22 грудня 2020, 14:00
«Людина завжди прагне чогось більшого», – говорить про себе Богдан Язловецький із Кропивницького. Хлопець народився хворим на ДЦП, але це йому не завадило відчувати себе повноцінним членом суспільства, ходити до загальноосвітньої школи й вести активний спосіб життя. Це непересічна особистість, яка поєднує в собі ірраціональне, чуттєве – це написання поезії, та раціональне – захоплення програмуванням.
«Поезію почав писати роки 2 тому. На мене справив враження вірш С. Єсеніна «Письмо к женщине», після цього спробував сам написати поезію. Коли запитав думку інших, то почув схвальні відгуки – так і розпочалася моя творча діяльність. Вірші дають мені змогу висловити почуття назагал. Також допомагають осмислити ситуацію, яку я пережив, або за якою спостерігав.
Першим, хто познайомився з моєю творчістю, був двоюрідний брат. Бо наші думки часто збігаються, він розуміє мене, а я – його. Це моя дуже близька людина, якій я можу довірити абсолютно все. Саме завдяки йому я навчився спілкуватися з людьми, не боятися думки інших.
Жодного разу не брав участь у літературних конкурсах, тому що я не впевнений у собі, боюся, що не всі зрозуміють мою творчість. Мене не зовсім лякають негативні відгуки, а іноді, навпаки, боюся стати відомим, щоб мене це не зіпсувало, не зробило зверхнім. Адже, як відомо, людину можуть спотворити гроші й слава.
Найскладніше мені писати про стосунки між людьми в соціумі, політику, тому що кожна людина має власну думку з цих питань. Уникаю скандальних моментів.
Люблю читати фантастику. Мені цікаво спостерігати за тим, як людина це все створює, вигадує, які герої присутні у творі, місце подій».
«Коли згадую дитинство, то весь час стоїть лікарня перед очима. Ми з моєю мамочкою були більше в лікарні, ніж вдома. Іноді доводилося знаходитися в лікувальному закладі по три місяці для проходження реабілітації. Єдине, що давало мені сили в цей момент – віра в те, що я одужаю. На той момент я ще не знав, що моя хвороба ДЦП невиліковна, тому уявляв, що це все тимчасово. Зараз пройду лікування – недуг відступить, і я зможу грати, бавитися зі своїм двоюрідним братом. Тому щовечора перед сном уявляв, як ми бігаємо, програвав у голові сценарії усіх можливих ігор. Дуже вдячний матусі, яка не обмежувала мене ні в чому, не зупиняла та дала можливість відчувати, що я звичайна дитина, бо бігав, падав. Через хворобу повноцінно біль не відчував, але отримував задоволення від спілкування з однолітками».
«Відчуваю себе досвідченим у питаннях освіти з інклюзивною складовою та в загальноосвітніх навчальних закладах. Адже спочатку я ходив у садочок № 42 . Цей заклад освіти спеціалізується на реабілітації дітей, хворих на ДЦП. Хоч у групі були всі такі, як я, проте в мене було одне бажання: скоріше звідти піти, щоб мене ніхто не чіпав, ні про що не запитував.
Якщо найчастіше перше кохання зустрічають у дитячому садочку, про яке пам’ятають усе життя, то про себе такого сказати не можу. Це зараз я розумію, що все залежить не від середовища, у якому ти перебуваєш, а від тебе самого. Тобто від того, як ти сприймаєш себе. Коли ти не соромишся сам себе, а готовий прийняти таким, як є, то й люди бачать не твою хворобу, а тебе як неординарну особистість, цікавого співрозмовника. Але така думка в мене була не завжди. Тому причиною того, що я себе погано відчував у колективі дитячого садка, була моя замкненість. Поки ти сам не відкриєшся для спілкування з людьми, то ніхто не в змозі тобі допомогти, якими б професіоналами не були вихователі, психологи. Тому коли прийшов час визначатися з формою навчання в школі, то вибір батьків, зокрема вітчима, пав на загальноосвітній заклад. Дуже вдячний йому за те, що тоді мене саме так спрямував. Звичайно, що я переживав, боявся того, що в садочку в мене був один колектив, а тут будуть зовсім незнайомі люди. Це мене напрягало, я хвилювався, як мене сприймуть у новому колективі.
Можу порадити тим, хто має інвалідність і розмірковує, чи йти навчатися в інклюзивні класи, чи за індивідуальним планом, то краще йти в загальноосвітній клас. Так, доведеться долати багато психологічних бар’єрів, але втеча від них буде тимчасовою і рано чи пізно все одно доведеться виходити із зони комфорту та вчитися жити в суспільстві, то краще нехай це станеться раніше.
Шкільне життя напрочуд цікаве, дає можливість спробувати себе в різних амплуа. Так, наприклад, у молодший школі ми в класі поставили п’єсу, я не пам’ятаю, яку роль грав, але точно пам’ятаю, що після цього мені захотілося стати актором.
Зрозуміло, що не завжди було так весело і легко, адже були часи, коли батьки носили мене до школи на руках, бо використовувати візок – це табу для нашої родини, щоб я себе не відчував безпорадним. І я їм за це дуже вдячний, оскільки саме завдяки тому, що вони ніколи не акцентували уваги на моїй хворобі, то я зрозумів свою інакшість, мабуть, у років 12, коли починається криза підліткового віку. Для тебе стає пріоритетною думка соціуму, спостерігаєш за тим, як на тебе дивляться люди, як до тебе ставляться інші, звертаєш увагу на перешіптування та косі погляди у твій бік. Але я навчився бути сильнішим та з розумінням ставитися до сприйняття мене іншими. Я просто перемикаю фактор своєї уваги на майбутнє, а саме: яку професію здобуду, яка велика родина в мене буде.
