Повернувся на службу: історія сапера з Кіровоградщини, який втратив ногу

Життя сапера Максима Грінченка змінилося після одного з ракетних обстрілів – він втратив ногу. Втім, вже за 4 місяці встиг пройти кілька операцій, навчитися жити з протезом і повернутися на службу. Новомиргородські вісті поспілкувалися з Максимом щодо особливостей життя людей, які значну частину свого здоров’я віддали, аби захистити нас…

У протезистів зараз бум пацієнтів, людей, які втратили кінцівки, дуже багато, – розповідає Максим. – Раніше приходили до протезистів ті, хто потрапив у ДТП, постраждав на виробництві. Зараз війна і потік людей, які потребують протезів, збільшився у багато разів. Нас буде багато у кожному місті. Жінки дивляться на таких, як ми, з жалістю, чоловіки – з острахом. Вони переживають, що і з ними може статися щось подібне. А ми залишилися всередині такими ж, як були. Просто набули певних особливостей…

Вдячний всім, хто посприяв швидкій реабілітації.

Максим Грінченко повернувся до строю дуже швидко. Вдячність з цього приводу він висловлював і лікарям Київського військового шпиталю, і близьким, і командуванню частини, в яку повернувся, щоб служити далі – йому тут знайшли і роботу, і посаду, на якій Максим може бути корисний. Кілька разів наш співрозмовник повторив, що у нього дуже адекватне керівництво частини і можливість самореалізації дає наснагу жити далі. Дякує чоловік і всій Новомиргородській територіальній громаді:

Це в мене вже третій протез – перші два довго не витримали, – розповідає Максим. – Зараз у мене електронний протез, кошти на який надала держава. На додаткові послуги з протезування гроші виділила Новомиргородська міська рада. І я не єдиний, кому місцева влада посприяла з протезуванням. Первісне протезування безплатне. Але якщо залучити допомогу спонсорів, можна поставити кращу модифікацію електронного протеза.

А гарний протез – це дуже вагома складова повернення до звичайного життя.

Новомиргород досить добре пристосований для тих, хто втратив кінцівки. По всій Україні йдуть дебати, чи варто класти бруківку, чи краще пустити гроші на інші цілі. Я у центрі Новомиргорода пересувався без проблем на візочку саме завдяки тому, що тут відремонтовано чимало доріг і тротуарів, є плавні спуски. Це не в кожному місті можливо! У мене був випадок у Києві – поїхав на возику по воду, а назад повернутися не міг, треба було долати бордюри. Добре, що допомогли небайдужі люди.

Ми потребуємо рівних тротуарів більше, як потребували раніше. Протез не відчуває ямку чи камінчик, що стирчить, дуже легко перечепитися і впасти. Возики на нерівній доріжці швидко виходять з ладу. А коштують вони чимало, особливо електронні.

Не можна сказати, що все ідеально і в нашому місті, але тут покладений гідний початок. Серед недоліків – пандуси. Вони є, але у багатьох місцях вони такі, що самотужки подолати пандус нереально. Пандуси встановлювали ті люди, які ніколи не пересувалися на візках. Та й будемо чесними – основна частина забудови створена за часів СРСР, і не скрізь є місце для довгого й пологого пандуса. Так само, як у ново миргородських багатоповерхівках не передбачені ліфти – як пересуватися на візку людині, що мешкає на 5 поверсі?

Багато проблем, що виникнуть у майбутньому, можна вирішити, встановивши кнопки виклику біля кожної громадської будівлі Поки що я бачив таку кнопку біля "Нової пошти". А мають вони бути біля кожного магазину, кожної аптеки. Для охоронця не становитиме труднощів один чи два рази на день допомогти людині на візку. Люди, які повернуться у Новомиргород після лікування, реабілітації, належатимуть в основному до соціально активної вікової категорії. У багатьох діти ростуть і мають їхати на навчання, а батьки самі потребують підтримки. Ми не хочемо бути тягарем ні для перших, ні для других, тому покращення інфраструктури, яке дасть людям без кінцівок більше можливостей, є дуже важливим.

