21 листопада 2023, 18:30
“Я відкрила очі, побачила стовп вогню – горів наш УАЗик. Я лежала на землі. Задні двері були відкриті і я побачила, як в автівці горів мій колега…”
Військова медикиня Ольга Осадча втратила у війні з окупантами око, перенесла десятки операцій та протягом року відновлюється після отриманих травм. Свою історію жінка розповіла Точці доступу.
Ольга Осадча народилася на Кіровоградщині. Жінці 44 роки, вона виховує 12-річного сина. За освітою – медсестра, закінчила медичне училище у Кропивницькому. 20 років працювала в Новоархангельській лікарні.
У 2014 році в лікарню, де працювала Ольга, прийшли представники військкомату. Сказали, що військові частини потребують лікарів. Ольга погодилася долучитися до війська. Пішла служити в Маріупольську бригаду.
Чомусь тоді ніхто не захотів долучитися до армії. Потрібно було дві людини. В когось діти маленькі, в когось інші проблеми, а я подумала, що моїй дитині вже 6 років, і я можу бути корисною там.
Ольга Осадча в Маріуполі
Пропрацювавши рік, жінка стала головною медичною сестрою в частині, працювала там три роки, а потім перейшла в батальйон.
Я працювала із задоволенням. Військова справа мені дуже подобалася. Ми багато де були – часто кудись їздили, на різні полігони.
Перед початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ольга жила в Маріуполі. Там винаймала квартиру.
Велику війну жінка зустріла на сході країни. Син був із її мамою на Кіровоградщині.
До листопада 2021 року ми були в Маріуполі. Потім поїхали в інший сектор неподалік Авдіївки.
Розповідає – не вірила в те, що Росія нападе.
З дому дзвонили, переживали, казали – щось буде. Вже ближче до самої дати вторгнення ми дійсно не спали, чекали – щось має статися.
Згадує – частина бійців залишалася в Маріуполі і зустріли війну там. Хтось загинув, хтось потрапив у полон, хтось вижив.
24 лютого 2022 року Ольга була на Донеччині – в Пісках.
Всі були на бойових постах, на позиціях. І я була з людьми. Було страшно, не було зв’язку – я переживала за дитину, за маму. Це важко, коли ти не можеш зв’язатися з рідними в такій ситуації.
Ольга розповіла, що часто плакала, коли ніхто не бачив.
Плакала, бо розуміла, що нічого не можу змінити. Пам’ятаю, як на хвилинку з’явився інтернет і я прочитала, що був ракетний обстріл Умані. За 40 км звідти був син із мамою. Думала – як вони там?
А потім почали з’являтися новини про Маріуполь:
Як я любила це місто! Я була там в кожному куточку, жила там, знімала квартиру. Маріуполь просто вражав своєю красою! Коли виїжджали в сектор, то я навіть речі не забирала з квартири, яку орендувала.
Коли розпочалася війна, Ольга була в мінометній батареї. Так тривало кілька місяців. Жінка відповідала за здоров’я 70-ти людей. Але потім медичний екіпаж потрапив під обстріл і його необхідно було замінити:
Медичний екіпаж – це четверо медиків. Вони вижили, але були поранені, відправилися на лікування.
Тоді Ольга почала займатися евакуацією поранених і загиблих.
Я почала працювати там. Це був жах. Коли щодня ти бачиш людей без голів, без рук, без ніг. І просто думаєш – чи це була молода людина, чи старшого віку? А інколи бачиш – ну зовсім молодий, дитина! Років 20. І просто уламком пробило каску… Розірвані тіла, які ти бачиш і складаєш в пакети із дня в день, із дня в день… Не хотілося нічого: ні їсти, ні пити – нічого.
Саме в цей день життя жінки розділилося на “до” та “після”. Згадує – в той день мала декілька виїздів.
Було дуже спекотно і ми виїжджали на завдання, бо було багато обстрілів. Під вечір наче як затихло, обстріли припинилися. Ми жили під мостом, лягли відпочивати. Цей міст дуже часто обстрілювали і, коли потрапляли, то було дуже голосно. Міст хитався, осипався…
Під мостом мали бліндаж, укріплений мішками з піском. В ньому й жили. Також там було викопане заглиблене приімщення, наче погріб, куди бігли, коли починалися обстріли.
Близько опівночі ми вже лягли, але ніхто не спав. Втім, намагалися відпочити, поки є така можливість.
По рації надійшов виклик – є поранені. Треба було їх забрати. Позиція була недалеко – їхати 15 хвилин.
Ми поїхали, забрали людей. А коли поверталися назад, нас засікла їхня “пташка”.
В машині Ольга стояла на колінах поруч із пораненим у груди військовим, який лежав на ношах. Було темно, бо вмикати світло небезпечно. Жінка знала розташування ліків в своїй медичній сумці. Відкрила її і хотіла ввести воїну знеболювальне.
“Зараз, потерпи хвилиночку” – казала вона військовому…
До ближніх районів Донецька було близько кілометра. Окупанти запустили протитанкову ракету по машині, в якій перебувала Ольга, ще один медик, водій та поранений воїн.
Це лічені секунди. Ніхто б не встиг вискочити з машини. Кажу йому “Потерпи хвилинку” і в цей момент – прильот.
