехай навіть неправильна, виведе мене на нову стежку.

Так само було 15 років тому, коли я почав приглядатися до живопису і мистецтва в цілому, почав знайомитися з творчими людьми і зрозумів, що це зовсім інше життя. Ми дійсно звикли жити в зоні комфорту. При цьому не хочемо помічати, що поряд з нами дуже багато красивого та цікавого: звикли до води, але не бачимо, яка вона гарна, якою вона може бути.

Страху не було, я його не боюсь, знаходжуся в такому стані, який дозволяє отримати нові емоції. Це як стрибок з парашутом – щось нове. Я вам розповідав про камені. Поясню ще раз:  можливо, я в них чогось не розумію, але я хочу знати, хочу бачити. В мене просто загоряються очі. Хтось може сказати: "Ну що це за колекція?". Але це скаже одна людина, ну нехай дві, які розуміються на цьому та бачили щось краще, а іншим буде цікаво.

Звичайно, ми помиляємось. Наприклад, при відкритті галереї я помилився з часом. Я не міг передбачити, що в країні складеться така важка фінансова та економічна ситуація. Це не моя помилка, але в той же час я глибоко переконаний, що зробив правильний висновок і правильний вибір, відкривши галерею.

Кор: Тобто ви ніколи не шкодували про це рішення?

Ні секунди. Ніколи. І мені здається, що  цього не буде. Для мене важливіший внутрішній стан, становлення мого сина, маса посмішок та емоцій, які дає моя робота іншим. За всі роки, можливо, якийсь маленький відсоток людей сказали: "Навіщо воно тобі треба?". Зараз всі дивляться з іншого боку і говорять: "Ти правильно зробив! Але ж вона (галерея, - Ред.) тобі грошей не приносить". На що я відповідаю: "А давайте на чашу терезів покладемо  матеріальне і духовне. Що є важливішим?". Ти можеш мати гроші, але в тебе не буде душевної рівноваги. Один священик, який перший раз відвідав галерею, назвав її храмом культури. Напевно, це важливо для нас, особливо зараз, коли більшість людей перестала вірити в себе, а решта живе у зоні комфорту.

Кор: Ви дуже багато спілкуєтеся з людьми. Що допомагає уникнути емоційного вигоряння? Чи не виснажує вас спілкування? 

Дуже важко говорити з людьми, які налаштовані агресивно, але коли людина потрапляє до галереї, вона відразу забуває про все. У нас не було випадку, коли б  хтось пішов від нас злий  або з негативними думками. Позитив не може спустошити людину, він, навпаки, підтримує.  Після кожної розмови з людиною, котра приходить сюди, (неважливо – це дорослі чи діти!) ти отримуєш заряд емоцій. І розумієш: те, що ти робиш, подобається людям.

Що найбільше цінуєте в людях? 

Щирість. І, напевно, відчуття відповідальності. Сучасній людині цього дуже не вистачає. Ми "подвійні": говоримо одне, робимо інше. Це на кожному кроці. Відповідальності зовсім немає. Раніше була гідність та честь. Сьогодні, на жаль, цього немає. Я не говорю про наше місто, я говорю загалом про світ, який скочується в прірву. Якщо президенти багатьох країн можуть говорити неправду, умовно кажучи, по двадцять разів на день. Це нонсенс. Тоді наші діти, дивлячись на все це, розуміють, що також можна говорити неправду, можна обманювати батьків. На жаль,  вони так входять у роль, що  потім забувають, що дурять самі себе.

Тому, на мій погляд, щирість і відчуття відповідальності  – дві найголовніші якості, які, в першу чергу, повинна мати людина.

Кор: На вашій сторінці у фейсбуці розміщені слова Коко Шанель: "Дозвольте мені прожити моє життя так як я хочу". Як ви хочете прожити  своє життя? 

Скажу чесно, багато речей, які я сьогодні хочу зробити, я собі не дозволяю. Я хочу прожити так, щоб суспільство ставало кращим навколо мене і для цього хочу зробити дуже багато. Тому я зайнявся проектами з дітьми. В цьому році в конкурсі "Щаслива родина – квітуча Україна" (Всеукраїнський конкурс дитячого малюнку, - Ред.) взяли участь 3,5 тисячі дітей! Такого конкурсу не організував ніхто в нашій країні.

