18 липня 2024, 18:45
11 переселенців із Херсонської та Харківської областей знайшли безплатний прихисток в гуртожитку ліцею у Бобринці. Щоби постраждалі внаслідок війни та учні закладу мешкали в пристойних умовах, у будівлі зробили капітальний ремонт. Про пережите та як облаштувалися на новому місці, переселенці розповіли журналістам Точки доступу.
Тетяна Куліш евакуювалася на Кіровоградщину з двома онуками – 19-річною Анною та 16-річним Миколою. Родина з села Великий Бурлук, що неподалік Вовчанська. Жили в окупації, бо не могли довгий час виїхати – дороги були підірвані. Молодший брат жінки безвісти зник на фронті під Кліщіївкою, інший продовжує воювати. Жінка згадує, що в окупації навіть дихати було тяжко.
Тяжко було… Їдеш по своїй землі і наче стоять твої люди, але з автоматами на тебе направленими, прикро це... Старалися зайве не виходити, а сидіти по своїх домівках. Якщо доводилося виїжджати ближче до цивілізації по хліб, скажімо, вони записували номери машин, прізвища, документи перевіряли. Все по перепустках було. Лікарні були відчинені, але медики на місці були не всі. Продуктів не було, медикаментів не було, хіба волонтери привозили.
Жінка розповідає, що якось через окупантів у родині ледь не сталося непоправне. Дядько забрав Анну з коледжу, але додому не довіз. Дорогою родичі заїхали в село Мартове у Печенізькій селищній громаді до дядька на роботу. На той момент там почалися бойові дії.
Він хотів проїхати, але невдало. Росіяни зупиняли їх, але він не зупинився й ті почали стріляти по машині. Поранили онучку в голову, руку... От вона дві доби там лежала, ми не могли її забрати. А потім вже батькові дали дозвіл, перепустку, швидка приїхала і повезли її у Вовчанськ.
У Вовчанськ, розповідає, викликали нейрохірурга з Харкова. Той вже був напівдорозі до міста, бо саме повертався з порятунку інших людей, але повернувся. Завдяки йому Анна вижила.
Він сказав, що зробив те, що міг на місці зробити без медикаментів, без усього. В неї гематома була, уламки, скло з машини, уламки з куль. Лікар сказав, що все це прибрав, але що з нею далі буде все добре, гарантій не давав. Боявся, що Аня взагалі не буде рухатися, але ми її вдома піднімали своїми силами.
Згодом дівчині довелося поставити пластину в голову. Вона проходила реабілітацію у Харкові, але і досі повністю не відновилася.
Коли ми ще вдома були в окупації, там хірург російський був, казав, щоби ми її відправили в Бєлгород, а там її нібито поставлять на ноги. Але Анна відмовилася, сказала, що нікуди з України не поїде. То ми проходили реабілітацію у Харкові, а коли там стало надто гучно, поїхали сюди.
Спершу обстріл, в машину попали у капот і все – я втратила свідомість, – згадує сама Анна Чєха.
Після поранення окупанти кинули її без допомоги просто на підлозі в гуртожитку.
Не можна було туди проїхати. Її привезли в комі, вже в неї така стадія була, як там старенький лікар сказав: "Вона вже Богу душу віддає". Шістдесят відсотків крові в неї чужої, не своєї. Ми молилися за онучку і от вона піднялася, вчимося тепер ходити, розмовляти їй тяжко, – додає бабуся.
Щодо тимчасового житла пані Тетяна говорить, що дах над головою є і вони цьому раді.
Тут спокійніше, звісно. Як вийдеш, буває, ввечері надвір – і забуваєшся, що війна в країні – тихо. А онучка досі як почує якийсь шум – не спить, цілу ніч сидить у коридорі. В нас як ішли росіяни через Вовчанськ на Куп’янськ, вертольоти низько літали, вони сиділи там – ніжками махали. Як саранча лізли. То не забувається це все.