Я пам’ятаю цей звук. Настільки сильний. В мене з голови злетіла каска, бо була не застібнута. Мене відкинуло в інший бік машини. І далі все залило кров’ю – більше не пам’ятаю нічого.
Ольга не знає, скільки часу пройшло – може хвилина, може десятки.
Першим у свідомість прийшов водій – він відчинив задні двері, дістав непритомну Ольгу з палаючої автівки та кинув на землю. Від цього жінка прийшла до тями:
Я відкрила очі, побачила стовп вогню – метрів 15 заввишки. Задні двері були відкриті і я побачила, як горів мій колега. Горів сидячи, як сидів до цього, бо уламки “прошили” його.
Водій сказав Ользі, що треба тікати.
Треба було повзти і ми повзли, я нічого не бачила. Кров залила усе обличчя, очі. Але так хотіла жити! Думала про сина – як він буде сам, без мене? Тоді я ще не знала, що правого ока в мене вже немає.
Ольга не знає, скільки вони повзли та в який бік. Водій казав повзти і вона слідувала за ним.
Так дісталися до позицій військових, які потім вели жінку та водія в безпечніше місце.
Мене вели під руки. Куди, не знаю. Не бачила вже нічого. Я відключилась.
Ольга прийшла в свідомість вже в лікарні у Києві, в реанімації. Не могла повірити, бо не пам’ятала, як там опинилася.
Жінка не могла рухатися, говорити, їсти. Лікарі сказали їй, що до цього її лікували в Дніпрі, а у свідомість вона прийшла вже після двох перших операцій.
Я погано бачила – як в тумані.
В результаті у жінки була уражена права частина тіла, голови та обличчя: переломані кістки черепа, щелепи, розрив барабанної перетинки, не було м’яза на руці від ліктя до плеча. До того ж тіло та обличчя суттєво обгоріли. Права нога була уражена уламками. Ольга втратила око.
Вперше жінка побачили себе у дзеркалі в ліфті, коли її перевозили на інший поверх.
Коли вперше побачила себе в дзеркалі, подумала, чому я не померла? Я була в такому розпачі, не знала, як далі жити?! Як влаштуватися на роботу?
Ольгу годували через спеціальну трубку. Жінка була в лікарні майже 5 місяців, перенесла безліч операцій. Її виписали наприкінціі листопада минулого року, коли почала потрохи намагатися ходити.
Після цього Ольга розпочала лікування в клініці пластичної хірургії, яку для неї знайшли друзі.
Пластичний хірург із Одеси приїхав у Київ та погодився оглянути жінку.
Правої частини обличчя в мене просто не було – все обгоріло, деформоване, чорне. Я приїхала на консультацію, але була переконана, що мені відмовлять.
В результаті хірурги з Києва та Одеси оглянули Ольгу, порадилися та визначили курс лікування:
Сказали, щоб я приїжджала на процедури кожного дня. Я їздила і вже після перших процедур стало суттєво краще – шкіра пом’якшала, рот почав відкриватися.
Потім лікар з Одеси зробив жінці пластичну операцію.
Я маю такий вигляд лише завдяки пластичним хірургам. Знаю, що зараз в Україні пластичні хірурги та косметологи об’єдналися в спільноту. Тепер в низці клінік безкоштовно допомагають людям, які постраждали внаслідок військових дій. Так, пройшовши низку операцій, я вже можу спокійно бути серед людей. Мої ураження вже не такі помітні. Я дуже вдячна тим людям, які роблять цю велику справу!
За словами Ольги, відновлення – це довга важка праця, яка потребує постійної уваги до себе. Нині жінка регулярно проходить процедури в косметологічній клініці.
Кілька разів Ольга робила протезування правого ока. За її словами, наразі в Україні якість саме цієї категорії протезів недосконала, а процедура, на відміну від протезування кінцівок, є платною.
Ольга робила протезування у Вінниці та Києві, втім ці спроби виявилися невдалими:
Уявіть, що вам в око потрапила піщинка. Це дискомфортно. Так само, коли незручний протез – десь зайвий один міліметр, а носити його фізично неможливо.
Врешті протез для Ольги зробив фахівець із Латвії.
Крім цього, через травму головного мозку Ольга має резулярно перевіряти зір.
Вона розповіла, що намагалася працювати з психологом, мала групові терапії. Втім, кожна зустріч викликала в неї неприємні спогади, які жінка так старанно намагалася забути.
Зараз Ольга намагається сконцентруватися на родині, природі, хатніх справах. Та відновленні після численних травм.
Це шостий матеріал про жінок на війні – українських військовослужбовиць, які захищають сьогодні Україну від російських окупантів.
Перший читайте тут: "Пішла на війну, щоб росіяни не прийшли на Кіровоградщину": бойова медикиня про фронт, відпустку та цінності
Другий – тут: Змінили підбори на військову форму і не шкодують: дві сестри з Кіровоградщини воюють в бригаді тероборони (ФОТО)
Третій – тут: "Знайшли одне одного: військова частина і я", – шкільна психологиня служить в бригаді тероборони Кіровоградщини
Четвертий – тут: "В армії досі панує патріархат": військова з Кропивницького розповіла про службу в ЗСУ
П'ятий – тут: "Військова за покликом серця": історія бойової медикині з Кіровоградщини Христини Задорожної
Головне сьогодні