Я хотів би, щоб навколо мене було менше негативу, і для цього намагаюся щось робити. Не просто відходжу в зону комфорту, я розширюю своє життя, щоб й іншим було комфортно, і запалюю їх тим, чим займаюсь. Щиро раджу всім прожити життя так, як вони хочуть, але з точки зору того, наскільки це корисно для суспільства. Я завжди говорю, що в кожному суспільстві повинні бути рамки, і не варто виходити за рамки, окреслені державою. А ми, на жаль, часто їх порушуємо: можемо кидати недопалки, забруднювати екологію і так далі. Я зараз не говорю про "верхи", про корупцію, я говорю про звичайних громадян. Корупція сидить в нас самих, бо ми самі це допускаємо, не дотримуючись законів.

Кор: Ви займаєтеся творчістю: пишете вірші, невеликі розповіді й публікуєте їх в соцмережах. Як ви почали займатися творчістю та чи не боїтесь критики? 

Я ніколи не вважав себе поетом чи письменником –  я пишу, насамперед, для себе, це мої особисті думки. Проте у мене є багато віршів. Перший з них написаний у 1995 році : "Мы в мирной тишине рожденные, но что мы знаем о войне?". Я був депутатом міської ради, і в мене на  окрузі проживало 600 ветеранів Другої світової. Я кожного знав в обличчя, майже у кожного бував удома. Жив їхнім життям. І коли вперше побачив їх разом, з орденами, в урочистій обстановці, відчув неабияке хвилювання, мене переповнювали емоції. Узяв ручку  і записав свої думки. Вийшов вірш, який я одразу й прочитав.

До прикладу, для своєї дружини  видав книжку ліричних віршів "С любимыми не расстаются". Це подарунок. Коли не стало моєї мами, написав вірш, присвячений їй – "Портрет на стене".

Написання віршів – це потреба висловити свою позицію у віршованій формі. Це дається неважко, але це не значить, що я хочу продовжувати це робити. Буде можливість і натхнення – робитиму.

Чому публікую свої вірші у соцмережах? Хочу, щоб люди не боялися висловлювати свої думки і робити те, що вони можуть. Люди, як равлики: зачинилися в своїх будиночках і бояться вийти: а що скажуть інші? що подумають? Але сьогодні існує чудова можливість себе проявити. І потрібно не частини тіла показувати, або що в тебе на тарілці… У мене багато друзів  саме через це відсіялось. Вони ображаються, що я став іншим. Не я став іншим, а вони були іншими для мене.  І коли бачу, що вони їдуть закордон і показують в соцмережах не культуру країни, чи її природу, а пляшку шампанського та омарів, мене це відверто дивує.

Критики не боюсь. Ті, хто займається критиканством, мені не потрібні, і я їх не слухаю. А ті, хто займається критикою, мене виправляють і роблять сильнішим та кращим. Наприклад, мені написала дівчина з Москви: "Миколо, можна я трішки виправлю ваші вірші, присвячені Висоцькому?". Я говорю: "Я буду щасливим!", бо вона поетеса і може це зробити краще. Дівчина виправила деякі рядки. Це погана критика?- Ні. Це супер критика!

Були люди, які писали образи в соцмережах –  я намагався вийти з ними на контакт, писав: "Давайте зустрінемось, обговоримо, в чому моя проблема", –  але розумів, що людина не налаштована на конструктивну дискусію.

Ред: У багатьох інтерв’ю ви говорили, що прислухаєтеся до порад свого сина Гліба. Які з його порад втілили в життя, і як зараз відбувається ваше спілкування? 

Справа в тому, що ми недооцінюємо сьогоднішнє покоління. Чому? Бо воно розвивається швидше, ніж ми. Ми грали в футбол та інші ігри, які нас розвивали фізично. А сьогодні діти розвиваються зовсім в іншому напрямку –  в інтелектуальному. Те, що я буду робити півдня, він зробить за секунду.