Постійно винищувачі літали, колони 24/7 ходили, – говорить онук пані Тетяни Микола Чєха.
Він так перейнявся долею сестри, що хоче піти у військо, щоб за неї помститися. Бабуся ж сподівається, що до того часу війна закінчиться, адже відмовити, боїться, не зможе.
Христина Муратова з Херсонської області. Від війни вони тікали всією родиною. Подружжя саме чекало на четверту дитину.
Я тоді Міланочкою була на сьомому місяці вагітна. У нас Чорнобаївський аеропорт неалеко, то 24 лютого зранку всі ракети летіли через наш будинок.
Будинок Христини наразі цілий. За місяць до великої війни вони з чоловіком завершили там ремонт. Той жартував, що жодна війна не завадить йому покласти кахель. Люди не вірили, що почнеться широкомасштабний наступ.
Старалися, поспішали перед народженням дитини. Купили нову пральну машину, меблі, в будинок провели воду.
Але повертатися родина не поспішає. Не хочуть ризикувати безпекою дітей, адже у Білозерці й досі гучно. Деякий час орендували житло в Івано-Франківську, але для багатодітної сім’ї це задорого. А грошей, які родина отримує від держави, каже Христина, навіть на продукти не вистачає. Чоловік як переселенець не реєструвався – він родом з Кіровоградщини. Коли запропонували переїхати у гуртожиток – довго не роздумували.
Орендувати будинок з нормальними умовами дуже складно. Зараз все зайнято або продають. Я з пів року добрих шукала, а потім звернулася по допомогу і нам порадили цей центр. Я одразу погодилася. З дітками тут нам комфортно, є де попрати, близько школа, старші діти ходять на англійську тут поблизу, Міланочка в садочок має йти.
Ремонт у гуртожитку бобринецького ліцею розпочали у 22-му році. Витратили понад три з половиною мільйона гривень. Левова частка – з місцевого бюджету. Допомогли й благодійні фонди – ЮНІСЕФ, ACTED, "10 квітня". Підтримували грошима, будівельними матеріалами, надавали техніку. Тут є санітарні кімнати та для приготування їжі, кімнати для проживання. Їх облаштували необхідними меблями та технікою.
Опалювальний сезон ми працювали з допомогою дизельного генератора. Встановлений автономний генератор на дизельному пальному, досить таки великої потужності, який може повністю тягнути нашу котельню. Тому при відключенні світла, в ньому встановлена автоматична система підключення, він запускається і дає електропостачання на нашу їдальню. Його потужності вистачає, щоб підключити гуртожиток і школу, – розповідає директор ліцею Володимир Карпук.
Він додає, що буквально днями за сприяння шведських волонтерських організацій, в гуртожитку замінили дірявий дах.
Бобринецький міський голова Леонід Кравченко зазначив, що цій будівлі – майже 40 років. Стільки ж тут не проводили реконструкцію. Була одна душова кабінка на весь гуртожиток. Нині ремонт у гуртовому житлі завершують. Надалі у Бобринці планують звести житловий будинок на 38 квартир. Частину віддадуть переселенцям.
У нас величезна проблема сьогодні з медичними кадрами. Звісно, в першу чергу треба вирішувати проблему житла. Ну і велика надія на те, що ВПО, які мають медичну освіту, залишатимуться за таких умов у нашому місті.
Загалом у гуртожитку ліцею можуть проживати майже шість десятків людей. 17 місць відвели для переселенців, решту – для ліцеїстів із навколишніх сіл. Проживання для постраждалих внаслідок війни безплатне.
Переселенці, які нині там знайшли прихисток, життя наперед не планують. Кажуть, не повернуться в рідні домівки, поки в їхніх регіонах не буде безпечно.
Читайте також: У Кропивницькому небайдужі зібрали понад 200 тисяч на будинок для переселенця Аркадія Сніткіна та його собаки
Головне сьогодні
