Восьмий рік пенсіонерки з села Клинці Кропивницького району шиють для військових теплі речі. Попри поважний вік і недуги, щодня працюють з восьмої ранку і до пізнього вечора. Вже передали на фронт тисячі пар рукавиць і сотні пар валянок. Зупинятися не збираються, поки не скінчиться війна. Про щирий патріотизм і любов до України – читайте у матеріалі Точки доступу.
Це ж часу займає багато. Викроюємо верх, а потім підкладка і обшити – довго одна пара шиється, – діляться кравчині хитрощами шиття і я бачу поколоті голкою пальці.
Майстерню з пошиву речей для армійців сусідки і давні подруги організували вдома у Діни Іванівни. 85-річна жінка розповідає, що волонтерити почали з часів Майдану. І нині щоранку збираються, п'ють каву, жартують. Працюють, разом обідають і аж увечері розходяться. Лише коли злягли з коронавірусом, зробили перерву. Тепер згаяний час допомагає надолужити донька Валентини Тимофіївни Олена. Вони із матір'ю – професійні кравчині.
Я коли оце все на Майдані було, то не спала ночами і дивилася. Я дуже така патріотка – люблю цю бідну Україну до щему в серці. Якби я була молода, я б теж була з ними на Майдані. І ми з Тимофіївною дивилися, коли йшли добровольці, і один в пластикових таких капцях – коли з початку йшли. Та хіба ж можна було на це спокійно дивитися?, – розповідає Діна Малецька.
Діна Іванівна за спеціальністю товарознавець. Питаю її, де навчилася шиттю.
Ой, а що це так багато розуму потрібно? Моя бабуся покійна казала, що горе навчить коржі з маком їсти. До того ж в мене мама була кравчинею, ми жили в Злинці Маловисківського району, вона там на все село була першою швачкою. Найкраща була. А бідність страшна і тоді все люди вміли робити, – згадує пенсіонерка.
Вона додає, що покійна мати вміла навіть взуття ремонтувати. Всього навчила і доньку.
Змушені були вчитися щось робити, одягнутися ж хотілося. То я вмію в’язати і спицями, і гачком…А шити рукавиці – я працювала завскладом років 18, мабуть, а нам надсилали робочі рукавиці, не знаю, де шили. Ну, а я взяла ту пару, розпорола її і шию тепер такі ж легко і просто. Якщо треба більше – додала там по пів сантиметри – бо є ж руки більші а є менші. А валянки навчила шити Тимофіївна.
Спочатку сусідки на валянки переробляли свої пальта та ковдри. Із обрізків кроїли рукавиці. Потім тканину почали зносити родичі, знайомі. Нині сировину надсилають з усієї України. Одна кімната у будинку повністю заповнена різним мотлохом – лише встигай переробляти.
Вже готові теплі речі кравчині на схід передають через волонтерів. Роботу розподілили: одна розпорює одяг, друга кроїть майбутні валянки і рукавиці, третя шиє на машинці.
Якщо такий час, то хто ж буде допомагати?! Там же діти і люди воюють, треба ж теж їм щоб тепло було. Бо в окопах, холодно, треба, щоб було в що переодягнутися дітям, – говорить донька Валентини Тимофіївни Олена Резніченко.
Раніше вона шила весільні сукні. Коли скінчиться війна, говорить, шитиме одяг внукам.
Одну пару валянок кравчині шиють протягом дня. Рукавиці – близько години. На трьох – лише одна швейна машинка. Зізнаються – робота не легка, але байдикувати не звикли.
У нас вийшла перерва півтора місяці, бо всі троє похворіли, то нічого не робили. І от вирішили відновити шиття, бадьорість з’явилася. Якби я нічим не займалася, можна ж з глузду з’їхати – як це можна нічого не робити?! Я дивлюся, тут сусіди сидять і влітку, і взимку на повітрі, а я… Як це сидіти, тим більше, якщо йде війна, – дивується 83-річна Валентина Сєлявіна.
Жінка розповідає, що сама родом з Донеччини.
Я сама з Донецька поїхала в 43-му році. Мама вилізла з шахти, дали коня і це ми їхали із самого Донецька конем аж сюди в Новоукраїнський район Кіровоградської області, там жили мамині батьки – дідусь і бабуся.
За волонтерську діяльність православна церква нагородила ініціаторку створення "швейної майстерні" Діну Малецьку медаллю "За жертовність і любов до України".
А два роки тому подякувати "дівчатам" у село приїжджали добровольці. На згадку і в знак подяки подарували прапор України з підписами військових. Він і нині на чільному місці поряд із іконами.
Дякували і казали хлопці, що якби не наші валянки, взагалі б пропали. Мороз 25 градусів, сніг по коліно, а що ж ті берці – нічого берці, – показує фотографію вояків Діна Іванівна.
Помирати не можна, допоки йде війна, – посміхаються кравчині. Вони вірять, що врешті дочекаються миру в Україні.
Ми всі дуже за мир переживаємо і я вірю, що все в нас буде добре. Впевнена! Інакше – навіщо жити?, – говорить Діна Малецька.
Читайте також: New Hope: у Кропивницькому облаштовують притулок для потерпілих від домашнього насильства (ФОТОРЕПОРТАЖ)