Спочатку я, як батько, не сприймав порад Гліба. Ну чому він може навчити? Існує ж моє "я". Я ж знаю, я працював керівником, у мене під керівництвом було дуже багато людей. І тут хтось мене вчить. Був доволі складний період, коли дружина нас постійно "розводила по різним куткам". Іноді ми з Глібом не розмовляли. Тільки згодом я почав розуміти те, що дитина вхоплює багато речей, які я не помічаю.

Наприклад, Гліб говорить: "Тату, в тебе застарілий телефон". На що я обурююсь, що новий мені не потрібен. І тут він мені показує, що те, що я роблю за три дні: фотографую, завантажую, обробляю фото, викладаю в мережу, –  він за допомогою нового телефону робить за 15 хвилин. І я почав розуміти, що син говорить правильні речі.

Крім того, в Гліба з’явилася самостійність, якої я навіть не очікував. Він дуже не любить, коли я намагаюся нав’язати йому свою думку і говорю: "Треба робити ось так!". Син категорично це відкидає. Він прислуховується, робить висновки, але відповідає, що може зробити це сам. Коли йому було 11-12 років, це почало сильно проявлятися: "Давай я тобі допоможу щось зробити! - Тату, не треба".

Нещодавно Гліб брав участь у всеукраїнській олімпіаді з філософії і зайняв перше місце. Я був шокований тим, що він написав у есе, і які життєві приклади навів! Це ж списати неможливо!

Син мене навчив багатьом речам (і в професійному плані також). Ми багато подорожуємо. І я його питаю: "Глібе, чому не цікаво в музеях?", на що він відповідає, що музеї не дають можливості доторкнутися, вони мертві. Там – "не чіпай, не йди, відійди", тому більше не хочеться йти до такого музею. Тому в нас у галереї, якщо дитина хоче, то нехай бере. Хоче потримати фотоапарат – будь ласка!

Для мене головне те, що стосунки з дітьми повинні бути заснованими на взаємній повазі. Ми повинні дипломатично виходити з будь-якої ситуації. Ось цьому я в нього навчився.

Ред: Розкажіть про ваші сімейні традиції та дружину Світлану. Які якості ви найбільше в ній цінуєте? 

Є авторитети, а є ідеали. Для мене моя дружина – ідеал жінки. З першої хвилини вона розуміє, чого я хочу. Вона жертвує собою заради мене та нашої спільної справи, обираючи між матеріальним та духовним.

Вона не диктує, а пише разом зі мною наше життя.

Найбільше ціную в ній душевний спокій. Це людина, яка розуміє, що від неї дуже багато залежить і в сім’ї, і за її межами. Я імпульсивний та емоційно неврівноважений. Я швидко запалююсь, а вона врівноважена та виважена. Я дуже щасливий, що у мене така дружина.

Вісім років я веду щоденник тата школяра, де збираю фотографії зі шкільного життя Гліба, записую цікаві історії, спогади. Потім публікую невеличку книжечку для сімейного використання.

Також створив сімейну книгу нашого життєпису. Я прихильник того, щоб кожна сім’я творила свою історію. У нас повинен бути сімейний архів. Я встиг зробити свій архів, зумів об’єднати свою родину, адже мама не жила разом з татом. Кожен з батьків написав свою історію, спогади про життя. Я також написав свою історію, потім це зробить Гліб, якщо захоче. Не можна розривати родинні зв’язки.

Найправдивіша історія та, яку ми пишемо в своїй сім’ї.

Кор: Назвіть три складові успіху.

Захопленість своєю справою. Постійна робота над собою. Відкритість. Потрібно ділитися тим, що ти робиш, з людьми.

Після годинного спілкування пан Микола з захопленням продовжував знайомити нас з еспонатами галереї, розповідати про авторів картин та ділитися планами про конкурс дитячих малюнків. На останок подарував збірку своїх розповідей та знову запросив у гості до галереї "Єлисаветград".

Читайте також: Люди Кропивницького: посадовець міськради Володимир Поповічев про роботу, політику та особисте (ФОТО)