Незадовго до закінчення в 1980 році Одеської середньої школи міліції молодшого лейтенанта Віктора Тулянцева призначають дільничним інспектором авіамістечка в Кіровограді. Цей мікрорайон на Новомиколаївці був під особливим контролем у правоохоронних органів, бо там мешкали іноземні громадяни – тодішні курсанти двох напіввійськових начальних льотних закладів. І тому про будь-яку надзвичайну пригоду з майбутніми льотчиками негайно повідомляли до Києва і Москви, про них знали і посольства тих країн, звідки приїхали ці громадяни.
До Тулянцева вказану територію обслуговував капітан Володимир Омельчук, якого, як досвідченого та перспективного співробітника, перевели в карний розшук, де він і проробив до кінця своєї служби. Так ось, не встиг Тулянцев вранці того дня прийняти справи від попередника, як до кабінету зайшов місцевий громадянин, і повідомив, що в гастрономі напроти 25-ї школи розбита велика вітрина.
Перевіривши цей сигнал, молодший лейтенант переконався, що не тільки розбите скло, а і в самому магазині хтось похазяйнував. Повідомивши про пригоду черговому Кіровського РВВС, він запросив на поміч місцевого дружинника Валерія Чубарова, з яким забезпечили охорону торговельного об’єкту. Поки учасники оперативно-слідчої групи робили свою справу, продавчині повідомили, що невідомими поцуплені горілчані вироби, консерви та інші продукти.
Прибулий у складі групи кінолог разом з службовою собакою Рекс приступив до своїх прямих обов'язків. Німецька вівчарка з хвилин п'ять обнюхувала розбиту вітрину та землю навколо. Нарешті пес взяв слід і впевнено повів за собою сержанта вглиб масиву п’ятиповерхових будинків. У цей час біля гастроному вже зібрався цілий натовп громадян, які зацікавлено стежили за роботою міліції і, зокрема, кінолога.
Рекс не пробіг і ста метрів, як йому назустріч несподівано вискочив здоровенний кіт, який зовсім не проявляв страху і не збирався поступатися вівчарці дорогою. Службовий пес різко загальмував, а потім несподівано рвонув до рудого нахаби, який в останню мить ледь вискочив із його пащі. Розгублений кінолог не втримав повідець в руках, і пес стрімко погнався за нахабним котом.
Ця маленька пригода викликала великій регіт у присутніх. Сміялися всі до сліз, окрім сержанта, в якого обличчя відразу стало бурякового кольору. Він стрімголов кинувся за своїм помічником. Співробітники теж засмутилися, бо сподівалися, що Рекс виведе їх до злочинця.
Ініціативу з розкриття крадіжки взяв на себе молодший лейтенант Тулянцев. Разом із дружинником почали ретельно обстежувати землю навколо вітрини. Валерію Чубарову пощастило: при повторному огляді він помітив частинку скла зі слідами крові.
– Злочинець поранився, – промайнуло в голові дільничного. – Тут, вірогідно, маленькі краплини крові. Далі – більші.
Так вдалося вирахувати шлях злочинців. Слід привів прямо до вхідних дверей п’ятиповерхового будинку, який стояв приблизно за півкілометра від гастроному.
Навіть в коридорі будинку та біля вхідних дверей у квартиру слідопити виявили краплинки крові. Декоровані дубом двері на той час були великою рідкістю й означали, що господарі – заможні люди.
Постукали в двері – відкрив солідний середнього віку чоловік у льотній формі. Дільничний інспектор представився, хоч і був у службовому, та повідомив про перевірку паспортного режиму мешканців квартири. Невідомий ввічливо запросив Тулянцева разом з дружинником увійти у квартиру, яка була розкішно обставлена імпортними меблями, килимами, кришталевим німецькими сервізами «Мадонна» та іншими недешевими прикрасами. Перевіривши паспорт незнайомця, Тулянцев зрозумів, що перед його очима квартирант, який перебував на курсах підвищення кваліфікації.
– А де господарі? – поцікавився міліціонер.
– Чоловік з дружиною відпочивають на Чорному морі, – почув у відповідь.
– А більше тут ніхто не мешкає?
– Іноді заходить син, котрому приблизно 18 років. Він десь живе на дачі.
– А коли він останній раз був тут, – запитав Тулянцев, чим дещо засмутив квартиранта.
Дільничний зрозумів, що той не має ніякого відношення до злочину. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Дільничний запропонував квартиранту підняти слухавку, а сам впритул підійшов до нього. З’ясувалося, що дзвонив син господарів і запитував, чи все нормально і чи ніхто не з’являвся зі сторонніх у квартиру
Мімікою та жестами Тулянцев дав зрозуміти, що все спокійно, і ніхто не з'являвся. Водночас льотчику знову жестами запропонував запросити сина господарів на квартиру. Зрозумівши, що з квартирантом можна розмовляти відверто, Тулянцев розповів про крадіжку в гастрономі. Після цього квартирант розповів співробітнику міліції, що цієї ночі він спросоння чув, як у квартиру заходив син господарів з невідомим парубком і тривалий час знаходилися на кухні. Про що вони розмовляли і чим займалися, йому було невідомо.
