15 грудня 2023, 11:40
Був військовим капеланом, а нині волонтерить священник Василь Безручко з Кіровоградщини. Навколо допомоги армії об’єднав власну родину і небайдужих з різних регіонів України. У храмі, де щодня моляться за українських захисників, побували журналісти Точки доступу.
Василь Безручко запалює свічку і промовляє молитву. Найперше – за Україну та українських воїнів.
На Кіровоградщину з Черкащини священнослужитель переїхав 15 років тому. Народився чоловік у Волинській області, але його батьки переїхали у Центральну Україну. Отець згадує, що в Олександрівці колишнього Маловисківського району тоді вже була церква і він хотів в ній служити. Та представники влади відмовили надати приміщення для служби українською мовою, оскільки то була церква московського патріархату.
Тож отець із матушкою Ніною взялися будувати свій храм Архистратига Божого Михаїла. Так, за власні гроші, за підтримки меценатів і небайдужих з усієї України за три роки звели синьо-жовту церкву. Побудували її переважно, підкреслює настоятель, все ж за людські пожертви.
Єдине, що я попросив меценатів, щоб зробили мені ремонт і дзвіницю. Ви ж самі бачите, помітивши її, вже не треба казати, яка це церква. Вона жовто-блакитна, як наш український прапор.
На той момент це була перша у районі Українська православна церква Київського патріархату. Нині їх три. А тоді, згадує священник, служба українською для людей була дивиною.
Спочатку вони приходили просто послухати, як правимо ми українською мовою, а потім, зрозумівши, що це є наша українська церква і це є наша мова, почали приходити не лише самі, а й приводять і дітей, і внуків. Буває, влітку як з'їдуться, то тут немає і перехреститися де.
Благочинний Маловисківського і Новомиргородського округів, протоієрей Василь Безручко – не єдиний священник у родині. Зокрема, його дядько – сявщенник. Ще у 90-х він одружився і переїхав у Росію. Запрошував племінника, та той відмовився.
Я сказав йому, що тут мій рід, моє коріння і я не хочу звідси нікуди їхати. Понад 25 років ми з ним не розмовляємо. Він сказав, що в нього немає племінника, а я – що на все воля Божа і там нас розсудять.
Вже на Кіровоградщині отцю знову пропонували перейти у московський патріархат.
До нас приїхали з московського патріархату, їх було восьмеро. Єдине, що я їм сказав: "Хлопці, вибачайте, ви мене сюди не привезли, мене люди запросили. Я є тут один, я будуватиму храм. І, кажу, прийде час, коли, можливо, вас і не буде, а я буду тут жити, я хочу піднімати дітей, хочу піднімати нашу церкву". І так вже служу по сьогоднішній день.
Ставлення людей до української церкви почало змінюватися з 2014-го року, – ділиться спостереженнями настоятель храму. Відтоді, як Росія вторглася в Україну. Під час АТО Василь Безручко був військовим капеланом. За службу має низку подяк і нагород від військових та волонтерів.
До того менше розуміли, що таке українська церква, як вона піднімає людей, як вона збагачує, як вона вчить. Що важливо – українською мовою, адже це дуже людей зближує. Адже через те, що нам нав’язували, ми загубили свою культуру. У 15-му році я поїхав у якості військового капелана в Слов’янськ Донецької області. Просто допомогти хлопцям, підтримати їх. Я бачив, як під час концерту українською мовою місцеві просто виходили з клубу. Вони питали мене російською, чому ми туди приїхали, і що від них хочемо.
Але згодом свідомість людей почала змінюватися, – говорить він. Зізнається, що змінився і сам. Чітко і безповоротно визначив власну місію – доносити слово Боже до українців і українською. Укріплювати моральний дух наших людей. У війську, згадує, через довгу білу бороду його низивали "Хотабичем".
Я служив у 95-ій аеромобільній бригаді, і коли прийшов перший раз до них, там був підполковник і він сказав на мене "Хотабич". Так я "Хотабичем" залишився на сьогоднішній день. Буває, люди не знають, хто такий отець Василій, а "Хатабича" знають, – сміється Василь Безручко.
Коли почалася велика війна, отець із сином доєдналися до тероборони. Відколи її розформували, взявся допомагати армії. Разом із однодумцями збирали гроші на дрони, на спорядження тощо.
Адже у нас є багато односельців, які служать. Навіть вже є троє загиблих, один із них – однокласник мого сина. Я просто собі уявив, коли Гриша пішов його проводжати в останній шлях, що це міг бути мій син.
Як священнослужитель, додає, намагається підтримати моральний дух українців, а надто – наших воїнів. Отець говорить, що після війни матиме ще більше роботи – допомагатиме подолати їм травми війни.
Зараз, коли приїжджають хлопці у храм, то говорять, що були не дуже віруючі, не молилися і навіть не знали молитви, але, коли ідуть обстріли, навала велика, то згадуєш і маму, і Бога. І говорять вони в такі моменти три слова: "Господи, допоможи, Господи, помилуй". І моляться від щирого серця. Я бачу, що це вже ті люди, які після перемоги ходитимуть до храму. Попри те, що 20-30 років не відвідували церкву. Це дає їм отой дух, який є нескорений, який є непереможний.
Розповідаючи про своє життя, священник згадує старе прислів’я, ці слова вважає за народну мудрість.
Кажуть, чоловік за життя має посадити дерево, виростити сина і збудувати дім. 120 саджанців яблунь я посадив. Маю чотирьох дітей. Син навчається в богословській академії у Києві. У майбутньому теж буде священником. Збудував цей храм. Ще маю плани побудувати у Великій Висці храм. Але це вже після війни.
Отець Василій говорить, що допомагатиме тим, хто потребує цього, доки житиме. Нині він продовжує збирати пожертви та гуманітарну допомогу для потреб армії. Його донька із дружиною передають на фронт сухарики, яблучну пастилу, фрукти. А ще матушка Ніна зв’язала для оборонців сотні пар шкарпеток. Працює над ними і вдень, і вночі.
Але, говорить Василь Безручко, їх ця робота не обтяжує. Він певен, що кожен має працювати заради перемоги. Чоловік каже, що на першому році великої війни люди допомагали армії набагато активніше. Нині, за деякими винятками, кожен зайнятий своїми особистими справами. Він закликає українців не звикати до війни і не бути байдужими, бо лише так подолаємо спільного ворога.
Кожного дня священник молиться за Україну, за її оборонців та за рідну аеромобільну бригаду. Має цілий список з іменами полонених та зниклих безвісти воїнів.
У молитві звертається до Михаїла, на честь якого названа церква. Святий вважається захисником воїнів. А також до Миколая Чудотворця – покровителя всіх, хто в дорозі.
І читаємо потім до Миколая. Святий Боже, Миколай, хлопців-воїнів додому що? Правильно – повертай.
Читайте також: У пам’ять про сина: як подружжя освітян із Кіровоградщини допомагає армії (ФОТО)
Головне сьогодні