Дуже приємно, що у Новомиргороді спокійний дорожній рух. Але я закликаю водіїв бути уважними, оскільки у багатьох місцях тротуари відчутні, або ж там неможливо пересуватися на візку. І людина, яка пересувається на візку чи на протезах не зможе швидко відскочити. Тому обачність дуже важлива.

Кор.: Що робить держава для ветеранів, які втратили кінцівки?

Зараз спрощують проходження ВЛК та МСЕК. Це важливо. Є такі міста, де до пораненого приходять прямо у шпиталь чи лікарню, комісії проходять швидко. Військові, які втратили одну кінцівку, отримують другу групу інвалідності. Цивільний з такими ж ушкодженнями – першу групу. Військовий отримує першу групу тільки якщо втратив дві кінцівки чи має ще якісь серйозні поранення. Не думаю, що це справедливо, адже ми насамперед люди і група інвалідності – це про стан здоров’я.

Започаткована дуже важлива ініціатива – у кожному районі будуть куратори для людей з інвалідністю. Це будуть фахівці широкого профілю, які добре орієнтуватимуться в законодавстві, медицині, психології, і будуть допомагати вирішувати найрізноманітніші проблеми.

Загалом державні стандарти треба удосконалювати, бо війна завдала шалених збитків здоров’ю людей, і вона потребують зміни інфраструктури. От візьмемо найпростішу річ – пандус біля під’їзду. Є викидні моделі. Їх встановлять комунальники біля під’їзду, де живе людина, яка пересувається на візку, якщо звернутися в управління праці і соцзахисту. Але біля інших під’їздів їх не буде, тож елементарно зайти в гості до кума не вийде. Держава може змінювати стандарти так, щоб ми почувалися на рівних з іншими людьми.

Кор.: Що можуть зробити звичайні громадяни?

Навчитися нас сприймати як звичайних людей. Не жаліти, ми заслуговуємо на повагу, а не на жалість. Не дивитися зверхньо. Ми залишилися такими ж, як були. Навчити дітей спокійно реагувати на людей з інвалідністю. Не тикати пальцем. Не відвертати погляд, не відчуджуватися.

У мене були випадки, коли в кафе пригощали кавою, коли діти підходили, дякували, пропонували цукерки. Дуже розчулювався, як незнайома людина оплатила в аптеці мій рахунок за ліки. Це і є підтримка. Нам важливо знати, що все було недарма.

У найближчі роки професія психолога, психотерапевта набуде особливого значення і ця місія буде відповідальною. Ми всі травмовані. Не тільки ті, хто постраждав фізично. А нам треба зберегти єдність, зберігати родини, бо тільки так ми збудуємо майбутнє. Україна буде такою, якою її збудують наші діти.

Солдатам треба тримати по можливості те, що вони пережили, в собі, поберегти своїх близьких. Бо у них була своя війна – чекати нітрохи не легше психологічно, як воювати. І якщо вивалити близьким свій травматичний досвід, дві війни їхня психіка може й не потягнути. А близьким, друзям треба зрозуміти, що якщо ветеран проговорює щось одне й те саме багато разів, то він 1000 разів повторить, і на 1001 раз відпустить ситуацію. Якщо іншого шляху нема, то треба проявити толерантність.

Питання про плани на майбутнє Максима дивує, бо його майбутнє очевидне.

Люди після втрати кінцівок міняють життя по-різному. Наприклад, я знаю одного чоловіка, який зараз навчається на протезиста. Він пройшов сам шлях реабілітації і зараз буде застосовувати не лише набуті знання, але й весь свій досвід, щоб допомогти іншим. Мої ж плани незмінні – маю скинути ще хоча б 5 кілограмів ваги, щоб протез витримував мене разом з бронежилетом, здати фізичні нормативи й розміновувати території. На найближчі 10 років роботи для таких фахівців, як я, в Україні, на жаль, вистачить.

Читайте також: "Першими завжди заходимо ми": вибухотехнік із Кропивницького про роботу на "прильотах" та в деокупованих містах