Молодий співробітник зрозумів, що в квартирі могли знаходитися поцуплені речі, але робити обшук без санкції прокурора він не мав права. Поміркувавши, Тулянцев запитав у квартиранта.
– Гляньте, будь ласка, в холодильнику є те, що вам не належить.
Квартирант відкрив холодильник.
– Ось ця недопита горілка – не моя. Також не мої консерви, м’ясні та рибні.
У той же час постукали в двері, які незабаром відкрили. Зайшов син. Як тільки побачив працівника міліції у формі, він змінився на обличчі та відразу заціпенів. Приховати переляк він не зміг, тому невдовзі сам почав викладати на стіл все, що прихопив із гастронома.
Тулянцев запросив слідчого, який ще не встиг написати протокол огляду пригоди в гастрономі. Через п'ять днів Тулянцев самостійно затримав і спільника крадіжки. Так закінчився перший робочий тиждень перебування молодшого лейтенанта на посаді дільничного інспектора Віктора Федоровича Тулянцева.
– Це Вам запам'ятався, Віктор Федорович, перший розкритий злочин. А чи був ще випадок, який врізався в голову, можливо, щось на зразок героїчного?
Ветеран трохи помовчав, на лобі з'явилися зморшки.
– А ось цей випадок, Веніамін Михайлович, я не забуду ніколи. Нібито він був учора, – повільно вимовляючи кожне слово, промовив він з паузами.
Я одразу зрозумів, що йдеться про щось незвичайне і в той же час із ризиком для життя. І це при тому, що з Тулянцевим кілька років працював у карному розшуку УМВС області й начебто знав його добре. Але помилився. Те, що я почув від нього, мене збентежило.
…Десь наприкінці грудня 1981 року, коли всі готувались відзначати Новий Рік, я прийшов додому пізно ввечері, – розповідав Тулянцев. – Тільки ліг і побачив перший сон, як за вікном почув сигнал добре відомого міліцейського автомобіля. Сну як не було. Зрозумів, що треба на вихід, бо сталося щось важливе…
Вже в райвідділі Тулянцеву, капітану Маслову та дільничому інспектору, що обслуговував мікрорайон Балашівки, Михайлу Олексієнку видали особисту табельну зброю, пістолети Макарова, та наказали на черговому автомобілі прибути в Кіровоградський райвідділ міліції для інструктажу, який проведе заступник начальника УМВС області полковник Марусенко.
¬– В Миколаївській області двоє невідомих, озброєних пістолетами напали на відділення Ощадбанку і заволоділи крупною сумою грошей, після чого зникли на автомобілі «Жигулі». Нещодавно по орієнтировці вказаний автомобіль був виявлений нарядом ДАІ на нашій території, але затримати його не вдалося. В районі Обознівського мосту, на околиці Кіровограда, втікаючи від переслідування, злочинці перевернулися і опинилися у 30- метровому кюветі у заболоченій місцевості. Поки ДАІшники туди добралися, злочинців і слід пропав. З’ясувалося, що вони, можливо, травмовані, бо всюди була кров, – розповів Тулянцев.
Саме до цього місця його доставили разом із колегами. Стояла ніч, колючий вітер зі снігом обсипав обличчя співробітників. Обійшли болото, потім підійшли до нього ближче, бо не виключали, що хтось із злочинців міг бути там. Ніхто не курив, тихо пересувалися, навіть не розмовляли між собою. Спілкувалися жестами. На все про все затратили близько п’яти годин.
Під ранок вийшли на околицю Балашівки і почали подвірний обхід. Так пройшли з десяток будинків. А коли навідались до наступного, Тулянцев помітив у вікні престарілу жінку, й постукав туди. Коли господарка відчинила кватирку, шепотом запитав.
– А є у вас сторонні люди?
Гадаю, що офіцер дуже професійно сформував запитання. Воно, як на мене, примушувало дати однозначну відповідь.
– Є синочку, сплять двоє хлопців. Вночі попросилися на нічліг. Сказали, що приїхали до знайомої дівчини, а місцеві хлопці їх побили. Мені стало їх шкода, тому впустила, – відповіла жінка. – А що? Не встигла господиня закінчити, як Тулянцев приклав до губ вертикально палець і попросив відкрити двері.
– Тихо. Ми – міліція. Перевіримо ваших гостей, а ви на деякий час зайдіть у іншу кімнату.
Тим часом Маслов разом з Олексієнком та Тулянцевим наділи кайдани на невідомих.
– Ну, вы, менты поганые. Откуда взялись? Ну б… таки вычислили!, – тільки й встигли промовити вони.
Огляд речей затриманих не виявив ні зброї, ні грошей. Міліцейський УАЗик не зміг під'їхати до будинку, бо розталий сніг перетворив дорогу на суцільну калюжу. Довелося конвоювати втікачів кілометра два до асфальтної дороги, де очікував автомобіль. По рації викликали другу автомашину, і розсадили затриманих кожного окремо. Доля не пробачила останнім такого зухвалого злочину. Попереду маячили довгі роки відбуття покарання у буцигарні.
22 липня