Хоч нині я не рвуся бути лідером у класі, не люблю відвідувати загальношкільні заходи, брати участь у позашкільній діяльності, бо уникаю відповідальності, мене лякає те, що я можу не впоратися, адже у таких ситуаціях доведеться відповідати не лише за себе, а й за інших. Мені комфортніше, коли я сам удома, або ж з тими людьми, у яких упевнений. Проте хочу зауважити, що в моєму колі спілкування переважають дівчата, оскільки вони більш емоційні, глибокі натури, з ними ніколи не буває сумно».
«Коли ти розумієш, що ти не такий, як усі – то з’являється острах. У мене є два типи страхів: перший – коли ти в суспільстві, а другий – коли людина протилежної статі тобі подобається, а у відповідь бачиш якусь неприязнь до себе через інвалідність. Ще декілька років тому я підкорювався своїм страхам. Коли знайомився з дівчатами в соціальних мережах, то приховував свою інвалідність. А коли в листуванні натякав і бачив негативну реакцію, то говорив, що я пожартував або казав, що це тимчасово. Але це хибний шлях, бо так неможливо зустріти справжнє кохання та відчути щастя.
Зараз у мене прекрасні стосунки з дівчиною, яка мене розуміє, підтримує в усьому. Колись це була для мене мрія, яка здавалася неможливою, але завдяки тому, що я став впевнений у собі, перестав боятися відмови, одразу сказав про те, що маю захворювання. Її, мабуть, підкупила моя відвертість. Я їй сказав, що хворію на ДЦП. Якщо ти хочеш продовжувати спілкування, то я залюбки погодився б, а якщо це тебе лякає або ти не готова, то я теж зрозумію – і не будемо витрачати час одне одного на вибудовування здогадок та причин відмови. І це нам обом полегшило життя. Тож людина із ДЦП може бути щасливою в коханні. Єдине, що треба починати з себе, навчитися не ховатися за хворобою, а стати цікавим для інших, багато працювати над собою.
Дуже вдячний своєму двоюрідному брату, який брав мене до себе в компанію, щоб я вчився комунікації, долав страхи. Мені настільки було комфортно спілкуватися з однолітками, коли поруч був брат, бо відчувалася його підтримка. Одного разу він залишив мене на свою дівчину, а сам пішов до магазину. Боже, у мене почалася паніка, страхи заволоділи мною. Але довелося опанувати себе, почав говорити з нею про поезію. І це виявилося напрочуд легко вести бесіду про те, що тобі подобається, у нас виникла полеміка з приводу лірики Єсеніна. Я вперше радів, що веду дискусію, багато говорю. Тоді зробив висновок для себе, що я можу бути цікавим співбесідником, і з того часу став більше читати. А ще не треба боятися просити допомогти, бо не всі розуміють, яка саме підтримка тобі потрібна. Я звернувся до брата з проханням – допомогти мені впоратися зі страхом спілкування з протилежною статтю наодинці. Ось саме так він мені допоміг».
«Дуже часто якщо людина має інвалідність, то стереотипно її сприймають крізь призму жалощів, ущербності. А це, справді, ще більше провокує комплекси, замкненість. Так, наприклад, я свідомо не користуюся безкоштовним проїздом у громадському транспорті. Стосовно вступу до університету, то я не планую користуватися пільгами. А для цього вже сьогодні готуюся до ЗНО, щоб отримати високий результат – і бути гордим за себе, що я зміг, а не мене пожаліли. Зрештою, вважаю, що людей, які мають інвалідність не варто якось виділяти, ми такі члени суспільства, як і всі. І не хочеться, щоб тоді хтось говорив, що інвалід займає місце обдарованої дитини тільки через те, що в нього пільги.
На мою думку, з людьми з інвалідністю працювати легше, адже вони з усіх сил хочуть стати повноцінними членами суспільства і мають сильну мотивацію. Я хочу стати професіоналом в IT-сфері, щоб створювати програми, мобільні застосунки для полегшення життя людей, які пересуваються на візку. Майбутня професія для мене – це улюблена справа та можливість гарного заробітку, адже планую мати велику родину. Також люблю проводити час наодинці, тому програмування дає можливість поринути у творчу атмосферу. Коли всі нарікають на те, що змушені сидіти під час карантину вдома, то для мене це, навпаки, шанс приділити увагу улюбленій справі. Особливих змін життя до карантину та під час карантину не помітив, тільки зникли заняття в спортивному залі».
«Ця фраза для мене асоціюється з тим, що я завжди йду вперед, незважаючи ні на які проблеми, роблю великі кроки в житті. А які саме? Скоро побачите, сподіваюся, що країна буде мною пишатися».
P.S. На завершення Богдан подарував авторці цієї статті свою неопубліковану збірку віршів. Пориньте у світ поезії, ознайомтеся з віршем Богдана після прочитання інтерв’ю.
А мы играли в чувства думая, что правда
А он смотрел так на тебя – ты его награда,
Награда за актёрство и аплодисменты глаз
Не знала только ты, что они не тебе уже много раз…
Ты думаешь, что любишь, а он устроил шоу
Сцену из аккуратных шуток или лестных слов,
Ты, улыбаясь, видела, как он жалко бегал за тобой!
Только знаю я ,сколько бегают за ним у тебя же за спиной.
И в тот момент, когда поймешь, что у него в душе театр
Ко мне ты не иди, а играй дальше свой спектакль.
Когда из глаз пойдут прозрачные, горькие титры,
Не ищи меня глазами, ведь для тебя я всего лишь зритель! Богдан Язловецький
Читайте також: Директорка школи на Кіровоградщині розповіла про боротьбу з онкохворобою
Головне сьогодні
